Дипломная работа: Історія України
У другій половині XVIII
ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До
панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську
адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів/фортець
тощо), а також грошові і натуральні збори збіжжям, медом', птицею і т. п.
Скорочувалась кількість вільних козаків. Не маючи можливості відбувати на свій
кошт військову службу, козаки ставали в залежність від старшин і змушені були
виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів та ін.).
Українські старшини-поміщиш протягом першої
половини XVIII ст. фактично закріпачили велику
кількість селян, ставши політично й економічно пануючим класом. Вони
намагалися юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в
правах з російськими дворянами. Це стало можливим після приходу до. влади
Катерини II та ліквідації української
автономії. . .
У 1762 р. російською царицею стала Катерина
І!. Головною метою її правління було: уніфікувати систему управління по всій
країні; скасувати особливості, що були в Україні, Ліфляндії та Фінляндії;
перетворити ці території на звичайні провінції Російської Імперії. Плани
імператриці чітко висловлені у ЇЇ таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату
князеві В'яземському. "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія, — писала Катерина
II, — є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити
їх відразу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі
й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця, Ці провінції
так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони
обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".
Як відомо, у 1764 р. Катерина II
викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за
"зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади
гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і
слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки.
Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з
1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської
України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими
урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське
намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три
намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була
заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні
загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави
спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776
р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким
обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в
них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично
оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено
переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному
з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою
останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи
настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти
дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в
правах з російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на
російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII
ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української
державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими
дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була
і фактично, і юридично закріпачена.
Українська національно-визвольна боротьба XVII
- XVIII ст.,
політичним наслідком якої стало утворення української козацької держави, засвідчила
зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства,
прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності.
Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів
ця боротьба мала драматичні наслідки.
Після укладення Переяславського договору між
Україною і Росією російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життя
українського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу,
а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську
провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість,
непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі
уможливили реалізацію намірів царизму.
Особливості національно-визвольної боротьби:
вперше державотворча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною
силою в боротьбі за українську державність; Запорозька Січ як політичне утворення
була зародком української національної держави, продовженням
нацїонально-державницької традиції українського народу; республіканська форма
правління передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань;
окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч
законодавчо упорядкованим він не був; існування української державотворчої
традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім
імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу; народні
маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення,
соціальної нерівноправності й економічного гніту.
Хоч Українська держава загинула, всі її
здобутки залишилися в спадщину наступним поколінням. "Свідомість
національної окремішностІ, цінування волі та' індивідуального розвитку, пошана
до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність, — писав
видатний український історик І. Крип'якевич, — це були надбання, з яким
українське громадянство ввійшло в XIX
століття". І коли наприкінці XVIII от.
багатьом здавалось, що українське національне життя замерло назавжди, саме на
основі національно-державних традицій попередніх часів почалося нове
відродження національної самосвідомості українського народу.
На схід від Лівобережної України лежала
територія Слобідської України. До її складу входили сучасні Харківська, східна
частина Сумської, північна частина Донецької і Луганської областей України,
частина Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Російської Федерації.
Слобідська Україна ще наприкінці XVI
ст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримських
татар. У першій половині і особливо з середини XVII
ст. ця територія стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенців
з Правобережної й Лівобережної України — українських селян, міщан, козаків, які
втікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів. Крім того, сюди втікали
від гніту панів і російські селяни. Поселялися тут і російські служилі люди,
які будували укріплення й несли сторожову службу, оберігаючи населення від
нападів кримських татар. Уже в середині XVII
ст. переселенці заснували ряд міст — Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків
і багато містечок, сіл, хуторів і слобід (від останнього слова пішла і назва
Слобідська Україна). Населення швидко зростало, і вже наприкінці XVII
- на початку XVIII ст.
на Слобожанщині налічувалося близько 250 тис. українських і російських
поселенців.
Утікачі з України переносили на Слобожанщину
козацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Тут, як і на Лівобережжі,
існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними
одиницями. У другій половині XVII ст. тут
було п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький
(Рибінський), Ізюмський. Усіма справами в полку відали полковник і полкова
старшина — обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки в
адміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородському
воєводі, а через нього — спочатку Розрядному приказу в Москві, а з 1688 р. —
Посольському приказу.
Головними заняттями слобожан були
хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння,
пивоваріння, млинарство, в місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й
дьогтю.
Видобували також сіль, особливо в районі Тора
(біля нинішнього Слов'янська) й Бахмута.
На території Слобідської України розвивалися
феодально-кріпосницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки
й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших
багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян
("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту,
підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і
були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто
виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо —
не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі
залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які
відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого
господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуговували старшину та
виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався і гніт російських властей. Майже
в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве
населення, встановлювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Широкі народні маси Слобожанщини протестували
проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у
повстаннях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671
рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селянська війна під
проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути
виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення,
перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян
до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р.
козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись
залежними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей,
переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшувало доходи
від податків.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27 |