Учебное пособие: Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Названі та інші діячі сприяли налагодженню в Києві церковного життя, освітянської справи, книговидавництва. Зокрема, в 1615 р. засноване Київське братство при Богоявленській церкві на Подолі, в яке записався разом з усім Військом Запорізьким гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (до речі теж галичанин). На кошти гетьмана й багатої міщанки Гальшки Гулевічівни створюється Київська братська школа.

У Києві, окрім братства, другим визначним культурним вогнищем стала Києво-Печерська лавра. В ній функціонувала освітянська школа і друкарня.

Друкарні готували матеріальну основу (забезпечуючи школи підручниками) не лише для освіти, а й для всього культурного життя, зокрема, літератури. Винахід друкарського станка німецьким майстром Йоганном Гутенбергом, перехід у ХУ ст. від папірусу й пергаменту до паперу заклали фундамент для запровадження книжної справи в Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Архівні джерела дали вченим зробити висновок, що в Україні книгодрукування почалося із Львова. Як свідчать документи, там функціонувала друкарня ще перед 1460 року, бо саме в цьому році багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував свою власну друкарню церкві Святого Онуфрія, яку польський король Казимир 1У підтвердив привілеєм 1469 р.

Як вже зазначалося, друкувалися книги головно латиною. Одні з перших книг церковнослов’янською мовою надрукували наприкінці ХУ - початку ХУ1 ст. уже згаданий Швайпольд Фіоль у Кракові, а також Франциск Скорина у Празі.

В Україні відновив занедбане книгодрукарство Іван Федоров. Він разом із другом, українцем за походженням Петром Мстиславцем мали свою друкарню у Москву, де її було спалено. Рятуючись від переслідування, вони переїхали в Україну. В 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив друкарню у Львові. Там роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих) та “Буквар”.

Згодом Федоров на запрошення князя Костянтина Василя Острозького переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей період за ініціативи Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.

Про масштаби цих робіт свідчить наступний факт. З метою пошуків достовірного тексту Костянтин Василь Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом. Князь створив при академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72-ох перекладачів, грецьких вчених.

У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього християнського світу. Про цінність і високий рівень видання свідчить придбання примірників “Острозької Біблії” королівськими бібліотеками Швеції і Франції. У Москві вона багаторазово переписувалася й довго залишалася єдиним подібним виданням.

Після смерті Івана Федорова в 1583 р. його друкарню придбало Львівське Успенське братство. Ця друкарня діяла до скасування братства в 1787 р. З неї вийшла величезна кількість релігійної, навчально-дидактичної та світської літератури. Перші друкарні створювалися, як вже відмічалося, при церковних братствах. Пізніше дістали поширення приватні друкарні. Вже в першій половині ХУП ст. в Україні нараховувалося близько 20 друкарень.

Зокрема, у 1638-1667 рр. значна видавнича діяльність проводилася львівською друкарнею, заснованою Михайлом Сльозкою. Поза Львовом активно діяли друкарні у Стрятині та Крилосі. Їхніми власниками були Федір та Гедеон Балабани.

У свій час Стрятинську друкарню придбав Єлисей Плетенецький, син дяка Львівської Успенської церкви. Згодом він перевіз її до Києва і цим заклав основи одного з найбільших друкарських осередків в Україні – друкарні Києво-Печерської лаври. Сам Єлисей Плетенецький став архімандритом Києво-Печерської лаври. В лаврській друкарні побачили світ десятки примірників релігійної, навчально-дидактичної, історичної та художньої літератури.

Подальший розвиток не лише книгодрукування, а й всієї української культури пов’язаний з іменем визначного політичного, церковного й освітнього діяча України Петра Могили (1596-1648). Від 1627 р. він обіймає посаду архімандрита Києво-Печерської лаври, дбає про удосконалення книжної справи у Києво-Печерській друкарні. В 1632 р. Петро Могила стає митрополитом Київським і Галицьким.

Син молдавського господаря Симона (молдавської княжої династії, спорідненої з українськими та польськими родами) Петро Могила здобув освіту у Львівській братській школі та слухав лекції у ряді західноєвропейських університетів. Період його духовного керівництва (1632-1648) іменують могилянським, настільки яскравою була індивідуальність митрополита. Його твори “Літургіон або Служебник”, “Анфологіон”, “Євхологіон”, “Православне ісповідання віри”, “Требник” розкривають засади православної догматики. Ці богословські праці дали підставу Петру Могилі отримати ступінь доктора богословських наук.

