Учебное пособие: Культурологія. Українська та зарубіжна культура

9. Увів до наукового обігу поняття “держава”, опублікувавши книгу “Державець”: а) Томмазо Кампанелла; б) Томас Мор; в) Нікколо Макіавеллі.

10. ”Божественну комедію”, де змальовані блукання автора в потойбічному світі, написав:а)Аліг’єрі Данте; б)Франческо Петрарка; в)Джованні Боккаччо.

ТЕМА 8.

”ЗАРУБІЖНА ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА“

План

1. Революція в природознавстві як базис просвітницького руху.

2. Епоха просвітництва – новий погляд на суспільство.

3. Культурні досягнення епохи Просвітництва.

4. Феномен козацької культури.

5. Українське культурне піднесення часів Визвольної війни і Гетьманщини.

1. Революція в природознавстві як базис просвітницького руху

Культура Нового часу датується ХУП-Х1Х ст. У цей час виділяється окремий період, що охоплює ХУП-ХУШ ст., який отримав назву культури епохи Просвітництва. Саме тоді у світовій історії відбулися доленосні революційні зміни. Ця епоха започаткована революціями в Нідерландах (перемогла у 1608 р.) і у Великій Британії (почалася у 1640 р.), а завершується війною за незалежність британських колоній в Америці (1775-1783) і Великою Французькою буржуазною революцією (1789-1783).

Упродовж цих двох віків остаточно сформувалися національні культури. Їхню неповторну своєрідність спричинили вагомі національні чинники: національні історія, мова, традиції, а також економічний та політичний устрій.

Проте розвиток культури ХУП ст. і розвиток культури ХУШ ст. мають свої особливості. В Європі в ХУП ст. чітко не розмежовуються межі епох Відродження, Реформації й Нового часу. Наприклад, початок цього століття у Великій Британії багато в чому пов’язаний з Ренесансом, у Швейцарії домінує Реформація, а в Італії Відродження вже закінчилося. Головна риса культурного процесу цього часу – нестійкість, швидкі зміни.

Загалом епоха Просвітництва характеризується неоднорідністю. А саме в галузі культури в ХУП ст. звертається увага на наукове пояснення явищ природи, у ХУШ ст. – на проблеми суспільного устрою.

Відтак саме у ХУШ ст. Європу заполонила ідея Просвітництва, що мала свої коріння ще у ХУП ст. Тому певний період Нової історії (ХУП-ХУШ ст.) і називають епохою Просвітництва.

Дослідники розпочинають характеристику епохи Просвітництва із висвітлення справжньої наукової революції, що мала місце в більшості європейських країн. ХУП ст. ознаменувалося доленосними відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами.

Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) перший відкрив кровообіг і став основоположником фізіології як науки. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торрічеллі (1608-1647) винайшов барометр і започаткував науку метеорологію. Наприкінці ХУ1 - у першій половині ХУП ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник. Це дало новий поштовх розвитку науки.

У розробці наукових досліджень брали участь не лише представники вузівської науки, але й спеціальні наукові об’єднання, товариства. Спочатку вони виникали з ініціативи державних керманичів. У 1575 р. іспанський король Філіп П став ініціатором створення у Мадриді Академії математичних наук. У ХУП ст. засновуються Французька академія (об’єднання вчених, переважно філологів), Паризька природничо-наукова академія і Португальська академія історії. В цей же час виникли й перші загальнонаціональні академії наук – славетне Лондонське королівське наукове товариство (1662) і Академія наук у Парижі (1699). Ці нові розсадники науки сприяли поширенню наукових знань, обміну науковим досвідом, активізації наукового процесу.

Значні наукові досягнення викликали необхідність їх філософського осмислення. Якщо у Середньовіччі головним джерелом пізнання проголошувалися віра і божественне прозріння, то у ХУП ст. з’являються нові підходи стосовно наукового пошуку й пізнання.

Майже одночасно, але з різними підходами, здійснили філософське обґрунтування нових методів у науці англієць Френсіс Бекон (1561-1626) і француз Рене Декарт (1596-1650).

Френсіс Бекон обґрунтував емпіричний (від грецької – “дослідний”) метод вивчення природи. Згідно його теорії в основі істинного знання лежить тільки досвід. За Беконом наукове відкриття починається із спостережень, потім перевіряється їхня точність і наприкінці методом узагальнення (індукції) робляться загальні висновки.

Інший шлях наукового пізнання проповідував Рене Декарт. Він родоначальник раціоналізму (від грецької – “розум”). Його теорія головну роль у пізнанні відводила не досвіду, а розуму, тобто раціональному, логічному мисленню. Декарт вважав, що критерій істини визначається ясністю й чіткістю думки, а не практикою. Істину формує наукова гіпотеза. Суть цієї теорії в його крилатій фразі: “Мислю – значить існую”. Вчений дотримувався погляду, що навколишній світ складається з постійно рухомих найдрібніших часток і є матеріальним. Як видатний математик, основоположник аналітичної геометрії, Декарт найбільше цінував математику з її конкретними доказами, яку вважав зразком для всіх наук. Саме він увів в алгебрі звичайні для нас поняття – x, y, z.

