Дипломная работа: Соцiально-психологiчна робота в органах внутрiшнiх справ

Попередження конфлікту передбачає його прогнозування. Без обґрунтованого прогнозу можливої конфліктної ситуації важко попередити її появу. Прогноз - це уява про майбутній конфлікт з певною ймовірністю визначення місця і часу його виникнення. Наукова та практична цінність прогнозу визначається рівнем його обґрунтованості та достовірності. До числа основних методів прогнозування відносять: екстраполяція даної ситуації на майбутній стан системи (підсистеми); моделювання можливої конфліктної ситуації, статичний метод, опитування експертів.

В якості початкового пункту прогностичного конфліктологічного мислення слід визнати визначення протиріччя, яке обумовлює дану проблемну ситуацію, яка може породити конфлікт. Протиріччя, яке виражається в проблемі, суть, причина можливого конфлікту. Наступний крок на шляху розробки прогнозу - виявлення тенденцій зміни даної ситуації, розвитку протиріч та розкриття проблеми. Ця мислительна операція включає опис подійного ряду, тобто сукупності подій, в яких проявляється проблема взаємодії суб’єктів, а також відстеження об’єктивної послідовності та взаємозв’язку подій - логіки суспільного процесу. Опис подійного ряду та аналіз логіки зміни існуючої ситуації (розвиток протиріччя). Розкриття проблеми дозволяє окреслити образ суб’єктів, які вступають в протистояння та його предмет.

На основі викладеного спостереження складаються передумови для розробки можливих сценаріїв прогнозу конфліктної ситуації. Потім перед психологом чи соціальним працівником постає завдання формулювання прогностичної моделі та оцінка її достовірності. Відмітимо, що опис подійного ряду і аналіз логіки процесу зміни ситуації не дозволяють однозначно передбачити можливий конфлікт, оскільки на процес його формування впливає ряд явищ, які важко враховуються при спостереженні, перш за все суб’єктивного порядку (емоційний настрій людей, рівень їх толерантності і т.п.). Отже, яким би коректним не був науковий аналіз подій, їх логіка, мова може йти тільки про вироблення тих чи інших варіантів очікуваних виявів конфліктної ситуації.

Прогнозування конфлікту - тільки передумова його попередження.

Стратегія попередження конфліктів включає систему діяльності, сукупність етапів та методів управління конкретним процесом суперечливих взаємовідносин суспільних суб’єктів. Розрізняються етапи часткового та повного передбачення конфліктів, раннього попередження та випереджуючого ставлення. Часткове передбачення стає можливим при умові блокування дії однієї з причин даного конфлікту та обмеження його негативного впливу на інтереси протилежних сторін. Стратегія повного припинення передбачає нейтралізацію дії всього комплексу детермінуючих конфлікт факторів, що і дозволяє спрямувати взаємодію суб’єктів у русло їх співробітництва заради реалізації інтересів, які співпадають. Випереджуюче вирішення конфлікту, так само як і раннє випередження, означає ніщо інше, як здійснення узгодження позицій та інтересів протилежних суб’єктів у просторі їх соціальної єдності, згоди за найбільш важливими питаннями суспільного життя.

Попередження конфліктів здійснюється комплексною системою методів та засобів. Вони стануть ефективними за умови реалістичної оцінки ситуації, пріоритетної уваги узгодженню інтересів всіх учасників суспільного процесу та врахуванні можливості реалізації принципу толерантності.

Вже відмічалося, що не будь-які конфлікти суспільні суб’єкти намагаються передбачити. В деяких конфліктах вони зацікавлені. Стимулювання конструктивних конфліктів, які є важелем прогресивних змін, модернізації суспільної системи, складає досить істотну сторону соціального управління.

Активне втручання в конфліктний процес, що виник, може набувати різних форм: регулювання конфлікту, придушення і, нарешті, вирішення. Врегулювання конфлікту представляє собою дію управлінського суб’єкта з метою пом’якшення, послаблення або переводу його в інше русло та на іншій рівень відносин. Проблема врегулювання конфлікту - це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини та переводу до суспільно-сприйнятних форм розвитку та вирішення. Врегульований конфлікт - це конфлікт, який контролюється і є передбаченим.

Процес врегулювання конфлікту, як і процес управління ним, має свої етапи. Першочергова дія по врегулюванню конфлікту, звичайно, - його визнання та виявлення як реальності.

Визнати реальність конфлікту - значить зробити крок на шляху до його об’єктивного пояснення. Раніше вже підкреслювалось, що без такого пояснення неможливе управління конфліктним процесом. Перші труднощі у вирішенні завдання врегулювання будь-якого конфлікту починаються саме з його пояснення.

