Дипломная работа: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.

Все це, безумовно, звужувало сферу принципу взаємодопомоги підписаного франко-радянського договору, але і якщо врахувати, що головною загрозою мирові в Європі на той час була фашистська Німеччина, укладений між СРСР та Францією договір про взаємодопомогу набирав великого значення як інструмент збереження європейського миру і зміцнення безпеки як СРСР, так і Франції. 

Великим успіхом радянської дипломатії було те, що пакт передбачав допомогу жертві агресії навіть при умові, якщо Рада Ліги Націй не винесе необхідних рекомендацій. Слід зазначити, що існує дві оцінки цього аспекту франко-радянського пакту. Одні історики вважають, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги, інші заперечують цей факт. Так, наприклад, З.С. Бєлоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, пише, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий [8;315]. На мій погляд, обидві оцінки потребують певного уточнення. З одного боку, не можна категорично твердити, що франко-радянський договір базувався на принципі автоматичної допомоги. У разі агресії допомога жертві нападу подавалася не зразу, не автоматично, а після розгляду конфлікту Радою Ліги Націй. Принцип негайної автематичної допомоги без розгляду питання Радою Ліги був відхилений французькою стороною. З другого боку, не можна категорично твердити, що принцип автоматизму взагалі було відхилено, оскільки передбачалося, що допомога подаватиметься обов'язково, беззастережно, незалежно від того, чи прийме Рада необхідні рекомендації. Отже, певний автоматизм подання допомоги існував. Тому, характеризуючи франко-радянський договір, правильніше було б вважати, що він базувався на принципі обумовленого автоматизму подання допомоги. Аналіз франко-радянського пакту переконливо свідчить насамперед про те, що він мав винятково оборонний характер і не був спрямований проти мирних інтересів будь-якої третьої держави. Як випливає із змісту всіх його статей, механізм пакту починав діяти тільки в одному випадку: коли Франція чи СРСР стали б жертвою агресії. Важливо відзначити також, що пакт не був закритий для приєднання інших держав і не мав, таким чином, рис замкнутого воєнного союзу одних країн проти інших. Більше того, у пункті 3 протоколу підписання підкреслювалося, що Франція та СРСР вважають бажаним укладення багатосторонньої угоди про взаємодопомогу, причому зобов'язання цієї угоди повинні замінити собою ті, що випливають з франко-радянського пакту пішла на зближення з більшовиками, але це диктується загрозою війни з боку Німеччини. «Для нас, — писала газета,— підписаний договір, без сумніву, дає величезний шанс для збереження миру і підтримку на випадок війни».

В той же час реакційні газети виступили з гострими нападками на підписаний пакт. Перекручуючи зміст пакту, вони прагнули переконати французьку громадськість у тому, що пакт вигідний тільки Радянському Союзу і небезпечний для Франції.

Даючи оцінку цій антикомуністичній, реакційній кампанії, Моріс Торез писав, що французька реакція, керуючись ненавистю до комунізму, діяла проти інтересів Франції.

Таким чином, за своєю позицією до франко-радянського пакту французьку громадськість можна розділити на три основні групи трудящі Франції на чолі з комуністами активно виступали за ратифікацію пакту, за зміцнення франко-радянського співробітництва, реакційні кола буржуазії, французькі фашисти повели відчайдушну боротьбу за зрив пакту і за змову з гітлерівською Німеччиною, а частина правлячих кіл, хоч і не бажала справжнього співробітництва з «країною більшовиків», але, керуючись інтересами безпеки Франції, підтримувала франко-радянський пакт. Французький уряд відчував тиск з боку усіх цих груп і не міг не рахуватися з громадською думкою, але керівники французької зовнішньої політики, зокрема Лаваль, відбивали інтереси верхівки реакційних промислових кіл і, змушені підписати франко-радянський пакт, бачили свою основну мету в досягненні змови з Гітлером. Саме цим пояснюються хитання Лаваля під час франко-радянських переговорів, його прагнення надати пактові формального характеру. За своїми політичними поглядами Лаваль був запеклим антикомуністом. В одній із своїх бесід з польським послом Хлаповським він відверто говорив про необхідність боротьби з більшовизмом у Європі, визнавав, що він є «гарячим противником більшовизму». В ході франко-радянських переговорів Лаваль, як повідомляв Беку з Парижа Хлаповський, прагнув до того, щоб «рядом обмовок надати пактові з Совєтами характер пакту більше демонстративного, ніж такого, що накладає на Францію істотні зобов'язання». Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Леже у бесіді з Хлаповським висловлював задоволення з приводу того, що всі спроби радянської сторони розширити пакт вдалося відхилити.

