Дипломная работа: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.

Радянський уряд пропонував:

1) негайно приступиті до укладення пакту взаємодопомоги військами і всіма засобами економічних санкцій з тими із раніше накреслених учасників Східного пакту, які цього бажають, залишаючи можливість для Німеччини і Польщі приєднатися до пакту;

 2) одночасно з укладенням означеного пакту запропонувати Німеччині і Польщі підписати ра. зом з його учасниками колективний договір про взаємо. допомогу в розумінні допомоги не військами, а озброєнням і усіма видами економічних санкцій проти нападаю чого;

3) передбачити можливість анулювання цих пактів у разі здійснення у майбутньому більш широкого колективного пакту'про взаємну допомогу;

4) визнати необхідною участь СРСР у роботі конференції в Стрезг при обговоренні питання про Східний пакт.

Всі радянські пропозиції від 8 квітня 1935 р. були спрямовані на створення широкої системи колективної безпеки. Конструктивність радянської зовнішньої політики яскраво проявилася у згоді врахувати класовийі страх польських правлячих кіл перед переходом радянських військ через територію Польщі, а тому обмежитиі принцип взаємодопомоги у пакті з участю Німеччини і Польщі тільки допомогою озброєнням і економічними! санкціями проти агресора.

Рішуча позиція СРСР примусила Лаваля поставити це питання на розгляд французького уряду. Французький уряд прийняв рішення підписати з СРСР двосторонній пакт взаємної допомоги не пізніше 1 травня 1935 р. квітня 1935 р. французьке агентство Гавас, а 12 квітня ТАРС повідомили громадськість про досягння угоди щодо укладення пакту взаємодопомоги між Францією і СРСР.

Досягнення принципової угоди про укладення пакту мало, безумовно, велике значення і знаменувало важливу віху на шляху боротьби за зміцнення безпеки в Європі. Однак треба констатувати, що прагнення Радянського Союзу укласти принаймні тристоронній колективний договір наштовхнулося на опір французької сторони і мети не досягло. Крім того, запропонований французьким урядом проект двостороннього договору мав істотні недоліки.[13;73]

10 квітня 1935 р. Народний Комісаріат закордонних справ запропонував радянському послу у Франції добиватися при підготовці тексту пакту таких умов:

1) передбачити подання негайної військової допомоги у випадках явної агресії до з'ясування рішення Радою Ліги;

2) включити в пакт радянське визначення агресії, прийняте в Лондонських конвенціях;

3) встановити спільне для обох країн тлумачення статті 16-ої Статуту Ліги в розумінні обов'язковості як військових, так і економічних санкцій без відповідної постанови Ради Ліги [4;153].

Звістка про те, що в найближчий час буде укладено франко-радянський пакт про взаємодопомогу, викликала гострі нападки з боку німецької та японської преси. Офіціозна німецька газета «Дейче Діпломатіше Політише Корреспонд'енц», виступаючи в ролі «борця» за інтереси Ліги Націй, писала, що «політика Москви і Парижа приведе не до посилення авторитету і впливу Ліги Націй, а до її дальшого фактичного та морального падіння». Німецькому офіціозу вторили японські газети «Асахі» та «Іоміурі», також роблячи наголос на те, нібито угода між Францією та СРСР приведе до послаблення Ліги Націй. Характерно, що в ролі охоронця інтересів Ліги Націй виступили саме фашистська Німеччина та імперіалістична Японія — агресивні держави, які давно вже залишили Лігу Націй і не мали до неї ніякого відношення. Виступи «на захист» Ліги розраховувалися на розпалювання атмосфери недовір'я і підозри до франко-радянського зближення.

В ці дні посилює антирадянську кампанію також фінська преса. Офіціозна «Гельсінгін Сакомат», прагнучи підірвати принцип взаємодопомоги, писала, що мета політики СРСР полягає в прагненні примусити одні капіталістичні держави захищати його від інших капіталістичних держав. В хорі реакційних газет, що прагнули очорнити благородну боротьбу радянської зовнішньої політики за зміцнення миру, найвищі ноти брала американська газета «Балтімор сан», яка договорилася до того, що заявила, нібито франко-радянська угода «наближає Європу до війни».

Німецька дипломатія при допомозі Лондона робить черговий маневр:

12 квітня на конференції в Стрезі обговорювалася проблема Східного пакту. Світова громадська думка в цей час з тривогою констатувала посилення мілітаризації Німеччини. Щоб якось заспокоїти і приспати пильність європейських держав, Берлін вжив демарш. У відповідь на запит Саймона відносно ставлення Німеччини до Східного пакту міністр закордонних справ Німеччини Нейрат повідомив у Стрезу нову пропозицію, а 15 квітня 1935 р. було опубліковане комюніке офіційного німецького агентства про «Ставлення уряду Рейха до запропонованого Східного пакту». Німецький уряд ще раз підтвердив своє негативне ставлення до принципу взаємодопомоги, але погоджувався на колектииний пакт, що базувався б на принципі ненападу, консультацій і непідтримці агресора. Це була пропозиція, висунута Гітлером під час його берлінських переговорів з Саймоном. Якщо врахувати, що Берлін взагалі виступав проти колективного пакту, то даний демарш не можна розцінювати інакше, як певний відступ німецької Дипломатії від старої позиції.[8;307]

