Учебное пособие: Культурологія. Українська та зарубіжна культура

У розвитку світової цивілізації значне місце займає візантійська культура. Вона є своєрідним синтезом культурних традицій греко-римського світу, елліністичного Сходу і християнства. Таке поєднання надало їй неповторний колорит. Для неї характерні пишність і внутрішня шляхетність.

Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох: загибелі пізньої античності та народження середньовічного феодального суспільства. Її назва походить від грецького міста-колонії на Босфорі старовинного Візантія. Сюди у 330 р. римський імператор Константин 1 переніс свою столицю. Він також увійшов в історію як монарх, котрий перший офіційно визнав християнство. Згодом це місто на його честь стали називати Константинополем.

До складу Візантії увійшли всі східні провінції Римської імперії: Балканський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палестина, Єгипет. Але провідна роль у суспільно-політичному й економічному житті належала засновникам Візантія – грекам, як основному населенню імперії. Хоч римлян у Візантії проживало небагато, державною мовою у 1У-У1 ст. була латинська, а з УП ст. і до кінця існування Візантії – грецька.

Поділ Римської імперії на Західну й Східну започаткував й поділ християнства (1054 р.) на дві його гілки – католицизм і православ’я. Відмінності між ними незначні. Це богословські відмінності: католицька церква дотримувалася догмату про те, що Святий Дух походить від Отця і від Сина, а православна – лише від Бога-отця; православ’я заперечувало віру в чистилище тощо. Культові відмінності: католицизм заборонив переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності (целібат) давали всі священики, а в православ’ї у богослужінні використовувалися національні мови, священики мали сім’ю, щоправда це правило не розповсюджувалося на ченців.

Розбіжності були й стосовно ставлення церкви до світської влади. Римський папа прагнув до світового панування, керував не лише західноєвропейською церквою, але втручався в справи й західноєвропейських монархів.

На відміну від Риму православній церкві ніколи не належала політична влада. По відношенню до імператора патріарх Константинопольський займав підлегле становище. Проте такий стан речей стосувався лише верховної влади. В духовній сфері християнство як у Візантії, як і в Західній Європі, набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і моральною доктриною, і основою мистецтва.

Складна взаємодія античних традицій і християнства сформувала самобутню культуру Візантії. На різних етапах розвитку співвідношення цих двох культурних традицій візантійської культури проявлялося по різному. В один період брали верх культурні традиції античності, в наступний – перемав християнський культурний потенціал, згодом знову вони мінялися місцями. Ці процеси проходили у всіх сферах культури. Вони і склали принципову лінію розвитку візантійської культури.

Дана тенденція яскраво проявилася у філософії. На відміну від Європи, де була канонізована філософська спадщина Аристотеля, у Візантії жодне з грецьких філософських вчень не було втрачене. Вони всебічно вивчались і постійно коментувались.

Зокрема, в Х1 ст. посилюється вплив ідеалістичної системи Платона, яка навіть використовувалася для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Відомим представником раціоналістичної школи й релігійного вільнодумства був видатний вчений: філософ, історик, філолог, юрист Михайло Псьолл (1018-1079). Його “Хронографія”, що стала своєрідними політичними мемуарами, відрізнялася раціональним поглядом на історичний процес.

Згодом перемагає догматика, навіть містика. Вона знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Богослова (949-1022) і Григорія Палами (1297-1360). В останнє століття існування Візантії (ХУ ст.) в богословсько-філософській думці знову бере верх вчення античних мислителів.

Римські правові традиції вплинули на розвиток візантійської правової науки. На відміну від інших тогочасних країн Візантія залишилася державою, де збереглося єдине кодифіковане і обов’язкове для всього населення чинне право. Зведення цивільного права імператора Юстиніана (У1 ст.) складалося з Кодексу (основних постанов діючого римського права), Дигеста (збірника правових положень, запозичених у римському праві), Інституцій (коротких рекомендацій для юристів), Новел (нових законів, виданих Юстиніаном). Даючи високу оцінку зведенню цивільного права, сучасника називали його “храмом правової науки”. Завдяки йому здобутки римської правової науки стали надбанням юристів Середніх віків та Нового часу.

Античну історичну традицію продовжили візантійські історики. Вони користувалися значною підтримкою держави. Головно історики жили і працювали при дворі імператора. Відповідно й їхня творчість повинна була відповідати інтересам держави. Як і в Стародавньому Римі істориками були навіть імператори. У розвиток історичної науки вагомий внесок зробив імператор Константин УП Багрянородний. Він написав цілий ряд досліджень, зокрема: “Про управління державою”, “Про феми”, “Про церемонії візантійського двору”.

