Учебное пособие: Культурологія. Українська та зарубіжна культура
Абстракціонізм
є крайнім проявом модернізму. Він свідомо відмовився від зображення реальних
предметів, образів, явищ, тобто став “безпредметним” мистецтвом. Як вважають
абстракціоністи, мистецтво само по собі є реальність, тому завдання митця не
відтворювати навколишній світ, а вільно його імпровізувати.
Абстракціонізм
набув популярності в середині ХХ ст., коли став загальновизнаним і увійшов у
побут пересічного громадянина. В ньому провідні позиції належали американським
майстрам, які вперше створили самостійний центр абстрактного мистецтва.
Американець Джексон Поллок (1912-1956) став главою “абстрактного
експресіонізму”, який пропагував інтуїтивне, не контролююче розумом мистецтво.
Він покривав полотна узором із барвистих плям.
Одним із
засновників і теоретиків абстракціонізму був російський художник Василь
Кандінський (1866-1944), який виклав його естетичну програму у книзі “Про
духовне в мистецтві” (з 1921 р. жив за кордоном).
Як це було
і в попередні епохи найвизначніші майстри творили в багатьох жанрах. Такою
різноплановою була творчість згаданого французького художника й скульптора,
іспанця за походженням Пабло Пікассо – одного із символів мистецтва ХХ ст. Він
віддав належне неокласицизму (“Мати і дитя”, портрет сина Поля), сюрреалізму
“Жінка, яка плаче”, як вже зазначалося став предтечею кубізму. Емблемою
миротворчого руху є його малюнок “Голуб”, виконаний в реалістично-романтичній
манері. Та найбільшого резонансу набула його антивоєнна картина “Герніка”, яка
стала символом смерті. Її сюжет пов’язаний з подіями громадянської війни в
Іспанії, коли під час нальоту німецької авіації було повністю знищене місто
Герніка.
4. Нові
напрямки в архітектурі та будівництві
У першій
половині Х1Х ст. в архітектурі продовжує панувати класицизм. Його продовженням
і одночасно завершенням став стиль ампір (з французької – “імперія”), що
склався у Франції в період правління Наполеона. Для будівель в стилі ампір
характерні велич, помпезність, урочистість. Такою, зокрема, є Тріумфальна арка,
збудована на честь перемог Наполеона, яка й досі прикрашає Париж. Стиль ампір
набув значної популярності в Росії, зокрема досяг своїх вершин в архітектурі
петербурзьких палаців.
У другій
половині Х1Х ст. звернення до архітектурних здобутків старовини обумовило
запровадження еклектизму (від грецької “еклектикос” – “той, хто вибирає”).
Еклектизм – архітектурна практика, основана на механічному, некритичному
поєднанні елементів різних стилів. Яскравим прикладом таких споруд є паризький
театр “Гранд-опера” і помпезний берлінський Рейхстаг.
Науково-технічні
досягнення Х1Х ст. дали змогу значно удосконалити будівельну техніку. В
будівництві застосовуються нові матеріали й конструкції (чавун, сталь,
залізобетон, величні склепінно-купольні системи, навислі козирки тощо).
Провісником перевороту в будівельній справі стала ажурна, зведена із сталевих
частин за проектом французького інженера Олександра Гюстава Ейфеля (1832-1923)
висотна вежа, відкриття якої приурочили до Всесвітньої паризької виставки 1889
р.
Інтенсивна
урбанізація, промислове будівництво, зростання чисельності міського населення
призвели до справжньої архітектурної й будівельної революції, що відбулася в ХХ
ст. У 1920-х роках провідним напрямом став функціоналізм. Головний його зміст:
“Форма іде за функцією”, тобто форма споруди повинна відповідати її
утилітарному (практичному) призначенню.
Принципи
функціоналізму досягли своїх вершин у творчості видатного теоретика й практика
архітектури ХХ століття Ле Корбюзьє (Шарль Едуард Жаннере, 1887-1965). Він
народився у Швейцарії, але жив і працював головно в Парижі. Ле Корбюзьє один із
творців сучасної архітектури, в якій вся система каркасу зведена до двох
елементів – опори й перекриття (за таким принципом побудовані сучасні
багатоповерхові будинки). Йому належить ідея індустріалізації будівництва,
введення в архітектурну практику стрічкових вікон, плоских дахів, оголених опор
в нижніх поверхах, великих озеленених ділянок тощо.
5. Розвиток
театрального мистецтва, музики, кінематографа
У Х1Х ст. формується
якісно новий театр. У цей час набирають ваги як державні, так і приватні
столичні й провінційні театри. Вони починають орієнтуватися на масового
глядача. Зокрема, популярністю користувалися паризькі “театри бульварів” і
“малі” театри “великого” Лондону.
Значні
зрушення відбулися в репертуарі театрів. Класичну п’єсу все більше витісняє
романтична, згодом набирає популярності мелодрама. Передові позиції займає
французька драматургія, якій притаманні гуманізм, психологізм, соціальне
звучання і разом з тим гострокритичні настрої. Такими є п’єси Віктора Гюго
“Маріон Делорм”, “Король бавиться”, “Рюї Блаз”, Олександра Дюма “Катіліна”,
Альфреда де Мюссе (1810-1857) “Сповідь сина віку”, “Венеціанська ніч”, “Примхи
Маріанни”, “Фантазіо”, збірка п’єс Проспера Меріме (1803-1870) “Театр Клари
Гасуль”.
У ХХ ст.
