Дипломная работа: Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Форма поиска
Показать/спрятать результаты

Авторизация

Статистика

Последние новости

Новости

Дипломная работа: Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

А з 1922 р. Державний банк втілив в своїй діяльності такі функцій, притаманні центральному банку держави, як емісія й державне регулювання грошового обігу та кредиту. Крім того, відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1921 р. “Про операції з іноземною валютою і дорогоцінними металами” на Державний банк було покладено здійснення валютної монополії. Виняткове право Держбанку на здійснення операцій з валютою і валютними цінностями було закріплене декретом РНК від 4 квітня 1922 р. Хоча в той же час згідно Декрету РНК “Про обмін золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння та іноземної валюти” від 25 квітня 1922 р. було скасовано обов’язкову здачу державі зазначених предметів, що маються у населення; допускалося вільне розпорядження виробами з дорогоцінного каміння та металів. За Держбанком залишалося монопольне право на придбання і продаж золотої, срібної і платинової монети та іноземної валюти. Хоча з початку 1923 р. було заборонено (за виключенням тих державних органів, яким це надано спеціальною постановою уряду) здійснювати покупку в будь-кого і продаж будь-кому іноземної валюти та благородних металів.[232]

Для розвитку безготівкових розрахунків між державними установами та підприємствами, що використовували бюджетні асигнування, при Правлінні Держбанку, а пізніше й при окремих його установах, були організовані відділи взаємних розрахунків, які внаслідок виконання своїх функцій ліквідувалися наприкінці 1925 р.

У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М.К. Владимирова. В.І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г.Я. Сокольникова, разом з яким М.К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети – червонці. [233] У лютому-березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г.І. Петровський із гордістю зазначав: “Наш червонець не лише всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською й американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чикаго, Нью-Йорка і Лондона”.[234]

В Україні за їх підробку винні притягувалися до відповідальності за ст. 85 Кримінального кодексу УРСР (“Підробка грошових знаків і державних цінних паперів, марок та інших знаків державної оплати”). Якщо така підробка здійснювалася за попередньою згодою декількох осіб і у вигляді промислу, вона каралася вищою мірою покарання з пониженням, при пом’якшуючих обставинах – позбавленням волі до трьох років з конфіскацією.[235] З 1927 р. із введенням в дію нового Кримінального кодексу УРСР за підробку або збут у вигляді промислу підробленої металевої монети, державних казначейських білетів, білетів Державного банку та державних цінних паперів; підробку або збут у вигляді промислу підробленої іноземної валюти встановлювалася вища міра соціального захисту – розстріл, з конфіскацією майна (ст. 5622).[236]

З початку розбудови радянської влади були започатковані і ощадні установи. Нормативного закріплення вони отримали у 1922 р., коли відповідно до Положення, затвердженого Постановою РНК РРФСР від 26.12.1922 р., були засновані державні ощадні каси.[237] З 1925 р. вони були реорганізовані в державні трудові ощадні каси, й проіснували під такою назвою до кінця 80-х років.[238] Метою їх заснування стало надання можливості населенню зберігати та накопичувати грошові заощадження та вільні кошти із нарощуванням відсотків. Уряд СРСР приймав на себе повну відповідальність за цілісність коштів, що ввіряються ощадкасам.

Враховуючи послаблення державної монополії в грошово-кредитній сфері в роки НЕПУ, почали створюватись й інші кредитні установи, які підпадали при цьому під нагляд Держбанку. В першу чергу це були кредитні кооперативи і позиково-ощадні товариства та кооперативні банки. Так, в Києві у 1923 р. засновано Київський сільгоспбанк, в а 1924 р. відкрита Київська філія Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк. До 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об’єднання, що завершилося створенням чотирьох фахових організацій – Центросоюзу, Маслосоюзу, Центробанку і “Народної торгівлі”.[239] В Україні кредитно-фінансовою установою, що мала найбільший грошовий обіг до 1929 р., був Український кооперативний банк (Укркоопбанк). На початок 30-х років в Україні працювало 450 кредитних товариств (позикові ощадкаси, земельні каси, ломбарди, приватні банківські контори). Були також створені галузеві акціонерні банки: Торговельно-промисловий банк (Промбанк, який займав друге місце після Держбанку за обсягом операцій), товариство “Електрокредит” (перетворене в 1924 р. в Електробанк), Російський комерційний банк – Роскобманк (декретом РНК СРСР від 16 грудня 1924 р. на його основі був створений Зовнішторгбанк).

