Дипломная работа: Історія України
1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;
2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного і
культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;
3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіх
націй, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство,
виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічними
геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;
5) дійовий механізм забезпечення цивілізованого функціонування
релігійних організацій в поліконфесійному просторі.
Українська національно-демократична революція завершилась
поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови
суспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак,
не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формування
політичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революції
надихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнного
періодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави на
межі XX -XXI сторіч.
Неп (нова економічна політика) — політика,
заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних
методах керування народним господарством. Рішення про її проведення було
прийняте на X з'їзді
РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від
капіталізму до соціалізму.
Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною
політикою була обумовлена станом у країні, що виявився:
— у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);
— внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання
кронштадтських матросів навесні 1921 р.);
— кризі всередині керівної партії РКП(б).
Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний
капіталізм. Основні принципи непу:
— державна монополія у торгівлі;
— державна власність на великі та орендні підприємства;
— госпрозрахунок у промисловості;
— гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі
тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:
— продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі
менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало
його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства;
— селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через
кооперативні організації чи на ринках;
— було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив
самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було
покладено початок позитивним зрушенням.
Неп у промисловості виявлявся у такому:
— здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх
промислових підприємств їхнім колишнім власникам;
— проведення децентралізації керівництва промисловістю;
— переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;
— скасування загальної трудової повинності, формування ринку
робочої сили;
— перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;
— залучення іноземного капіталу у формі концесій.
Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:
— відмову від прямого продуктообміну й
повернення до приватної торгівлі;
— появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної,
державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;
— випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10
золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;
— різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету;
введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.
В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його
запровадження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені
в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно виступали
проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку
сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України
дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.
Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох
протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна
система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в
економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними
власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво
відмовилося від непу.
Досягнення й складності українізації. Національно-визвольний
рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову
своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертою
боротьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичних
угруповань. У кінцевому підсумку з допомогою збройних формувань Москви
перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську
Соціалістичну Республіку.
На удосконалення міжнаціональних відносин,
національно-культурне відродження народів країни була спрямована політика
коренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до
підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності
насамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання,
організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів
мовами корінних національностей. В Україні політика корєнізації
здійснювалася шляхом українізації та створення політичних і економічних
умов для культурного розвитку національних меншин.
У результаті політики українізації в республіці, 80%
населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більше
половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мовою навчання.
Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися вистави
в чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю
здійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага
службовців, насамперед республіканських і особливо союзних відомств, які не
володіли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.
І все ж на українську мову було переведено дві
третини діловодства. Українська нова перетворювалася на основний засіб
спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактно
проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й
Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання,
видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Усе це
сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу.
З тактичних міркувань офіційні власті дозволили
здійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Української
автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).
Створювалися можливості для всебічного розвитку національних
меншин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіального
районування в республіці було виділено 13 національних районів, утворено 954
сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з
німецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами
навчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди,
хати-читальнІ, десятки клубів.
У здійсненні такої важливої, складної і делікатної
справи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й помилок.
Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній
комуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнавала
національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво
республіки не змогло перешкодити протидії українізації, яка проявлялася в
традиційних звинуваченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках
націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і державного
апарату, представників інтелігенції.
У 1922 р. розгорнулась дискусія щодо
тіснішого об'єднання республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у
справах національностей Й. В. Сталін висунув проект "Про взаємовідносини
РСФРР з незалежними республіками", який передбачав їх включення до
Російської Федерації на правах автономних.
Автономія (грец. аиіопоіпіа Аиїоз
"сам" + погтюз "закон" — самоврядування, незалежність) —
самостійне здійснення державної влади, або широке внутрішнє самоврядування, яке
надається окремій національності, що компактно проживає в межах держави.
Цей проект викликав опір у республіках. Ленін
в цей час хворів, фактично знаходився в ізоляції і участі в дискусії не брав. І
все-таки у вересні 1922 р. він ознайомився з цим проектом і 26 вересня
надіслав членові Політбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якому
обґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Російська і
Закавказька федерації разом з Україною та Білорусією ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙ
СОЮЗ — федерацію.
Федерація— форма державного устрою, за яким
декілька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу.
Повноваження між федерацією і республіками, що в неї входять, розмежовуються
єдиною конституцією.
Для республік ленінські пропозиції були більш
прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII
Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня
1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу
та Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голів
ЦВК, від України — Г. Петровського.
Що ж являв собою СРСР? Союзний договір
проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно й на рівноправних
засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам
центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля,
військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і
поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати.
Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції увійшли
до компетенції союзного і республіканського урядів, для чого утворювались
союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів
були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне
забезпечення.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27 |