Учебное пособие: Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Абстракціонізм є крайнім проявом модернізму. Він свідомо відмовився від зображення реальних предметів, образів, явищ, тобто став “безпредметним” мистецтвом. Як вважають абстракціоністи, мистецтво само по собі є реальність, тому завдання митця не відтворювати навколишній світ, а вільно його імпровізувати.

Абстракціонізм набув популярності в середині ХХ ст., коли став загальновизнаним і увійшов у побут пересічного громадянина. В ньому провідні позиції належали американським майстрам, які вперше створили самостійний центр абстрактного мистецтва. Американець Джексон Поллок (1912-1956) став главою “абстрактного експресіонізму”, який пропагував інтуїтивне, не контролююче розумом мистецтво. Він покривав полотна узором із барвистих плям.

Одним із засновників і теоретиків абстракціонізму був російський художник Василь Кандінський (1866-1944), який виклав його естетичну програму у книзі “Про духовне в мистецтві” (з 1921 р. жив за кордоном).

Як це було і в попередні епохи найвизначніші майстри творили в багатьох жанрах. Такою різноплановою була творчість згаданого французького художника й скульптора, іспанця за походженням Пабло Пікассо – одного із символів мистецтва ХХ ст. Він віддав належне неокласицизму (“Мати і дитя”, портрет сина Поля), сюрреалізму “Жінка, яка плаче”, як вже зазначалося став предтечею кубізму. Емблемою миротворчого руху є його малюнок “Голуб”, виконаний в реалістично-романтичній манері. Та найбільшого резонансу набула його антивоєнна картина “Герніка”, яка стала символом смерті. Її сюжет пов’язаний з подіями громадянської війни в Іспанії, коли під час нальоту німецької авіації було повністю знищене місто Герніка.

4. Нові напрямки в архітектурі та будівництві

У першій половині Х1Х ст. в архітектурі продовжує панувати класицизм. Його продовженням і одночасно завершенням став стиль ампір (з французької – “імперія”), що склався у Франції в період правління Наполеона. Для будівель в стилі ампір характерні велич, помпезність, урочистість. Такою, зокрема, є Тріумфальна арка, збудована на честь перемог Наполеона, яка й досі прикрашає Париж. Стиль ампір набув значної популярності в Росії, зокрема досяг своїх вершин в архітектурі петербурзьких палаців.

У другій половині Х1Х ст. звернення до архітектурних здобутків старовини обумовило запровадження еклектизму (від грецької “еклектикос” – “той, хто вибирає”). Еклектизм – архітектурна практика, основана на механічному, некритичному поєднанні елементів різних стилів. Яскравим прикладом таких споруд є паризький театр “Гранд-опера” і помпезний берлінський Рейхстаг.

Науково-технічні досягнення Х1Х ст. дали змогу значно удосконалити будівельну техніку. В будівництві застосовуються нові матеріали й конструкції (чавун, сталь, залізобетон, величні склепінно-купольні системи, навислі козирки тощо). Провісником перевороту в будівельній справі стала ажурна, зведена із сталевих частин за проектом французького інженера Олександра Гюстава Ейфеля (1832-1923) висотна вежа, відкриття якої приурочили до Всесвітньої паризької виставки 1889 р.

Інтенсивна урбанізація, промислове будівництво, зростання чисельності міського населення призвели до справжньої архітектурної й будівельної революції, що відбулася в ХХ ст. У 1920-х роках провідним напрямом став функціоналізм. Головний його зміст: “Форма іде за функцією”, тобто форма споруди повинна відповідати її утилітарному (практичному) призначенню.

Принципи функціоналізму досягли своїх вершин у творчості видатного теоретика й практика архітектури ХХ століття Ле Корбюзьє (Шарль Едуард Жаннере, 1887-1965). Він народився у Швейцарії, але жив і працював головно в Парижі. Ле Корбюзьє один із творців сучасної архітектури, в якій вся система каркасу зведена до двох елементів – опори й перекриття (за таким принципом побудовані сучасні багатоповерхові будинки). Йому належить ідея індустріалізації будівництва, введення в архітектурну практику стрічкових вікон, плоских дахів, оголених опор в нижніх поверхах, великих озеленених ділянок тощо.

5. Розвиток театрального мистецтва, музики, кінематографа

У Х1Х ст. формується якісно новий театр. У цей час набирають ваги як державні, так і приватні столичні й провінційні театри. Вони починають орієнтуватися на масового глядача. Зокрема, популярністю користувалися паризькі “театри бульварів” і “малі” театри “великого” Лондону.

Значні зрушення відбулися в репертуарі театрів. Класичну п’єсу все більше витісняє романтична, згодом набирає популярності мелодрама. Передові позиції займає французька драматургія, якій притаманні гуманізм, психологізм, соціальне звучання і разом з тим гострокритичні настрої. Такими є п’єси Віктора Гюго “Маріон Делорм”, “Король бавиться”, “Рюї Блаз”, Олександра Дюма “Катіліна”, Альфреда де Мюссе (1810-1857) “Сповідь сина віку”, “Венеціанська ніч”, “Примхи Маріанни”, “Фантазіо”, збірка п’єс Проспера Меріме (1803-1870) “Театр Клари Гасуль”.

