Дипломная работа: Історія України
Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було
важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це
відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль
керування, які були складовими процесу радянізацїї.
Початок війни. На світанку 22 червня 1941
р. шквал артилерійського вогню, град бомб обрушилися на прикордонні
застави й військові об'єкти, на фабрики ,і заводи, на мирні міста і села
Радянського Союзу. Шляхом агресії, не оголосивши війни, нацистська
Німеччина приступила до здійснення давно виношуваних планів поневолення і
часткового винищення населення СРСР, захоплення і колонізації його території.
За детально розробленим гітлерівськими стратегами планом «Барбаросса» Німеччина
та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 дивізій, що
налічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох груп
армій: «Північ», «Центр» та «Південь».
Зосереджені в західних округах радянські війська
налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєнні
велику кількість бойової техніки, але переважно застарілих конструкцій. Багато
танків і літаків виявилися несправними.
Німецьке командування сподівалося швидко просунутися до
найважливіших політичних та економічних центрів СРСР. Групу армій «Південь»
було націлено на територію України. У смузі Київського Особливого військового
округу радянські війська переважали противника у живій силі в 1,2 раза, за
танками — у 5, за літаками — в 2,5 раза. Але внаслідок непідготовленості до
війни і некваліфікованості керівництва вони не змогли відбити нападу.
Також до основних причин поразок Червоної Армії на
початку війни входять: раптовість фашистського нападу; матеріальна
непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР;
відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу;
розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х
років проти армійського командного складу; некомпетентність
воєнно-стратегічного керівництва тощо.
Оскільки український напрямок для Гітлера був одним із
головних, 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву й переорієнтовує
вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю
України — "безпосереднє стратегічне завдання".
Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами,
насамперед економічними — захоплення України суттєво підривало
військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для
ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила з
видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%. виплавлення чавуну — 64,7%,
сталі — 48,9%); щодо воєнних факторів, то окупація України створювала вигідний
плацдарм не тільки для бойових дій на цьому напрямку.
Більше двох місяців (липень - вересень) тривала оборона
Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис.
війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники
Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, не зважаючи на реальні
обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі
більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши лід Уманню
дві оточені радянські армії, німецькі броньовані "кліщі" замкнулися в
кільце під Полтавою. Внаслідок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осіб,
із них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони.
Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та група
генералів при спробі вирватися із ворожого кільця загинули.
Героїчна оборона Києва відволікала до 70 дивізій
противника. Вона не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити
Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на Схід сотень
тисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.
Велике стратегічне й політичне значення мала оборона
Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу
відійти Південному фронту за Дніпро й організувати оборону. Проте наприкінці
вересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на
Кримському півострові.
Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій
зірвав плани "Бліцкрігу", створивши умови для контрнаступу радянських
військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції
на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна
стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же
настояв на серії наступальних операцій на окремих напрямках: операції в Криму,
під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. У результаті цього
сили, котрих і так було обмаль, подрібнювалися.
Труднощі ускладнювалися тим, що після трьох невдалих
спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт
змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударне
угрупування гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командувачем
Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у
воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою
катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно
ускладнило становище захисників Севастополя. За час понад восьмимісячної
оборони ворог втратив майже 300 тис. вояків, що більше, ніж втрати вермахту у
всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня
1941 року. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.
Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня
1942 р. наступ на харківському напрямку. Невдала організація, недостатнє матеріальне
забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис.
червоноармійців).
Поразки радянських військ в Україні та Криму різко
змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною Ініціативою, вони
28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після
захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся
територія Української РСР була окупована.
Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір,
сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та
в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів
та офіцерів; окупації України; різкого звуження військово-промислового
потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для
подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.
Кайдани «нового порядку». Страхітлива картина
відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на багатостраждальну
українську землю. Те, що чинили тут окупанти, ледь піддається описові. За
планом . «Ост», розрахованим на ЗО років, слов'янські народи, що населяли
європейську частину СРСР, передбачалося піддати масовому винищенню й
відселеною на інші території їхню землю кали колонізувати 8—9 мли. німців. ї
цю каннібальську програму окупанти активно здійснювали вже в ході війни. Адже
український народ, як писав начальник поліції безпеки і СД Києва у вересні 1942
р., «саме своєю біологічною плодовитістю становитиме постійну небезпеку для
Німеччини».
У планах нацистів особливе місце відводилось Україні,
народ якої в минулому вже не раз німецькі колонізатори намагалися підкорити,
прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цього краю. «Україна стане місцем
втілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером
намісником в Україні.
Слідом за передовими частинами німецької армії сюди
посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських
чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайдани «нового
порядку». Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були
головнми рисами системи німецького управління. «Не будьте м'якими і
сентиментальними»,— ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного
апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу місцевих
жителів без суду і слідства. Протягом усього періоду в містах і селах діяла
комендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. У
спеціальній директиві окупаційних властей «Про проведення умиротвореная в
Україні у 1942 р.» говорилося: «У випадку винекнення сумнівів щодо правильності
вибору заходів, які необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші
заходи якраз є найбільш правильними.
За Україною нацисти не визнавали права на державне існування.
Вони розглядали її територію як «німецький простір», яким можна розпоряджатися
на власний розсуд. Частина' українське! території була включена до
рейхскомісаріату «Україна». Львівську,
Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки
окупантів та їхніх запроданців. Населенню міст, по суті, заборонялося користуватися
залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою,
аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німціа»,
«Українцям вхід заборонено». Незмірних фізичних страждань і душевних мук
завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів,
особливо масові насильственні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини.
Протягом 1942—1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 мли. українських
юнаків та дівчат. На спеціальних ринках їх як худобу продавали.
Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Організація
українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові ЗО
червня 1941 р. відновлення самостійної української держава ця організація
остаточно розкололася. Утворилося два її крила: помірковане, на чолі з А.
Мельнихом, і радикальне, кероване С. Бадщерою. У той час,- як медшикщці «дгфвто
шваш на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили —
Українську повстанську армію (УПА), підпільні лоївки.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27 |