рефераты рефераты
Главная страница > Дипломная работа: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.  
Дипломная работа: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.
Главная страница
Новости библиотеки
Форма поиска
Авторизация




 
Статистика
рефераты
Последние новости

Дипломная работа: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.

Обговорення радянського проекту конвенції про агресора в комітеті безпеки викликало гострі дебати і затягнулося на кілька місяців. Змушені рахуватися з думкою світової громадськості навіть вороги радянських пропозицій не могли відкрито виступити проти проекту конвенції, але кожного разу під час обговорення висували якісь зауваження, намагаючись зірвати її прийняття. Представник Англії Антоні Іден намагався довести, ніби точне визначення агресії взагалі неможливе. Представник Німеччини висловлював сумніви з приводу того, чи слід давати надто «жорсткі» критерії для визначення поняття агресора, а японський делегат Яда туманно заявив, що для його остаточного визначення «треба врахувати в цілому всі проблеми, що є предметом конфлікту». [21;307]

У результаті наполегливої боротьби радянській делегації на початку травня вдалося добитися прийняття першої частини свого проекту, в якій йшлося про визначення поняття агресії, проте комітет безпеки відхилив другу частину, яка містила список мотивів, що не можуть виправдати напад на іншу державу.

Радянська делегація не склала зброї. Ряд делегацій поставили питання про нове обговорення радянського проекту. 17 травня 1933 р. радянський проект конвенції був прийнятий комітетом безпеки одноголосно. Лише представники Німеччини і Іспанії утримались, а англійський делегат був відсутній.

Однак організатори конференції, щоб провалити радянський проект, під різними мотивами відкладали остаточне прийняття декларації про визначення поняття агресора на пленарному засіданні конференції. Характеризуючи позицію імперіалістичних держав щодо радянської пропозиції про визначення агресії, Анна Стронг писала: «Оскільки більшість імперіалістичних країн звикла доставляти собі насолоду такими актами агресії проти слаборозвинутих країн, радянське визначення було провалено конференцією по роззброєнню...».

Чим далі, тим виразніше ставав факт тупцювання на місці конференції по роззброєнню. У березні 1933 р. Англія висунула новий план. Це був 57-й і останній проект, представлений країнами на конференції. Він мав ряд істотних недоліків, які робили його неприйнятним. Досить вказати на те, що план встановлював цифри — норми збройних сил тільки європейських держав і то не всіх. Зрозуміло, що в умовах розпалювання в Азії імперіалістичною Японією небезпечного вогнища війни, ставити питання про скорочення збройних сил тільки європейських держав означало свідомо пропонувати мертвонароджений проект.

Політична обстановка в Женеві ще більш загострилася в результаті демонстративного залишений Німеччиною конференції по роззброєнню і виходу її з Ліги Націй у жовтні 1933 р. після того, як в ході обговорення англійського плану було поставлено питання про недопущення збільшення німецьких озброєнь. Цей крок, здійснений за прикладом Японії, означав, що фашистська мімеччина прагне розв'язати собі руки для гонки озброєнь і здійснення своїх агресивних планів.

Важливо зазначити, що ряд членів німецького уряду висловлювали Гітлеру свої побоювання щодо можливих акцій з боку Ліги Націй у зв'язку з виходом Німеччини. Але ні Англія; ні Франція, ні інші члени Ліги не реагували належно на демонстративний жест фашистської Німеччини. Гітлер говорив з цього приводу своїм міністрам: «Ситуація розвивалася так, як і передбачалося. Погрожувальні кроки проти Німеччини не були здійснені і не передбачаються... Критичний момент, очевидно, пройшов». Так поступово фашистський агресор усвідомлював безкарність своїх дій.[12;430]

У тривожних умовах зростаючої фашистської загрози в травні — червні 1934р. відбулася остання сесія конференції по роззброєнню. У виступах делегатів відчувалися нотки песимізму з приводу безрезультатних підсумків тривалої роботи конференції. На цьому фоні невпевненості і розгубленості одних буржуазних дипломатів і пропозицій інших закрити конференцію контрастно прозвучали заклики радянської делегації продовжити зусилля для зміцнення загальної безпеки іншими засобами. Саме Радянська країна пропонувала корінне розв'язання цієї проблеми шляхом повного роззброєння. Радянська делегація не раз підкреслювала, що СРСР готовий піти і на часткове роззброєння, аби зрушити з місця життєво важливу проблему. Проте хід роботи конференції протягом 1932—1933 років виявив серйозні розходження позицій представлених на ній держав. Досить сказати, що по жодному з питань конференції не було прийнято, не тільки конкретних рішень, але навіть теоретичних формул, на яких зійшлися б усі делегації.[21;308]

Вихід агресивних держав з Ліги Націй і їх курс на гонку озброєнь зробив дальшу роботу конференції по роззброєнню безперспективною. Адже роззброєння мислиме лише як загальне, принаймні для всіх великих . країн. Жодна країна не стане на шлях роззброєння в той час, коли інша не тільки не роззброюється, а посилює гонку озброєнь.

1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів

Відвертий курс фашистської Німеччини на мілітаризацію вимагав від миролюбних країн вжиття негайних кроків для зміцнення безпеки в Європі. Оскільки з'ясувалася неможливість укладення багатостороннього колективного пакту взаємодопомоги, радянська дипломатія бере курс на консолідацію сил тих європейських країн, які давали згоду на співробітництво з СРСР у боротьбі проти загрози агресії. Такими країнами були Франція Іта Чехословаччина.