Цікава особистість історика Прокопія Кесарійського (близько 500-562). Він жив у часи найбільшого піднесення Візантійської імперії, коли нею правив імператор Юстиніан. В офіційному творі “Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами” Прокопій Кесарійський вихваляє імператора, детально описує його військові перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва “Таємна історія”, вчений піддає критиці Юстиніана, називає його вискочкою. Нагадаємо, що Юстиніан походив із селянської сім’ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на царство солдатами.

У галузі історії плідно працював єпископ Євсевій із Кесарії (260-340). Він став основоположником церковної історії та специфічного жанру історичного твору – хронографії. Йому належить перша спроба систематизації та періодизації світової історії. Завдяки тісним контактам Візантії із слов’янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків стали цінним джерелом з вітчизняної історії.

Продовжуючи традиції римської науки, візантійські вчені підпорядковували розвиток природничих наук потребам практичного життя – удосконаленню ремесел, військовій справі, поліпшенню умов мореплавання, торгівлі тощо. На основі досягнень античної науки розвивалася як фундаментальні, так і прикладні її напрямки.

Особливі досягнення в галузі точних наук пов’язані з іменем визначного вченого Лева Математика (1Х ст.). Ним закладені основи алгебри, а саме використання буквених позначень у ролі цифрових символів. Лев Математик прославився і як винахідник. Здивування співвітчизників та іноземних гостей викликали створені ним світловий телеграф та хитромудрі механічні пристрої, які він встановив у палаці імператора.

Практицизм візантійських вчених сприяв розвитку медичної науки, зокрема діагностики і профілактики. Особливо поглиблено вивчалися й широко коментувалися праці грека Гіппократа і римлянина Галена. Не менші досягнення були і в галузі хімії, що успішно використовувалися в практичній діяльності. Зокрема, в УП ст. у Візантії винайдений “грецький вогонь” – суміш нафти, гашеного вапна і різних смог (прототип напалму). Ним успішно користувалися у морських битвах, оскільки його не можна було знешкодити водою. Секрет виробництва “грецького вогню” тримався у великій таємниці й натомість втрачений для нащадків.

Візантійськими освітянами успішно запозичувалася антична система освіти. У початкових школах дітей навчали читати, писати, рахувати. Ці заклади освіти утримувалися монастирями, церквами або міськими общинами й тому були доступні для широкого загалу.

Централізована імперія з її розгалуженим бюрократичним апаратом потребувала високоосвічених чиновників. Для отримання пристойної посади потрібно було мати відповідну освіту. В ранній період імперії вона отримувалася у старих античних центрах освіти: Афінах, Александрії, Антіохії, Бейруті, Газі. Руйнування античного світу призвело до занепаду й центрів його освіти. Зокрема, платонівська Академія припиняє існування за наказом імператора Юстиніана. Центр тодішньої наукової думки – Александрійська бібліотека згоріла від рук християн, оскільки вважалася ними язичницькою.

Проте виникають нові освітянські й наукові центри. Ними стають відкриті в Константинополі Магнавська школа (1Х ст.), юридична й філософська школи та вища богословська Патріарша школа (Х1 ст.).

Античні, в першу чергу римські, й християнські впливи позначилися на формуванні візантійської архітектури, зокрема культової. Від римських зодчих візантійські архітектори взяли купольну будову храму, від християнства – його пишне внутрішнє оформлення.

Шедевром візантійської храмової архітектури став собор Святої Софії, споруджений за наказом імператора Юстиніана архітекторами Амфімієм із м. Тралла та Ісидором із м. Мілета. Його купол має висоту 55 м. і діаметр 31 м. Навколо основи він оточений вінком із 40 вікон. Своєю величчю ця споруда вражає і дотепер. Нічого рівного їй вже не було створено за наступні дев’ять століть історії Візантії.

На відміну від візантійської архітектури, в якій еллінський стиль розвинувся далі, візантійський живопис пройшов зворотний шлях. У період ранньої імперії (1У-У1 ст.) візантійські майстри користувалися складною античною технікою образотворчого мистецтва. Зокрема, свідченням цьому є чудові мозаїки Великого імператорського палацу в Константинополі. Але згодом реалістичні об’ємні зображення людей з правильними пропорціями змінилися площинними зображеннями, регламентованими релігійними сюжетами і релігійними канонами.

Візантія стала батьківщиною особливого жанру живопису – іконопису (від грецької “ікона” – “картина”). В ньому всі канони дотримувалися дуже суворо, але поступово й тут здійснюється перехід до більш реалістичних зображень.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50