театр, як і все мистецтво, полонив авангардизм. Він заперечував будь-які
традиції і сформував “антитеатр”, який мистецтвознавці назвали “театром
абсурду”. Його послідовники виводять на перший план абстрактну людину, втілюють
певну ідею, а не відтворюють конкретні реальні події. Авангардистський театр
найяскравіше представили французькі драматурги Альбер Камю (1913-1960), Артюр
Адамов (1908-1970), Ежен Йонеско та ірландець, який жив і творив у Франції –
Самюел Беккет.
Розвиток
театрального мистецтва завдячує творчому доробку режисерів. Відомими
реформаторами театрального мистецтва стали колеги й однодумці, росіяни
Костянтин Станіславський (Алексєєв, 1863-1938) і Володимир Немирович-Данченко
(1858-1943). Багатий режисерський, акторський і літературний досвід дав їм
можливість розробити “систему Станіславського”. Вона являє собою сценічну
теорію, метод і артистичну техніку, суть якої полягає у свідомому оволодінні
підсвідомими творчими процесами, методами перевтілення актора в образ.
Активними
шукачами нових сценічних форм були їхні співвітчизники, актори, режисери і
театральні діячі Євген Вахтангов (1883-1922) і Всеволод Мейєрхольд (1874-1940).
Пошук нових виразних засобів театрального мистецтва характерний і для творчості
німецького режисера й письменника Бертольда Брехта (1898-1956).
Кардинальні
зрушення в музичному мистецтві починаються на рубежі ХУШ і Х1Х ст. й пов’язані
з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена, який творив на рубежі цих століть
і про якого мова вже йшла раніше. Його музика вплинула на формування основних
музичних течій Х1Х ст. – романтичної й реалістичної.
Романтизм
представлений творчістю австрійця Франца Шуберта (1797-1828) і німця Роберта
Шумана (1810-1856), француза Гектора Берліоза (1803-1869) і поляка Фредеріка
Шопена (1810-1849).
В дусі
реалізму творили італійці Джузеппе Верді (1813-1901) і Джакомо Пуччіні
(1858-1924), росіяни Модест Мусоргський (1839-1881) і Петро Чайковський
(1840-1893), французи Шарль Гуно (1818-1893) і Жорж Бізе (1838-1875).
Героїчний
епос яскраво представлений в операх російського композитора Олександра Бородіна
(1833-1887). Творцем нового напрямку в піанізмі, в якому поєднувалися
віртуозність з поетичністю й драматизмом, став угорський композитор, піаніст і
диригент Ференц Ліст (1811-1886).
Х1Х ст.
дало світу не лише знаменитих композиторів, але й розвинуло музичну освіту.
Саме тоді відкриваються консерваторії, з’являються музичні газети і журнали,
функціонують цілі музичні видавництва.
Багато
нового виникло і в музичних театрах Європи. Опера стала улюбленим жанром
любителів музики. Лаври справжнього реформатора оперного мистецтва належать
німецькому композитору Ріхарду Вагнеру (1813-1883). Він започаткував
оперу-драму, в якій поєднувалося філософсько-поетичне й музичне начала. До
таких творів належить його опера-сага “Перстень нібелунгів”. За різновидністю
опера поділяється на історично-героїчну, героїко-епічну, народно-казкову,
лірико-побутову та ін.
Музичний
театр перелічених композиторів ознаменував собою вершину розвитку оперного
мистецтва Х1Х ст. Опери “Трубадур”, “Аїда”, “Травіата”, “Ріголетто”, “Дон
Карлос” і “Отелло” Джузеппе Верді; “Фауст”, “Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно;
“Кармен” Жоржа Бізе; “Чіо-Чіо-Сан”, “Богема”, і “Тоска” Джакомо Пуччіні;
“Євгеній Онєгін” і “Пікова дама” Петра Чайковського; “Князь Ігор” Олександра
Бородіна; “Борис Годунов” Модеста Мусоргського та інші музичні твори Х1Х ст.
майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.
З музикою
нероздільно пов’язаний балет, який є синтезом музики, драматичної дії й танцю.
Реформу хореографічного жанру здійснив Петро Чайковський. В нього музика з
допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагатила
його сюжет і хореографію. “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Лускунчик”,
поставлені чудовим балетмейстером петербурзької балетної трупи Маріусом Петіпа
(1818-1910), є перлиною світового балетного мистецтва.
У середині
Х1Х ст. в Європі, а точніше у Франції, виник новий музично-театральний жанр,
головно комедійного характеру, основною рисою якого була розважальність. Такою
є оперета (з італійської буквально – “маленька опера”), де вокальні та
інструментальні музичні номера й танці чергуються з розмовними діалогами. Цей
жанр став справжнім мистецтвом завдяки оперетам француза Жака Оффенбаха
(1819-1880) (“Прекрасна Олена”, “Орфей в пеклі”, “Перікола”) й австрійця
Йоганна Штрауса-сина (1825-1899) (“Летюча миша”, “Циганський барон”). Останній
прославився ще і як “король вальсу”.
Їхні
традиції продовжив майстер так званої “нової угорської оперети” Імре Кальман
(1882-1953), твори якого (“Королева чардашу”, “Сільва”, “Баядера”, “Принцеса
цирку”, “Фіалка Монмартра”) стали класикою жанру.
Х1Х ст.
дало початок й естрадному жанру, проявом якого стали різного роду ревю і шоу,
музика численних ресторанів і кабаре, символом котрих був канкан.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50 |