Наприкінці березня 1935 р. радянський повпред в Парижі В. П. Потьомкін поставив перед Лавалем питання про укладення франко-чехословацько-радянського договору про взаємну допомогу. Однак Лаваль зайняв негативну позицію щодо цієї ідеї, посилаючись на те, нібито такий пакт наштовхнеться на опозицію в парламенті. Радянська пропозиція переконливо свідчить про те, що СРСР прагнув використати найменші можливості і боровся саме за колективний договір, за створення системи колективної безпеки в Європі. [4;150].

Через кілька днів Лаваль вручив радянському повіреному проект не колективного договору, а двосторонніх угод про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР Чехословаччиною. Стаття перша проекту передбачала, цо у випадку, коли одна з договірних сторін стане об'єктом нападу, загрози або побоювання нападу з боку будь-якої європейської держави, друга сторона зобов'язується подати договірній стороні допомогу відповідно до рішень, які'ухвалить Рада з метою виконання зобов'язань, сформульованих у статті 10 Статуту Ліги Націй. Стаття друга проекту зобов'язувала договірні сторони подавати одна одній допомогу відповідно до рішень, прийнятих Радою згідно з другою частиною статті 16, яка передбачає застосування статей 16 та 17 Статуту Ліги Націй проти будь-якої європейської держави на користь одної з договірних сторін.

Французький проект двосторонніх угод мав істотні недоліки. По-перше, він ставив взаємодопомогу в залежність від складної і тривалої процедури в Раді Ліги Націй, що позбавляло жертву агресії негайної допомоги. По-друге, проект не передбачав кроків договірних сторін в тому випадку, якщо Ліга Націй не прийме певних рішень. На ділі проект Лаваля ставив виконання зобов'язань пактів взаємодопомоги в цілковиту залежність від Ліги Націй.

Нові французькі пропозиції свідчили про хитання Лаваля, що викликало гостру критику з боку прогресивних кіл Франції. Пертінакс, критикуючи позицію Лаваля, писав, що Лаваль висунув 30 березня 1935 р. проект договору, позбавлений дійовості і оснований лише на резолюціях Ради Ліги Націй, які ніколи не будуть прийняті через відсутність одноголосності в Раді.[4;151]

Хитання Лаваля в ці дні проявилося також в його заграванні з Польщею, що займала негативну пронімецьку позицію відносно проблеми колективної безпекї в Європі.

Як тільки у Варшаві стало відомо про те, що запланована поїздка Лаваля до Москви, польський посол у Франції Хлаповський 2 квітня за дорученням Бекаї негайно зустрівся з Лавалем і передав йому запрошення відвідати Варшаву на шляху до Москви, Лаваль з задоволенням прийняв його. В розмові з Хлаповськиї Лаваль не приховував, що бажав би спочатку відвідати Варшаву, але послідовність одержаних запрошень може «примусити» його їхати спочатку до Москви.

В донесенні від 5 квітня 1935 р. Беку Хлаповський писав: «Пан Лаваль ставиться до Радянської Росії не з таким ентузіазмом, як деякі інші члени французького уряду. Змушений однак прийняти проект цієї поїздки. (йдеться про поїздку до Москви.—В.Б.), Лаваль намагався відкласти її, а зрештою вирішив змінити її характер шляхом одночасного відвідання Варшави». Як видно з цього документа, хитання Лаваля між Москвою і Берліном, його прагнення «не посваритися» з Німеччиною і Польщею через зміцнення відносин з СРСР не були секретом для німецької та польської дипломатії. «Треба констатувати,— писав Хлаповський Беку,— що Лаваль в нинішній зовнішній політиці Франції представляє елемент поміркованого і певного реалізму».

Нещирість Лаваля у Переговорах з СРСР відмічає і Едуард Ерріо у своїх мемуарах. «Лаваль,—писав в ці дні Ерріо,— хоче вести переговори з Совєтами лише для того, щоб підтримати Малу Антанту і перешкодити німецько-російській угоді. Але в глибині душі — і він визнає це — він боїться можливого впливу більшовицької армії на французьку армію».

Однак під впливом тривожних повідомлень з Берліна у впливових колах Франції в цей період перемагає лінія на зміцнення співробітництва з СРСР. Цей курс відповідав національним інтересам безпеки Франції.

4 квітня 1935 р. державний міністр Едуард Ерріо відвідав радянського посла, щоб обговорити умови франко-радянської угоди .

6 квітня радянський посол в бесіді з Лавалем знов підкреслив, що позиція Радянського Союзу полягає в укладенні колективного договору. Ідею тристороннього франко-чехословацько-радянського договору про взаємодопомогу радянська сторона відстоювала і 8 квітня під час нової зустрічі радянського посла з Лавалем, коли Лавалю було вручено заяву Радянського уряду щодо-переговорів про Східний пакт. Проаналізувавши всю тривалу історію переговорів про укладення Східного пакту і констатуючи безрезультатність і нез'ясованість проблеми, Радянський уряд твердо поставив перед французьким урядом питання, чи продовжує він залишатисі на базі пропозицій Поль-Бонкура та. Варту, а також Женевського протоколу від 5 грудня 1934 р. [4;152].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12

рефераты
Новости