Дипломная работа: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.

В інструкції від 3 вересня 1934 р., надісланій німецьким посольствам в Англії, Франції, Італії, СРСР, Бюлов писав, що Німеччина, як і раніше, залишається противником Східного пакту. Він підкреслював, що передаючи німецький меморандум урядам, при яких посли акредитовані, треба мати на увазі, що навіть на паралельні переговори про рівноправ'я Німеччини в галузі озброєння і про Східний пакт Берлін не піде, що тільки після визнання доозброєнь Німеччини може йти мова про пакт. Бюлов дав вказівку послам всілякими засобами уникати будь-яких конкретних дискусій про Східний пакт. Розкриваючи справжні плани Берліна, Бюлов пояснював німецьким послам, що викладені в кінці меморандуму пропозиції про нові форми угод в галузі безпеки мають на меті лише пропагандистський маневр. «Ми самі,— писав він,— не маємо намірів пропонувати переговори про Східний пакт в тій чи іншій формі».

Характерно, що негативна за змістом і демагогічна ПОРР, уоі. III, р. 397 за формою відповідь фашистської Німеччини, що мала на меті зірвати укладення ефективної системи колективної безпеки в Європі, прийшлася до душі американській дипломатії. Коментуючи німецьку відповідь, американський посол у Берліні Додд у листі до державного секретаря писав, що «німецька нота — відшліфований і талановитий документ».[8;518]

Берліну не вдалося обдурити світову громадськість. Впливова французька газета «Тан», коментуючи в передовій статті німецький меморандум від 8 вересня, писала, що спроби Німеччини протиставити Східному пактові двосторонні пакти про ненапад не можуть будь-кого збити з пантелику. «Двосторонні договори про ненапад,— писала «Тан»,— недостатні для того, щоб стабілізувати ситуацію в певному районі Європи. Справжніх гарантій безпеки не можна добитися інакше, як при допомозі регіональних пактів про взаємну підтримку, що передбачали б конкретні зобов'язання для всіх учасників і, що особливо важливо, передбачали б санкції проти будь-якого порушення цих зобов'язань. Німеччина не хоче цієї системи тому, що вона бажає зберегти повну свободу дій по відношенню до прибалтійських країн, Чехословаччини і навіть Польщі, всупереч німецько-польській угоді». Цікавою була реакція польської преси на німецький меморандум. Орган урядового блоку «Кур'єр польські» писав 12 вересня 1934 р., що теоретичні аргументи, висунуті Німеччиною проти Східного пакту, служать лише прикриттям практичних намірів. Німеччина не погодиться з пактом, який зв'язав би свободу німецької політики на сході Європи. А польська газета «АБЦ» надрукувала спеціальну статтю під недвозначним заголовком «Третя імперія не хоче безпеки на Сході». Такий тон польської преси відбивав боротьбу думок серед польської громадськості, частина якої усвідомлювала зростаючу загрозу з боку фашистської Німеччини, незважаючи на існування польсько-німецького пакту про ненапад. І все ж у польській політиці перевагу брала лінія Бека — Пілсудського, які робили ставку на змову з Гітлером. Це яскраво відбилося у відповіді польського уряду про його ставлення до Східного пакту, яку Бек направив Луї Варту 27 вересня 1934 р. Слідом за Німеччиною Польща висловлювалася на користь двосторонніх пактів про ненапад, а не за колективний пакт. Що ж до пропонованого проекту Східного пакту, то польський уряд виcунув ряд умов. Насамперед підкреслювалося, що, коли Німеччина не візьме участі, Східний пакт не може бути здійснений. Таким чином, доля створення системи колективної безпеки в Європі ставилася польським урядом у цілковиту залежність від позиції фашистської Німеччини. При умові, якщо Німеччина погодилася б взяти участь у Східному пакті, Польща залишала за собою право включити в текст пакту статтю про те, що польсько-німецький пакт про ненапад залишається основою відносин між Польщею і Німеччиною. Польський уряд заявив також, що він не може взяти на себе зобов'язання щодо таких країн, як Чехословаччина і Литва, що планувалися як учасники Східного пакту. Аналіз відповіді Польщі показує, що вона відхиляла запропонований проект колективного пакту і головну мету вбачала в зміцненні співробітництва з фашистською Німеччиною.

1.2 Конференція про розброєння

У 1933—1935 рр. радянська дипломатія активізує свою діяльність, відшукуючи нові ефективні засоби зміцнення загального миру.

Це, однак, не означає, що в нових умовах були здані в архів всі старі методи боротьби за мир. Радянський Союз продовжував, зокрема, докладати зусиль для нормалізації мирних взаємовідносин з капіталістичними державами шляхом встановлення дипломатичних відносин, укладення і продовження строку дії пактів про ненапад. Важливим напрямом радянської зовнішньої політики у 1933—1935 рр. залишалася боротьба за роззброєння.

