Дипломная работа: Історія України
У другій половині XVIII
ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До
панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську
адміністрацію, на військові потреби
Як відомо, у 1764 р. Катерина II
викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за
"зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади
гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і
слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки.
Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з
1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської
України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими
урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське
намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три
намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була
заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні
загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави
спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776
р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким
обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в
них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично
оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено
переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному
з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою
останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи
настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти
дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в
правах з російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на
російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII
ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української
державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими
дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була
і фактично, і юридично закріпачена.
Як відомо з попередньої теми, після трьох
поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна
частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна
Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та
Галичина — імперії Австрійській.
У цей час в обох імперіях відбуваються
однакові процеси: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та
прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;
криза натурального господарства та його перехід на капіталістичні рейки.
Сільське господарство було базовим сектором
економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього
суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері
знаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва —
земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила — залежне від феодала
чи держави селянство.
Які ж основні тенденції розвитку сільського
господарства у цей час? У першій половині XIX
ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В
українських землях, що належали Росії, воно становило близько 75% землі, а в
тих, які були в складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщикам
належало майже 60% загальної чисельності селян.
Отже, переважало кріпосницьке господарство
дворян-поміщиків. Окрім селян-кріпаків, другу велику групу селян становили
державні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особисто
вільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.
У всіх сферах економічного життя, незважаючи
на збереження кріпосництва, набирав сили процес товарно-грошових відносин,
суспільний поділ праці, що поглиблювався. Сільське господарство поступово набувало
рис підприємницького характеру: зростала його товарність, поглиблювалася
галузева спеціалізація, розвивалися товарне рільництво І тваринництво.
Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництво
хліба на продаж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, а
відтак — руйнування селянських господарств. Внаслідок цього кількість землі на
душу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській — 1,9,
Подільській — 1,2, Херсонській — 3,2 десятини. А для сплати податків і ведення
господарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізьку
душу.
Залишаючись власниками великих наділів,
поміщики були основними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так,
поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIX
ст. збували на ринку майже 60% хліба, а 40% продавали господарства
селян.
Розширювалися площі під вирощування технічних
культур. Площа цукрових плантацій 1860 р, досягла на Правобережжі 33 тис, а
Лівобережжі — 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури.
Наприклад, у Полтавській та Чернігівській губерніях — коноплі й тютюн, а в
Катеринославській та Херсонській — льон. У поміщицьких господарствах
нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодальної
експлуатації, основною формою якої була панщина,
Одним із найважливіших показників розпаду
феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій
половині XIX ст. був розвиток промисловості.
У 1825 р. налічувалося до 650 промислових
підприємств (без винокурень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першій
чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на
підневільній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними
суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла
(Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова
(Полтавська губернія) — майже 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка
Полтавської губернії) — до 600 робітників. Були й казенні заклади — Луганський
ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Київський арсенал,
Києво-Межигірська порцелянова фабрика (створена на основі
Києво-Межигірського монастиря, закритого за наказом Г. Потьомкіна) та ін.
До 1859 р. в Україні з'явилося до двох
десятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи.
Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.
Зростання на ринках збуту сільськогосподарської
та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля
товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років
в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх).
Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський
(Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські
ярмарки та ін.
Формування торговельно-промислового прошарку
буржуазії відбувалося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом
1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни.
Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків),
Терещенко, Харитоненко, Федоренки.
У середині XIX
ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за
темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина —
копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для
російської промисловості та гальмував вільний розвиток її продуктивних сил
системою митних тарифів і несприятливою фінансовою політикою.
У процесі розпаду феодально-кріпосницької
системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності,
посилювалася антикріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти
гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися
103, а протягом 1800 - 1860 рр. — майже 2400 виступів селян.
2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського
братства
Кирило-Мефодіївське товариство (братство)
виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З
появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла
українська різночинна інтелігенція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло
нелегально.
Учасники Кирило-Мефодіївського товариства
зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за
визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва,
відродження вільної України. Шевченків заклик до одночасного національного та
соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.
Одним із засновників Кирило-Мефодіївського
товариства був історик Микола Костомаров (1817—1885). Він показував не лише
подібність, але й відмінність «двох народностей» (російської та української),
дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і
самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених
слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і
соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського
братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського
братства Св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров.
4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на
розвиток українського національного руху
Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти
таємно від властей. Вони збиралися на квартирах членів товариства, де вели
дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних
бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і
військової молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847
року Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене жандармами, а його
керівники арештовані.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27 |