Наступний етап врегулювання конфлікту - це його легітимізація. Вона передбачає визнання конфліктуючими суб’єктами встановлених норм та правил конфліктної поведінки та їх дотримання. Це також означає, що і суспільство розглядає даний конфлікт як правомірний, а не чужий по відношенню до існуючого суспільного порядку, чи порядку в конкретній установі, організації.

Вирішенням завдання врегулювання конфлікту може також служити поступове послаблення його шляхом переводу в інше місце взаємодії сторін, які протистоять, і на інший рівень.

Процес врегулювання конфлікту здійснюється за допомогою різноманітних технологій: інформаційної, комунікативної, соціально-психологічного впливу, організаційних прийомів. Ліквідація дефіциту інформації по спірних питаннях, виключення із інформаційного поля різного роду спотворених відомостей про позиції та інтереси сторін; ліквідація чуток про поведінку клієнта - ці та інші дії по інформаційному забезпеченню управління суспільною ситуацією ефективно впливають на зниження рівня конфліктних взаємовідносин. Не меншу роль відіграє комунікативний спосіб врегулювання конфліктів. Мова йде про організацію спілкування між людьми та групами, що є умовою нарощування узгодження позицій. Розвиток спілкування формує схожі або спільні установки, цінності, оцінки, соціальні переживання, нейтралізує вплив емоцій. Вдосконалення організаційного порядку, розумне застосування організаційних методів впливу на групи та окремих осіб (наприклад, вирішення кадрових питань, використання методів заохочення або покарання за ті чи інші дії), безперечно, сприяють блокуванню конфліктної ситуації та розвитку відносин співробітництва між людьми та організаціями.

Врегулювання конфлікту - це ще не його остаточне вирішення, оскільки зберігаються основні структурні компоненти конфлікту. Однак всі дії по врегулюванню складають або передумови вирішення конфлікту, або власне моменти цього процесу.

Розрізняють повне та неповне вирішення конфлікту. Якщо має місце перетворення або ліквідація основи конфлікту (причин, предмету), то конфлікт вирішується повністю. Неповне вирішення конфлікту має місце тоді, коли ліквідуються або змінюються тільки деякі структурні елементи конфлікту, зокрема, зміст протиборства, його поле, мотиваційна база конфліктної поведінки учасників і т.п.

Ситуація неповного конфлікту породжує його нову появу на тій чи іншій основі.

Якими б різноманітними не були конфлікти, процес вирішення їх характеризується деякими загальними рисами. Перш за все, як етап більш широкого управлінського процесу він здійснюється в рамках його необхідних умов та принципів, проаналізованих раніше. Крім того, йому властиві свої передумови, специфічні етапи, стратегія і технологія.

Передумови вирішення конфлікту:

1. Достатня зрілість конфлікту, яка виражається у видимих формах проявів, ідентифікації суб’єктів, маніфестації ними своїх протилежних інтересів та позицій, в організації конфліктних груп і способів протиборства, які більш або менш вже склалися.

2. Потреба суб’єктів вирішити конфлікт і здатність його здійснити.

3.         Наявність необхідних засобів та ресурсів для вирішення конфлікту: матеріальних, політичних, культорологічних, нарешті, людських.

Процес вирішення будь-якого конфлікту складається, як мінімум, з трьох етапів. Перший - підготовчий - це діагностика конфлікту. Другий - розробка стратегії вирішення і технології. Третій - безпосередня практична діяльність по вирішенню конфлікту - реалізація методів і засобів.

2.6 Роль спілкування у професійній діяльності працівників служби психологічного забезпечення

Сьогодні немає жодних сумнівів стосовно величезного значення спілкування в житті і діяльності всього суспільства і окремого індивіда, про що свідчать дослідження багатьох вчених [99], [100], [101], [102].

У значній мірі успіх професійної діяльності представників багатьох професій залежить від рівня культури професійного спілкування. В першу чергу це стосується професії педагога, соціального працівника, психолога, в тому числі і психолога в органах внутрішніх справ.

Як відзначає М.Е.Дашкін [103], комунікативні уміння є інтегральною характеристикою особистості, яка відображає багатопланову систему знань, умінь, навичок, властивостей, якостей, станів. Комунікативні вміння забезпечують можливість встановлення контактів в процесі спільної діяльності, сприяють взаєморозумінню в умовах професійного спілкування і досягнення позитивних результатів.

В структурі професійного спілкування соціального працівника – психолога служби психологічного забезпечення органів внутрішніх справ можна виділити два взаємозв’язані елементи:

а) загальні принципи (основи) спілкування, зумовлені самим характером існування ладу, успадкованими загальнолюдськими цінностями;

б) індивідуальні принципи (основи) спілкування, стиль, сукупність, характер конкретних прийомів і засобів, які психолог своєрідно, в залежності від конкретних умов і можливостей, реалізує у своїй діяльності на основі наявних у нього знань, професійного досвіду, здібностей, умінь і навичок.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48