6 липня 1923 р. Державний банк РРФСР був реорганізований у Державний банк СРСР (відповідно до постанови ІІ сесії ЦВК) і разом із Наркомфіном забезпечував здійснення єдиної грошово-кредитної політики на території держави. Для цього був додатково створений відповідно до декрету від 24 червня 1924 р. при Правлінні Держбанку СРСР Комітет у справах банків, що координував їх діяльність. Таким чином, Державний банк займався керівництвом кредитною системою та спостерігав за діяльністю інших кредитних установ відповідно до урядових директив, що приймалися в сфері грошово-кредитної політики. Однак загальне регулювання діяльності кредитної системи були залишено за Наркомфіном і здійснювалося через Комітет у справах банків.

Для залучення коштів Держбанк почав створювати акціонерні товариства сільськогосподарського кредиту (на основі декрету РНК СРСР від 11 травня 1923 р.). Першим таким товариством, в якому він був пайовиком, було Кримське товариство сільськогосподарського кредиту. Слід зазначити, що відповідно до нормативних вимог, організація мала права користуватися короткостроковими кредитами і відкривати рахунки лише в одному банку відповідно до функціональної приналежності.

На основі постанови уряду від 14 лютого 1928 р. було проведене подальше розмежування функцій між банками. Промбанк був об’єднаний з Електробанком, і на їх базі створений Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). На протязі 1928 - 1929 рр. відбулася передача Держбанку СРСР короткострокових кредитних та розрахункових операцій Промбанку, Електробанку та філій Зовнішторгбанку, скорочення їх філіальної мережі та поступова ліквідації спеціалізованих банків, втому числі кооперативних.

Законодавчо правовий статус Державного банку, його функції та обсяг капіталів були закріплені в першому Статуті Держбанку, затвердженому ЦВК і РНК у червні 1929 р. замість прийнятого в 1921 р. Положення про Державний банк. Статутом на Державний банк покладалися функції регулювання грошового обігу і короткострокового кредитування відповідно до загального плану розвитку народного господарства. Держбанк ставав єдиним розрахунковим центром країни. У тому ж році було визначено, що державні трудові ощадні каси є єдиною державною кредитною установою, що діє на засадах господарського розрахунку та має права юридичною особи.[240] Цілісність коштів, що ввірялися ощадкасам, гарантував уряд. Загальне керівництво здійснював Наркомфін СРСР.

Всі ці заходи по перебудові банківської системи стали базою для проведення кредитної реформи 1930-1932 рр., яка підвела різку під комерційним кредитуванням та закінчила формувати кредитну систему країни за принципом повного планового контролю держави через кредит і банки на народне господарство. Через банківську систему, представлену, в першу чергу, Державним банком (з розгалуженою мережею його філій та відділень), забезпечувалася повна мобілізація тимчасово вільних грошових коштів народного господарства та ресурсів державного бюджету і розподіл їх за принципами цільового, планомірного і економного використання для покриття витрат швидко зростаючої економіки. Відповідно до постанови ЦВК та РНК СРСР від 30 січня 1930 р. „Про кредитну реформу” була проведена ліквідація комерційного кредитування шляхом заміни його прямим банківським кредитуванням, що концентрувалося в єдиній кредитній установі – Держбанку СРСР.

Держбанк став єдиним банком короткострокового кредитування, розрахунковим і касовим центром господарства. В зазначений період Держбанк активно займається нормотворчою діяльністю. Приймаються основні акти, що регулюють грошовий обіг та безготівкові розрахунки, клірингові розрахунки (наприклад, циркуляром Правління Держбанку СРСР № 307 від 20. 06.1931 р. затверджене Типове положення про відділи взаємних розрахунків (ВВР) при філіях Держбанку СРСР).[241] Всі операції клієнтів з Держбанком СРСР, зокрема, зберігання коштів на рахунках, кредитування (за виключенням довгострокового), здійснення безготівкових розрахунків за платіжними документами, прийом та видача готівки здійснювалися за єдиним конкретним рахунком відповідно до Правил за контокорентними рахунками, затвердженими Правлінням Держбанку СРСР від 30 березня 1930 р.[242] Із 1939 р. Держбанку було дозволено видавати позики. В 1936 р. в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпорядковувалися Москві.

В економіці Західної України, Буковини, Закарпаття в 20-х роках ХХ ст. переважав іноземний капітал: французькі, американські, англійські, угорські та інші банки контролювали тут від 44,4% виробництва у деревообробній промисловості до 88,5% у нафтовій. Слід при цьому зауважити, що, незважаючи на економічну стагнацію західноукраїнських земель у 20-30-х роках, їхній занепад у роки світової кризи 1929-1933 рр., місцева національна буржуазія у гострій боротьбі з конкурентами спромоглася зміцнити свої позиції в промисловості й торгівлі, розширити свою банківсько-кредитну систему. В кілька разів зросли капітали таких її об’єднань як “Маслоспілка”, “Центроспілка”, “Народна торгівля” “Карпатія”, “Дністер” та інші.[243]