Проте найбільші наукові результати мали науковці, які з’єднали емпіризм і раціоналізм, тобто експеримент і наукову гіпотезу, спостереження й математичне узагальнення. Таким підхід у своїх наукових дослідженнях здійснив великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643-1727). Стержень його наукового світогляду можна сформулювати наступним чином: час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; усі явища у світі перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Найважливішим науковим досягненням Ньютона стало відкриття законів руху і всесвітнього тяжіння. Саме ці закони дали пояснення всім попереднім відкриттям в астрономії, фізиці, математиці, звівши їх у струнку систему.

Такий фундамент дозволив природознавству в ХУШ ст. зробити якісний крок вперед. Навіть неповний перелік зроблених відкриттів свідчить про переможну ходу тогочасної світової науки.

Нідерланцю Християну Гюйгенсу (1629-1695) належить пріоритет у створенні хвильової теорії світла. Англієць Роберт Бойль (1629-1691) і француз Едм Маріотт (1620-1684) відкрили головний закон теорії газів. Француз Шарль Кулон (1736-1806) експериментував у галузі електростатики. Італієць Алессандро Вольта (1745-1827) сконструював першу електричну батарею. Француз Антуан Лавуазьє (1743-1794) пояснив природу горіння й окислення, склав перший перелік хімічних елементів. Швед Карл Лінней (1707-1778) розробив класифікацію рослин. Українець Інокентій Гізель (близько 1600-1683, ректор Києво-Могилянської академії) у 40-х роках ХУП ст. сформулював, а у ХУШ ст. Антуан Лавуазьє та росіянин Михайло Ломоносов експериментально довели принцип збереження матерії й руху. Збагачувалися всі галузі наукових знань.

Все глибшим стає процес зближення науки і практичних потреб людини, започаткований ще в епоху Відродження. Прикладом може стати створення англійцем Едуардом Дженнером (1749-1823) вакцини проти віспи, що дала можливість взагалі уникнути цієї хвороби, а не лише її лікувати, як це було раніше.

Технічні наукові досягнення починають широко запроваджуватися у виробництві. Завдяки їм були створені механічна прядильна машина і ткацький верстат. У свою чергу вони стали стимулом для винайдення англійцем Джеймсом Ваттом (1736-1819) універсального двигуна – парової машини, запатентованої у 1784 р. У наступному столітті цей доленосний винахід відкрив еру промислового перевороту.

2. Епоха просвітництва – новий погляд на суспільство

Впровадження нового погляду на природу, нових методів у природознавстві спонукали науковців звернути увагу на людський фактор у суспільстві.

Відтак у ХУШ ст. філософія стає авангардом світової науки, символом цього століття. Вона базувалася на ідеях Просвітництва.

Ці ідеї започаткували ще у ХУП ст. філософи Бенедикт Спіноза (1632-1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704) у Великій Британії. Проте вони досягли вершини свого розквіту в ХУШ ст.

Представники епохи Просвітництва прагнули перебудувати усі суспільні відносини на основі розуму, рівності, справедливості, що становлять природну суть людини.

Вони вважали, що цю перебудову можна здійснити за допомогою розповсюдження передових ідей, освіти, знань, поліпшення морального клімату в суспільстві. У здійсненні цих заходів просвітники покладали надії на освічених монархів. На їхню думку останні могли дати народу освіту, засоби для існування, покінчити з безправ’ям.

Одним із шляхів удосконалення духовного життя просвітники вважали секуляризацію (з французької – “мирський”, “світський”) культури, тобто позбавлення її церковного впливу й надання їй світського характеру. Згідно їхньої теорії першими кроками в цьому напрямку стало б впровадження віротерпимості, свободи совісті, вільного права людини вибирати віросповідання. Просвітники посягнули на основний релігійний постулат: про наперед визначену Богом долю людини й намагалися довести, що суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.

Однак існування Бога не заперечувалося. В усіх тогочасних філософських працях присутня ідея Бога, який створив світ, але який не утручається в людські справи. Таким чином дотримувався компроміс між вірою й знаннями, між релігією й наукою.

Просвітники були вихідцями із різних верств суспільства, але їх об’єднувала нетерпимість до феодальних пережитків, що посягали на свободу, рівність, ставали на заваді оцінки людини по її особистих заслугах.

Самі діячі Просвітництва оцінювали свою епоху як вік розуму, вік філософів. Сам термін “просвітництво” ввели такі його видатні представники як Вольтер і Йоганн Гердер. Остаточно запровадив його у повсякденний обіг німецький філософ Еммануїл Кант. Наприкінці епохи Просвітництва (1874) вийшла з друку його стаття під назвою “Що таке Просвітництво?”. В ній автор висунув тезу про необхідність і важливість епохи Просвітництва, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму у здійсненні соціального прогресу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50