У ХХ ст. театр, як і все мистецтво, полонив авангардизм. Він заперечував будь-які традиції і сформував “антитеатр”, який мистецтвознавці назвали “театром абсурду”. Його послідовники виводять на перший план абстрактну людину, втілюють певну ідею, а не відтворюють конкретні реальні події. Авангардистський театр найяскравіше представили французькі драматурги Альбер Камю (1913-1960), Артюр Адамов (1908-1970), Ежен Йонеско та ірландець, який жив і творив у Франції – Самюел Беккет.

Розвиток театрального мистецтва завдячує творчому доробку режисерів. Відомими реформаторами театрального мистецтва стали колеги й однодумці, росіяни Костянтин Станіславський (Алексєєв, 1863-1938) і Володимир Немирович-Данченко (1858-1943). Багатий режисерський, акторський і літературний досвід дав їм можливість розробити “систему Станіславського”. Вона являє собою сценічну теорію, метод і артистичну техніку, суть якої полягає у свідомому оволодінні підсвідомими творчими процесами, методами перевтілення актора в образ.

Активними шукачами нових сценічних форм були їхні співвітчизники, актори, режисери і театральні діячі Євген Вахтангов (1883-1922) і Всеволод Мейєрхольд (1874-1940). Пошук нових виразних засобів театрального мистецтва характерний і для творчості німецького режисера й письменника Бертольда Брехта (1898-1956).

Кардинальні зрушення в музичному мистецтві починаються на рубежі ХУШ і Х1Х ст. й пов’язані з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена, який творив на рубежі цих століть і про якого мова вже йшла раніше. Його музика вплинула на формування основних музичних течій Х1Х ст. – романтичної й реалістичної.

Романтизм представлений творчістю австрійця Франца Шуберта (1797-1828) і німця Роберта Шумана (1810-1856), француза Гектора Берліоза (1803-1869) і поляка Фредеріка Шопена (1810-1849).

В дусі реалізму творили італійці Джузеппе Верді (1813-1901) і Джакомо Пуччіні (1858-1924), росіяни Модест Мусоргський (1839-1881) і Петро Чайковський (1840-1893), французи Шарль Гуно (1818-1893) і Жорж Бізе (1838-1875).

Героїчний епос яскраво представлений в операх російського композитора Олександра Бородіна (1833-1887). Творцем нового напрямку в піанізмі, в якому поєднувалися віртуозність з поетичністю й драматизмом, став угорський композитор, піаніст і диригент Ференц Ліст (1811-1886).

Х1Х ст. дало світу не лише знаменитих композиторів, але й розвинуло музичну освіту. Саме тоді відкриваються консерваторії, з’являються музичні газети і журнали, функціонують цілі музичні видавництва.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. Опера стала улюбленим жанром любителів музики. Лаври справжнього реформатора оперного мистецтва належать німецькому композитору Ріхарду Вагнеру (1813-1883). Він започаткував оперу-драму, в якій поєднувалося філософсько-поетичне й музичне начала. До таких творів належить його опера-сага “Перстень нібелунгів”. За різновидністю опера поділяється на історично-героїчну, героїко-епічну, народно-казкову, лірико-побутову та ін.

Музичний театр перелічених композиторів ознаменував собою вершину розвитку оперного мистецтва Х1Х ст. Опери “Трубадур”, “Аїда”, “Травіата”, “Ріголетто”, “Дон Карлос” і “Отелло” Джузеппе Верді; “Фауст”, “Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно; “Кармен” Жоржа Бізе; “Чіо-Чіо-Сан”, “Богема”, і “Тоска” Джакомо Пуччіні; “Євгеній Онєгін” і “Пікова дама” Петра Чайковського; “Князь Ігор” Олександра Бородіна; “Борис Годунов” Модеста Мусоргського та інші музичні твори Х1Х ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.

З музикою нероздільно пов’язаний балет, який є синтезом музики, драматичної дії й танцю. Реформу хореографічного жанру здійснив Петро Чайковський. В нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагатила його сюжет і хореографію. “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Лускунчик”, поставлені чудовим балетмейстером петербурзької балетної трупи Маріусом Петіпа (1818-1910), є перлиною світового балетного мистецтва.

У середині Х1Х ст. в Європі, а точніше у Франції, виник новий музично-театральний жанр, головно комедійного характеру, основною рисою якого була розважальність. Такою є оперета (з італійської буквально – “маленька опера”), де вокальні та інструментальні музичні номера й танці чергуються з розмовними діалогами. Цей жанр став справжнім мистецтвом завдяки оперетам француза Жака Оффенбаха (1819-1880) (“Прекрасна Олена”, “Орфей в пеклі”, “Перікола”) й австрійця Йоганна Штрауса-сина (1825-1899) (“Летюча миша”, “Циганський барон”). Останній прославився ще і як “король вальсу”.

Їхні традиції продовжив майстер так званої “нової угорської оперети” Імре Кальман (1882-1953), твори якого (“Королева чардашу”, “Сільва”, “Баядера”, “Принцеса цирку”, “Фіалка Монмартра”) стали класикою жанру.

 Х1Х ст. дало початок й естрадному жанру, проявом якого стали різного роду ревю і шоу, музика численних ресторанів і кабаре, символом котрих був канкан.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50