Проблемі роззброєння Радянський Союз завжди надавав величезного значення, вважаючи, що людство може бути повністю гарантоване від війни лише у разі відсутності озброєнь. «Ми завжди були переконані і тепер переконані в тому,— заявив на конференції по роззброєнню нарком закордонних справ СРСР 6 лютого 1933 року,— що найкращою, якщо не єдиною, гарантією безпеки для всіх Націй було б повне роззброєння або хоча б максимально можливе скорочення озброєнь».[4;146]

Активну діяльність, спрямовану на припинення небезпечної гонки озброєнь, розгорнула радянська делегація на міжнародній конференції по роззброєнню, яка проходила в Женеві в 1932—1934 рр. На конференції було представлено 60 держав: всі члени Ліги Націй (55 країн) і ряд держав, що на той час не входили до Ліги, в тому числі СРСР і США.

Вже на першому етапі конференції, в 1932 р. в основному з'ясувалися позиції її учасників щодо проблеми роззброєння. Змушені під тиском світової громадськості взяти участь у роботі конференції представники капіталістичних країн на словах виступали за роззброєння і зміцнення миру, а на ділі топили життєво важливу проблему в морі заплутаних і нездійсненних паперових проектів і пропозицій.

Франція висунула план, основний зміст якого зводився до створення міжнародної армії при Лізі Націй і укладення нових договорів і союзів. Таким шляхом, використовуючи свій вплив у Лізі Націй, Франція прагнула зміцнити свої позиції в Європі за рахунок інших європейських держав. Німеччина вимагала рівноправ'я в озброєнні і перегляду версальських конвенцій. Італія підтримувала німецькі претензії і займала негативну позицію щодо загального напрямку роботи конференції. Англія не займала чітко окресленої позиції. Англійська делегація, як правило, виступала з компромісними пропозиціями і зрештою висувала або легко приймала формули, що не суперечили французькій концепції і відкладали розв'язання проблеми роззброєння. Англія пропонувала, зокрема, знищити підводний флот, що зміцнило б її позиції на морі. Сполучені Штати виступили на конференції з рядом пропозицій, що стосувалися головним чином сухопутних сил. Центральною пропозицією американської делегації був план пропорціонального скорочення озброєнь. США обходили питання про контроль і, як правило, голосували з англо-французькою більшістю.

Керуючись власними інтересами, європейські держави прагнули послабити воєнну силу одна одної і висували суперечливі проекти, прирікаючи конференцію на безплідні обговорення. Безплідність роботи конференції по роззброєнню викликала законне розчарування і критику прогресивної громадськості. «Навіть так звана комісія по роззброєнню,— писала прогресивна американська журналістка Днна Стронг почала обговорювати не роззброєння, а утворення обмежень для швидко зростаючих озброєнь. Суть цих обмежень відразу ж ставала грою міжнародної політики, в якій кожна країна вишукувала для себе військові переваги».[8;520]

Радянська концепція безпеки виходила з того, що єдиною справжньою гарантією проти війни є повне і загальне роззброєння, яке зробило бвійну неможливою.

Радянська ідея повного і загального роззброєння докорінно відрізнялася від інших запропонованих проектів своєю простотою, легкістю здійснення і контролю. Радянська делегація підкреслила, що «тільки при повному роззброєнні може бути досягнута однакова безпека і рівність умов для всіх країн». Повне роззброєння знімало ряд складних питань, пов'язаних з контролем над роззброєнням. Адже незрівнянно легше встановити факт виробництва зброї і існування військових формувань, ніж порушення тією чи іншою державою встановленої норми. [4;533]

Виходячи з цього, глава радянської делегації нарком закордонних справ СРСР М.М. Литвинов 11 лютого 1932 р. запропонував взяти за основу роботи конференції принцип загального і повного роззброєння. Знаючи негативне ставлення імперіалістичних держав до ідеї загального і повного роззброєння, радянська делегація, разом з тим, заявила, що вона готова «обговорювати будь-які пропозиції, спрямовані на скорочення озброєнь, і чим далі це скорочення буде іти, тим з більшою охотою радянська делегація візьме участь у роботі конференції»

Одночасно нарком закордонних справ СРСР нагадав делегатам про радянський проект часткового роззброєння, внесений у Підготовчу комісію. За ним передбачалося повне знищення найбільш агресивних типів озброєнь, в тому числі танків, наддалекобійної артилерії, кораблів. тоннажністю понад 10 тис. тонн, суднової артилерії калібром,понад 12 дюймів, авіаносців, військових дирижаблів, важких бомбардувальників, всіх запасів авіабомб, всіх засобів хімічної, вогневої і бактеріологічної війни. Радянську програму схвально зустріла прогресивна громадськість світу, але вона не знайшла відгуку у делегацій імперіалістичних держав. Радянська пропозиція про повне роззброєння була відхилена як «непрактична» навіть без обговорення. Тим самим Англія, Франція та інші держави яскраво продемонстрували своє прагнення уникнути реального шляху до розв язання проблеми роззброєння.

Радянська делегація невтомно викривала намагання, західних країн прикрити переговорами про роззброєння гонку озброєнь і завести втупик життєве питання світової політики. В цей період СРСР висунув ряд нових, важливих, конкретних пропозицій.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12