Чим можна пояснити цей крок Німеччини? Насамперед, опинившись перед, фактом досягнення принципової угоди про укладення пакту взаємної допомоги між СРСР і Францією, Гітлер відчув загрозу ізоляції. Висунувши пропозицію Східного пакту про ненапад, Берлін прагнув зірвати ізоляцію, що визначилася. По-друге, німецька дипломатія розраховувала, своїм демаршем посилити позиції противників франко-радянського пакту взаємодопомоги у Франції протиставленням йому колективного пакту про ненапад. Характерно, що близька до Герінга газета «Національ Цейтунг» відверто писала, що Німеччина намагається практичними пропозиціями послабити «небезпеку, що випливає з радянсько-чехословацько-французького союзу». По-третє, демарш Берліна, його згода на участь у колективному Східному пакті ненападу був покликаний створити хороше враження на світову громадськість демонстрацією «миролюбності» Німеччини. Хорошу міну Берліна при поганій грі правильно зрозуміли і оцінили в ряді країн. Так, італійська газета «Пікколо», коментуючи демарш німецької дипломатії, писала: «Німеччина, побоюючись ізоляції,, починає відступати». Французька газета «Пті парнз'єн» писала 15 квітня 1935 р.: «Фон Нейрат намітив хитру диверсію, щоб у Стрезі двері не закрилися остаточно для Німеччини. Цікаво, що газета не залишила в тіні і роль англійської дипломатії в маневрі Берліна. «Англійський міністр закордонних справ,— писала газета,— діяв. якомога краще в інтересах свого німецького клієнта і сам порадив йому своєчасно зробити маленьку поступку, щоб внести хитання і нерішучість в кола західних держав».[13;75]

Важливо відзначити, що факт взаєморозуміння Лондона і Берліна в ставленні до проблеми колективної безпеки в Європі і, зокрема, до Східного пакту визнавала і німецька преса. Так, згадувана вже «Національ Цейтунг» писала, що своїм кроком Німеччина намагається зміцнити позицію Англії. Про це ж відкрито писала і «Франкфурте Цейтунг».

Як свідчать відомі тепер документи, громадськість надзвичайно чітко і правильно оцінила роль Англії у демарші Берліна. Сам англійський міністр закордонних справ Саймон в бесіді з німецьким послом у Лондоні Хешем 8 квітня 1935 р. висловлював думку про те, що Німеччина повинна в певній мірі переглянути свою позицію щодо Східного пакту, хоч, як писав у своїй інформації німецький посол, Саймон «прийняв і схвально поставявся до німецького відмовлення від принципу взаємодопомоги. Хеш повідомляв Берлін про те, що ставлення Німеччини до Східного пакту буде обговорюватися у Стрезі і що Саймон побоюється, що безкомпромісна, негативна позиція Німеччини в цьому питанні «могла б привести до того зближення між Францією, Росією та Чехословаччиною, яке Англія не схвалює».[4;155]

Цей документ проливає додаткове світло на справжнє ставлення Англії щодо Східного пакту і франко-радянського пакту. Офіційна лінія англійської дипломатії в цей час начебто свідчила про її прагнення внести свій вклад у справу колективної безпеки в Європі. Закулісна ж англійська дипломатія вживала заходів, щоб не допустити франко-радянського зближення. І якщо Лондон і радив Берліну дещо змінити ставлення до Східного пакту, то це робилося не в інтересах здійснення франко-радянського проекту Східного пакту про взаємодопомогу, що дійсно міг серйозно зміцнити мир у Європі. Колективний пакт про ненапад і консультації, на який за порадою Лондона погоджувалася Німеччина, фактично нічого нового у справу європейської безпеки не вносив, оскільки такий пакт лише повторював би ті зобов'язання, які вже країни взяли на себе за пактом Келлога.[13;76]

Треба визнати, що маневр Берліна все ж певною мірою досяг своєї мети. Демонстрація «миролюбності» Німеччини вплинула на ті кола, які прагнули до змови з Гітлером. Конференція в Стрезі, розглянувши питання про порушення Німеччиною Версальського договору, не прийняла ніяких рішень щодо заходів проти мілітаризації Німеччини, обмежившись лише ще одним «протестом» проти гонки німецьких озброєнь як проти факту, що «заслуговує жалю». «Миролюбний» жест Німеччини, зроблений в період конференції, безумовно, був одним із факторів, що вплинув на рішення учасників. Слід вважати, що посилення хитань Лаваля в справі франко-радянського пакту після Стрези також було в значній мірі обумовлено демаршем Берліна. Після закінчення конференції в Стрезі 15-17 квітня в Женеві проходили франко-радянські переговори, в ході яких вироблявся остаточний проект пакту.

15 квітня 1935 р. Лавалю було вручено радянський проект, а 16 квітня французька сторона запропонувала свій контрпроект, який істотно відрізнявся від радянського. Радянський Союз, прагнучи забезпечити дійовість і ефективність пакту, пропонував включення в пакт зобов'язання про подання обома сторонами негайної (автоматичної) допомоги жертвам агресії. Лаваль же намагався. надати пакту суто формального характеру і настоював на тому, щоб подання допомоги було підпорядковано складній процедурі погодження з Радою Ліги Націй.[13;76]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12