Дипломная работа: Історія України
27 січня (9 лютого) 1918 р. договір між УНР і чотирма
державами німецького блоку було підписано. Це був
перший мирний договір у світовій війні, що тривала. За першу половину
1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60
млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн.
штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.
Делегація УНР уже дістала повідомлення про здобуття Києва радянськими військами,
але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню договору.
Відповідно до Брестського договору країни
Четверного союзу визнавали незалежність України і зобов'язувались надати їй
збройну допомогу в боротьбі з більшовиками у обмін на економічне
співробітництво.
Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Ради
народних міністрів були спрямовані на опанування ситуації, що склалася в
Україні, налагодження адміністративного державного апарату та поновлення
демократичного курсу внутрішньої політики.
На заключному етапі своєї діяльності
Центральна Рада прийняла низку важливих актів — земельний закон, закони про
8-годинний робочий день, про армію, герб і прапор, про громадянство та гроші, а
29 квітня 1918 р. — Конституцію України, побудовану на демократичних принципах.
Та більшість з цих важливих документів
залишилася нереалізованою. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати
централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке
командування в середині квітня 1918 р. схилилось до підтримки генерала П. Скоропадського,
який репрезентував праві сили. В ніч на ЗО квітня 1918 р. прибічники гетьмана
П. Скоропадського при підтримці німців захопили владу, і з'явилось нове
державне утворення — гетьманат "Українська держава".
Загострення суспільно-політичної ситуації в
УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних
німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на
ЗО квітня 1918 р. відбувся державний переворот. До влади пришов Павло
Скоропадський.
Вся законодавча й виконавча влада належала
гетьманові. Його повноваження були розписані у «Законі про тимчасовий
державний устрій України», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав Голову
Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою
посадовою особою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником,
мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.
П. Скоропадський спирався на консервативні
політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих
землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна
Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.
У Києві було поширено «Грамоту до всього
українського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшов
до влади Центральна Рада і всі
земельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Українську
Державу, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм.
Після ліквідації, в Україні радянської влади відновлювалася
приватна власність на землю. Великі землевласники почали спішно
відновлювати свою власність на землю і майно. Досить часто влада примушувала
селян разом із землею та реманентом відшкодувати втрати, яких зазнали поміщики
під час революції. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект
загальних основ земельної реформи». Передбачалося наділення селян державними,
удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями.
Земельна реформа носила консервативний характер і була негативно сприйнята
великими землевласниками.
У промисловості були відновлені права
власників підприємств.
Політика уряду стосовно робітників виявилася
невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12
годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови
трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без
попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Обмежувалися
функції профспілок, заборонялися страйки.
Гетьманському урядові на деякий час удалося
відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було
налагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботу
залізниць.
У фінансовій сфері було
налагоджено грошовий обіг, введено нову валюту — гривню, відкрито кілька українських
банків, засновано нові акціонерні компанії тощо.
Метою військової реформи було створення
національної армії. Найбоє-здатнішими підрозділами були, зокрема, Запорізька
дивізія, організована на базі Запорізького загону, Сердюцька дивізія,
переформований після перепороту галицький полк Січових стрільців та інші
з'єднання.
Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П.
Скоропадський зробив спробу відновити :козацтво як окремий стан населення.
Однак козацькі полки не було сформовано.
Православна віра проголошувалася державною.
Найбільш вдалою та послідовною була політика
у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення
української мови, історії та географії України. За часів гетьманату було
створено понад 150 українських гімназій, близько 50 нових українських шкіл; у
Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В
університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафіедри української мови,
літератури, культури, історії та права; засновано широку мережу
загальнокультурних закладів і установ: Українська Академія кедам на
чолі з В. Вернадськиж, Українська національна бібліотека, Державшій
український архів. Національна галерея мистецтв. Український театр драми та
опери, Український історичний музей тощо.
Зовнішня політика була
спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною,
Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею. Урядові вдалося налагодити
добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської
імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Однак вирішити бессарабське
і кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Підляшшя та Холмщина
продовжували залишатися у складі Польщі.
В умовах державної політичної кризи 14
листопада 1918 р. гетьман оголосив про зміну урядового курсу — утворення
федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.
14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади.
13 травня 1918 р. на
таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про
повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням
Український Національний союз (блок партій) в ніч з 13 на 14 листопада 1918
р. створив Директорію УПР, яка стала надзвичайним органом влади в
Україні.
До складу Директорії увійшли О. Андрієвський,
В. Винниченко, А. Макарєнко, С. Петлюра, Ф. Швець.
26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення
Української Народної Республіки і призначено перший уряд на чолі з В.
Чехівським — Раду Народних Міністрів.
За таких умов Директорія УНР повела боротьбу
з гетьманом П. Скоропадським і набула диктаторських функцій У внутрішній
політиці Директорія проголосила;
— поновлення УНР, але без влади Української
Центральної Ради;
— відновлення законів УНР;
— проведення аграрної реформи, ліквідацію
приватної власності на землю;
— запровадження державного контролю над
виробництвом і розподілом продукції;
— поновлення 8-годинного робочого дня, право
на діяльність профспілок і проведення страйків;
— поновлення чинності закону УНР про
національно-персональну автономію;
— новий закон про скликання трудового
конгресу.
23 січня 1919 р. у Києві
відбулося засідання Трудового Конгресу — вищого тимчасового
законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою організації
влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак
забезпечити прийняття життєво важливих рішень не вдалося, і Конгрес припинив
свою роботу.
У зовнішній політиці Директорія
орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта
відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні
України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з
її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з
більшовиками.
У 1919—1920 рр. УНР
опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на
півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й
неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході —
польська армія.
Характерними ознаками цього періоду стали
неспроможність уряду вийти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя.
Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі
та утвердити незалежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після
повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко
піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула
поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.
У рядах керівників Директорії не було єдності
поглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Голова
уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але
без більшовицьких диктаторських методів. Його політичні супротивники (В.
Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів
до з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (В. Винниченко
і С. Петлюра).
Боротьба за владу між різними політичними
партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет
Директорії серед населення, особливо серед селян.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27 |