Польське посольство у Парижі пильно стежило за кожним кроком Лаваля, особливо за його політикою відносно Радянського Союзу. Тому великий інтерес являє собою оцінка позицій Лаваля саме польською стороною. У згаданому вище документі від 10 травня 1935 р. Хлаповський так пояснював причини, що примусили Лаваля підписати франко-радянський пакт: «Повністю відмовитися від політики зближення з Росією Лаваль, незважаючи на свої погляди, безумовно, не може, хоча б враховуючи настрій громадської думки... Росію тут вважають великою, могутньою державою». «Але лінія Ла-заля,— писав Хлаповський,— поміркована дружба з СРСР, зміцнення відносин з Польщею і спроба зблизитися з Німеччиною». Даний аналіз досить точно відбивав дійсність і суть політики Лаваля.

16 травня 1935 р. у Празі був підписаний радянсько-чехословацький пакт про взаємодопомогу. Це був другий важливий крок по шляху створення системи колективної безпеки в Європі.

Не випадково саме Чехословаччина слідом за Францією пішла на зміцнення відносин з СРСР. Чехословаччина перебувала на стику німецького та італійського імперіалізму і особливо гостро відчувала загрозу з боку фашистської Німеччини. У пошуках засобів гарантій своєї безпеки вона закономірно звертала свої погляди до Радянського Союзу і Франції — двох великих держав на європейському континенті, від яких можна було на випадок війни одержати серйозну допомогу. Орієнтуючись на Францію, уряд Чехословаччини твердо підтримував ідею Східного пакту.[25;98]

Звичайно, укладення двостороннього пакту про взаємодопомогу з Чехословаччиною, навіть після підписання аналогічного франко-радянського договору, не могло замінити багатосторонній Східний пакт взаємодопомоги.

Однак це був все ж важливий успіх радянської дипломатії, оскільки договір консолідував миролюбні сили Європи і зміцнював безпеку як Чехословаччини, так і СРСР. За своїм змістом радянсько-чехословацький договір був майже ідентичним з франко-радянським договором. Він складався з тих самих статей, але текст його мав додаткову статтю 4, в якій говорилося, що на випадок, коли одна з договірних сторін стала б предметом нападу з боку одної або кількох третіх держав в умовах, що не дають підстави для подання допомоги і підтримки у рамках даного договору, то друга сторона зобов'язується не подавати протягом конфлікту ніякої допомоги і підтримки агресивним державам. Такий , випадок міг, зокрема, статися в результаті нападу на СРСР, наприклад, азіатської держави, оскільки взаємодопомога за договором передбачалася тільки у разі агресії з боку європейської країни.

У протоколі підписання договору було одне принципове застереження. В статті 2 говорилося, що зобов'язання взаємної допомоги будуть діяти між СРСР та Чехословаччиною лише якщо при наявності умов, передбачених у даному договорі, допомога стороні-жертві нападу буде подана з боку Франції.

Це застереження треба оцінювати всебічно, враховуючи позиції' заінтересованих держав. Воно, безумовно, знижувало самостійне значення радянсько-чехословацького договору і робило його залежним від позиції Франції. Однак, оскільки Франція мала зобов'язання і перед Чехословаччиною, і перед Радянським Союзом, дане формулювання фактично зв'язувало двосторонні договори між СРСР і Францією та СРСР і Чехословаччиною у єдину ланку. В тих умовах, коли головним завданням було створення системи колективної безпеки, цей момент мав позитивне значення. Треба мати на увазі що радянська дипломатія в ході франко-радянських переговорів пропонувала укласти саме троїстий франко-радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, але французька сторона відхилила радянську пропозицію.

Надзвичайно цікавою для розуміння значення радянсько-чехословацького договору у конкретно історичних умовах того часу є реакція на нього фашистської Німеччини.

25 травня 1935 р. Міністерство закордонних справ Німеччини надіслало своїм посольствам за кордоном, зокрема у Лондоні, Римі, Парижі, Москві і Варшаві, лист, в якому викладалася німецька оцінка радянсько-чехословацького пакту. «Якщо врахувати географічне положення Чехословаччини,— говорилося у цьому документі,— ця подія (укладення радянсько-чехословацького договору.— В. Б.) має для нас вирішальне значення» «Не можна забувати, що повітряні сили Росії могли б бути направлені у Чехословаччину і подати їй допомогу у разі потреби». В листі зверталася увага на те, що одночасно з укладенням договору про взаємодопомогу у Москві було підписано угоду про регулярне повітряне сполучення між Москвою та Прагою.

Франко-радянський та радянсько-чехословацькнй договір 1935 р. мали, безумовно, корінне, принципове значення для дальшого розвитку подій в Європі, для справи миру. Вони означали створення реальних передумов для співробітництва трьох європейських держав у боротьбі проти загрози війни.

2. Зовнішньополітичні стосунки СРСР з Німеччиною

Зовнішньополітичні стосунки між СРСР і Німеччиною даного періоду світова історіографія вивчає переважно в контексті Радянсько-Німецького договору від 23 серпня 1939 р. І це не випадково, адже жодна з дипломатичних подій передвоєнного періоду не викликала, та й не викликає зараз такого інтересу як вищеназвана. Немає ні однієї праці по новітній історії, історії другої світової війни, в якій в тій чи іншій мірі не висвітлювався цей договір.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12