Дипломная работа: Історія України
За цих умов у певних колах громадян, особливо
старшого віку, пенсіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і
намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил — П.
Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші.
На посаду Президента претендувало 13
кандидатів.
У першому турі голосування, який відбувся 31
жовтня 1999 р. У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і перший
секретар ЦК Компартії України П. Симоненко.
Українські виборці в другому турі 14
листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25%
виборців, а за П. Симоненка — тільки 37,8%. Отже, народ України вибрав шлях
демократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.
Після виборів Президента політична боротьба в
Україні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився
у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізована
боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили
проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11
депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних
депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для
співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту
політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом
лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови О. Ткаченка та його
першого заступника А. Мартинкжа.
З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент
працював роздільно.
1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради
обрали Плюща, а його першим заступником В. Медведчука і заступником С.
Ґавриша.
16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський
референдум за всена родною Ініціативою
З листопада 2000 р. за ініціативою голови
фракції соціалістичної та селянської партій "Лівий центр" О. Мороза у
Верховній Раді розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий
відволік усю увагу народних депутатів. Мова йшла про зникнення журналіста Г.
Гонгадзе, який розміщував критичні статті щодо Президента Я. Кучми та його
оточення в інтернетгазеті "Українська правда". Ситуація в парламенті
знову загострилася, ліві опозиційні сили зробили спробу розколоти
парламентську більшість, дискредитувати Президента та виконавчу гілку влади,
викликати політичну кризу в країні. В березні 2001 р. у Києві сталися масові
сутички представників опозиції і правоохоронних органів. Масові вуличні сутички
вперше в історії незалежної України набули загрозливих масштабів. Вони
засвідчили, що деякі політичні сили прагнуть політичного реваншу будь-якими
методами. Але такими засобами проблеми не вирішуються. Соціальні та політичні
протиріччя потрібно вирішувати цивілізованим шляхом.
У березні
2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України.
Одним із провідних напрямків зовнішньої політики
України є участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема;в процесі
європейської інтеграції.
З 1992 р. Україна стала
учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і
підписала ключовий документ НБСЄ — Гельсінський Заключний акт. Це стало
свідченням визнання рівноправності України у створенні
демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня
1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох
країн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморандум про
гаранти безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої
зобов'язання поважати-незалежність, суверенітет і територіальну цілісність
нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1
січня 1995 р. НБСЄ стала постійно-діючою організацією — ОБСЄ, важливим
елементом загальноєвропейського дому.
9 листопада 1995 р. Україна
— першою з країн СНД — офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це надало
їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав
щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути
відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні
зобов'язання, що стосуються насамперед приведення її правової та політичної
систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями
РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у
державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України,
наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням
взятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ
щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодноразово опинялась у
ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за невиконання зобов'язань. Така
ситуація не найкращим чином впливала на імідж
України та на її відносини з європейськими
державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях
України.
Важливе значення для європейської інтеграції
України має співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У
1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими
організаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції і
розвитку, створеного для допомоги країнам Східної Європи у подоланні
комуністичного минулого. Українське керівництво проголосило стратегічною метою
вступ до ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про
партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися
такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння
розвитку торгівлі й інвестицій; створення умов для взаємовигідного
співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення
демократії та розвитку її економічного потенціалу, завершення переходу до
ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999
р.
У липні 2002 р. відбувся саміт
«Україна — ЄС». Основними питаннями, що обговорювалися, були надання
Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в
ЄС. За підсумками роботи саміту було прийнято рішення, що Україна не
відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр.
У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити
негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди
про спрощення візового режиму.
У 2005 р. почався
новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з
Президентом В. Ющенком спрямувало всі зусилля на досягнення стратегічної
мети — вступ до ЄС. Основними кроками на цьому шляху є такі: подання
заявки на вступ до ЄС; надання Україні статусу країни з ринковою економікою;
вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); початок переговорного процесу про
умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до
організації.
Проголошення без'ядерного статусу сприяло
налагодженню тісних відносин України з НАТО. У 1994 р. вона стала
учасником програми НАТО «Партнерство заради миру». Україна бере на себе
зобов'язання забезпечити свободу слова, розвиток громадянського суспільства,
захист прав і свобод громадян, розв’язання економічних і соціальних проблем,
щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.
Стратегічне партнерство з Росією.
Розбудова відносин стратегічного партнерства з Росією, поряд з
реалізацією курсу на інтеграцію до ЄС, посідає одне з ключових місць в
структурі зовнішньополітичних пріоритетів України.
Протягом більш як десятирічної історії
існування двох незалежних держав Україні і Росії вдалося досягти суттєвого
прогресу в двосторонніх відносинах. Сторони завжди демонстрували здатність
знаходити компроміс, хоча, слід визнати, за цей період було немало складних
моментів, урегулювання яких вимагало значних взаємних зусиль (питання поділу
Чорноморського флоту та його статусу, кримське питання, питання острова Тузла в
Керчинській протоці). Одним із найважливіших аспектів двосторонніх відносин
стало юридичне визнання територіальної цілісності одна одної і непорушності
існуючих кордонів.
На сучасному етапі головне місце під час
переговорів відводиться питанням активізації торговельно-економічного
співробітництва та створенню єдиного економічного простору.
У Росії 2002 рік був об'явлений як "Рік
України в Росії". 28 січня 2003 року було урочисто відкрито "Рік
Росії в Україні".
Проблема Черноморского флота оставалась одной из наиболее острых
в отношениях между Украиной и Россией. Боевой состав этого флота насчитывает
10 подводных лодок, 150 боевых надводных кораблей, 70 судов обеспечения,
около 250 самолетов. Количественный состав флота в 1993 г. составлял свыше 60
тыс. человек. Его боевая мощь превышает потенциал всех других флотов,
размещенных в Черном море. А это позволяет ему, в случае возникновения
конфликта, блокировать все внешние коммуникации любого черноморского государства,
в том числе и Украины.
В отношении России к Черноморскому флоту не было ничего для нее
исключительного. Объявив себя полным и единственным собственником всех флотов
бывшего СССР, созданных совместными усилиями всех республик, -
Тихоокеанского, Северного, Балтийского — она по той же
«логике» стремилась сохранить за собой и Черноморский флот со всей системой
его базирования в Крыму. Таким образом Россия защищала свои геополитические
интересы в балканском и средиземноморском регионах.
Цель Украины в этой ситуации состояла в том, чтобы, во-первых,
иметь в Черном море собственные военно-морские силы, способные обеспечить
безопасность морских коммуникаций и южных границ республики, а во-вторых —
нейтрализовать действия крымских сепаратистов, ведущие к нарушению территориальной
целостности государства.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27 |