Дипломная работа: Історія України

1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;

2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;

3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіх націй, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство, виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;

5) дійовий  механізм  забезпечення  цивілізованого  функціонування релігійних організацій в поліконфесійному просторі.

Українська національно-демократична революція завершилась поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формування політичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революції надихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнного періодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави на межі XX -XXI сторіч.

Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних фор­мах власності й економічних методах керуван­ня народним господарством. Рішення про її про­ведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму.

Необхідність заміни політики воєнного кому­нізму новою економічною політикою була обумов­лена станом у країні, що виявився:

—  у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);

—  внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання крон­штадтських матросів навесні 1921 р.);

—  кризі всередині керівної партії РКП(б).

Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капі­талізм. Основні принципи непу:

— державна монополія у торгівлі;

— державна власність на великі та орендні підприємства;

—  госпрозрахунок у промисловості;

— гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:

— продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі мен­ший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що поси­лювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого госпо­дарства;

—  селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;

— було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням.

Неп у промисловості виявлявся у такому:

—  здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;

—  проведення децентралізації керівництва промисловістю;

—  переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;

—  скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;

—  перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;

—  залучення іноземного капіталу у формі концесій.

Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:

—  відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;

—  появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;

—  випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золо­тим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;

—  різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.

В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його запрова­дження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно висту­пали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промис­ловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.

Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним ці­лям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.

Досягнення й складності українізації. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичних угруповань. У кінцевому під­сумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

На удосконалення міжнаціональних відносин, національно-куль­турне відродження народів країни була спрямована політика коренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. В Україні політика корєнізації здійснювалася шляхом українізації та створення політич­них і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

У результаті політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мо­вою навчання. Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися вистави в чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага службовців, насам­перед республіканських і особливо союзних відомств, які не воло­діли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.

І все ж на українську мову було переведено дві третини діло­водства. Українська нова перетворювалася на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактно проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання, видавалися українські газети, пра­цювало українське радіомовлення. Усе це сприяло зростанню на­ціональної самосвідомості українського народу.

З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Ук­раїнської автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).

Створювалися можливості для всебічного розвитку національ­них меншин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіального районування в республіці було виділено 13 на­ціональних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єв­рейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди, хати-читальнІ, десятки клубів.

У здійсненні такої важливої, складної і делікатної справи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й поми­лок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло перешко­дити протидії українізації, яка проявлялася в традиційних звинува­ченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і держав­ного апарату, представників інтелігенції.

У 1922 р. розгорнулась дискусія щодо тіснішого об'єднання рес­публік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національ­ностей Й. В. Сталін висунув проект "Про взаємовідносини РСФРР з неза­лежними республіками", який передбачав їх включення до Російської Федерації на правах автономних.

Автономія (грец. аиіопоіпіа Аиїоз "сам" + погтюз "закон" — самовря­дування, незалежність) — самостійне здійснення державної влади, або широке внутрішнє самоврядування, яке надається окремій національ­ності, що компактно проживає в межах держави.

Цей проект викликав опір у республіках. Ленін в цей час хворів, фактично знаходився в ізоляції і участі в дискусії не брав. І все-таки у вересні 1922 р. він ознайомився з цим про­ектом і 26 вересня надіслав членові Політбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якому обґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Російська і Закавказька федерації разом з Україною та Білорусією ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙ СОЮЗ — федерацію.               

Федерація— форма державного устрою, за яким декілька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу. Повноваження між федерацією і респуб­ліками, що в неї входять, розмежовуються єдиною конституцією.

Для республік ленінські пропозиції були більш прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Що ж являв собою СРСР? Союзний договір проголошував, що неза­лежні радянські республіки добровільно й на рівноправних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зов­нішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транс­порт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянсь­кої інспекції увійшли до компетенції союзного і республіканського урядів, для чого утворювались союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27