До видатних заслуг Петра Могили належить підняття до західноєвропейського рівня вищої освіти не лише в Україні, а й на батьківщині сподвижника. В 1631 р. він відкриває Лаврську школу. У наступному році з його ініціативи вона об’єднується з Київською братською школою й на їхній базі створюється Київська колегія, названа на його честь Києво-Могилянською колегією (з 1701 – Києво-Могилянська академія). У 1634 р. засновано філіал цієї колегії у Вінниці, а в 1636 р. створено латинську колегію в Кременці. За ініціативою Петра Могили постала також Слов’яно-греко-латинська академія в місті Яссах (1640).

Ці учбові заклади, зберігаючи національні освітянські традиції, прийняли програму і засвоїли методи західноєвропейських університетів. Проте за духом та змістом вони залишалися православними. Основною мовою навчання, як і у всіх західноєвропейських університетах, була латинь, хоча вивчалися й інші мови. Зокрема, у Києво-Могилянській колегії поряд з латиною вивчалися старослов’янська, грецька, польська, німецька, велися окремі курси французької та єврейської мов.

Києво-Могилянська колегія мала досконалі навчальні програми, досвідчений, високоінтелектуальний професорсько-викладацький склад, добру матеріальну базу, багату бібліотеку. Все це дало їй підставу до середини ХУП ст. зайняти провідне місце не лише серед навчальних закладів України, але й усієї Європи. В 1736 р. тут крім українців, росіян, білорусів здобувало освіту ще й 127 студентів з інших європейських країн. В свою чергу Петро Могила увів практику відправлення найкращих випускників академії до провідних західноєвропейських університетів для продовження освіти.

Освіта й книгодрукування сприяли розвитку національної літератури. Після певної перерви літературного процесу в Х1У-ХУ ст., зумовленої історичними реаліями, починається відродження національної літератури: відбувається формування національної мови, нових жанрів і стилів, запровадження нової тематики. У цьому процесі певне значення мали західноєвропейські впливи, зокрема культура Ренесансу. Її вплив найбільш виразно проявився в ХУ1 - першій половині ХУП ст.

У цей період в Україні найбільше поширення дістала перекладна література, зокрема різні наукові трактати та довідники. Проте на перше місце виходять переклади Святого письма, що представляли жанр агіографії (з грецької – “святе письмо”).

Визначною пам’яткою староукраїнської мови є “Пересопницьке Євангеліє”, перекладене так званою простою мовою, близькою до народної. Цей переклад здійснили у 1556-1561 рр. Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. До речі, саме на цьому Євангелію складав присягу на вірність українському народові перший президент незалежної, соборної української держави Леонід Кравчук.

Оригінальні твори цього періоду більше стосуються українського епосу. Цей жанр все більше урізноманітнюється. Досить широке поширення мали думи, балади, історичні пісні тощо. Досить популярними стали думи “Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка”, “Пісня про Байду” та ін. Епічні (розповідні) твори головно присвячувалися визвольній тематиці.

Іноземне ярмо не стало на заваді написанню історичних творів, зокрема літописної літератури. До останньої відноситься “Густинський літопис”, де йде мова про події української історії, починаючи від Київської Русі й до кінця ХУ1 ст. Причому автор розрізняє історію України-Руси й Московської держави, висвітлює історію козацтва, досліджує проблему генезису української культури, який заперечували польські автори.

Книгодрукування покликало до життя появу всякого роду посвят – передмов і післямов до книжок. У них відмічалися заслуги осіб, які сприяли появі друкованого твору, розповідалося про їхні добродійні справи.

Досить оригінальним історичним джерелом стали віршовані панегірики (похвальні промови). Їхня поява пов’язувалася головно з ювілеями або похоронами відомих церковних, громадських і культурних діячів. Серед них заслуговують уваги панегірики на честь Єлисея Плетенецького і Петра Могили.

Гострота релігійної проблеми сприяла розвиткові релігійної поезії. Це були легенди, вірші, пісні. В них розповідалося про зародження світу, перших біблійних людей, життя Христа, піднімалися моральні теми тощо.

У Західній Україні й досі у різдвяні свята декламуються різдвяні вірші відомого освітянина, автора першого друкованого українського словника Памви Беринди. Вперше їх декламували учні Львівської братської школи.

Подальший розвиток отримала житійська література, що розповідала про життя святих. Цей жанр достойно представила чотиритомна книга випускника, а згодом і професора Києво-Могилянської академії Дмитра Туптала “Четьї Мінеї” (Київ, 1689-1705), в якій використано багато слов’янських, грецьких і латинських джерел.

Берестейська церковна унія стала причиною виникнення жанру полемічної літератури. Суть його полягала в тому, що українські літератори вступали в релігійну полеміку з польськими авторами, які обґрунтовували католицьку експансію на схід. Спротив виник і спробі запровадити в Україні григоріанський календар замість юліанського.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50