Учебное пособие: Історія міжнародних відносин України

Західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з радянською Росією, почали дивитися на український повстанський рух як на перешкоду до налагодження відносин з Москвою. У цих умовах Державний центр УНР, що розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С.Петлюрою, та А.Левицьким, виїхала до Варшави, решта – до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. У тому ж році С.Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, переїхав у Париж.

Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР

У першій конституції УСРР, прийнятій ІІІ з’їздом рад України 10 березня 1919 р., говорилося: “Віданню центральної влади на Україні належать зносини з іноземними державами...”.

Ще в договорі про воєнно-політичний союз, укладеному між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р., єдність цих двох республік в їх зовнішніх зносинах визначалося так:

“Обидві держави вважають необхідним оголосити, що спільні зобов’язання, які вони в подальшому будуть брати на себе по відношенню до інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян, що укладають цей союзний договір Республіки...”.

Починаючи з 1920 р. УСРР встановлює безпосередні зв’язки з іноземними державами, активізує і розширює свою міжнародну діяльність. Для повсякденного керівництва цією діяльністю Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 21 березня 1920 р. створив спеціальне відомство зовнішніх зносин – Народний Комісаріат закордонних справ, функції якого до того часу фактично здійснював Рад нарком УСРР. Спочатку його очолював голова Ради народних комісарів Раковський (що свідчить про важливість цього відомства), заступником був призначений В.Яковлєв (син купця, закінчив Київський торговельний інститут, до цього призначення працював у надзвичайній комісії, брав участь у розстрілі рідного батька, члена Союзу російського народу). В.Яковлєв дуже цікаво визначив роль наркоматів закордонних справ: Московський, тобто НКЗС РРФСР – це закордонна канцелярія ЦК РКП(б), Рада народних комісарів до нього не торкається, український же НКЗС відіграє ще меншу роль, його діяльність повністю контролюється Москвою.

Створюючи відомства з міжнародних зв’язків, радянська влада ні в чому не хотіла бути подібною до інших держав і винаходила все своє. Замість міністерства закордонних справ – народний комісаріат, вигадали титул головам посольств за кордоном – повноважний представник.

НКЗС УСРР мав у своєму складі колегію Комісаріату, відділи: дипломатичних зносин, економічно-правовий, преси інформації, управління справами та секретаріату. У перший період своєї діяльності НКЗС УСРР зосередив свою увагу на питаннях репатріації і переселення іноземних громадян, які проживали в Україні, в їх країни і громадян УСРР – на батьківщину.

Зовнішньополітичними актами комісаріату в цей період були насамперед спільні з народним комісаріатом закордонних справ РСФРР ноти протесту і заяви проти інтервенції білополяків. Це було звернення до держав Антанти і до польського уряду. У зверненнях до держав Антанти пропонувалося вплинути на поляків і примусити їх припинити кровопролитну війну. Радянський уряд через НКЗС УСРР надіслав також ноту протесту чехословацькому урядові.

Наступним “важливим” актом УСРР 1920 р. була нота НКЗС від 3 липня німецькому урядові. У ноті зазначалось, що “вигнані з України” ворожі її народові “уряди” Скоропадського, Директорії знайшли собі пристановище у Польщі, Німеччині, Чехословаччині.

Наприкінці 1920 р. Народний Комісар закордонних справ УСРР надіслав ноту протесту урядам Болгарії і Англії, які підтримували і допомагали Врангелю.

Діяльність НКЗС УСРР дуже активізувалась в останні роки. Однак спроби української сторони реалізувати своє право на зносини із закордоном весь час наштовхувалися на перешкоди в ланках центрального партійно-радянського апарату. Надто багато відповідальних працівників у центрі вважало явно ненормальним, коли периферійні органи виявляли бажання самостійно спілкуватися з країнами світу.

На початку січня 1921 р. при російському уряду була утворена дипломатична місія УСРР, до складу якої входили Коцюбинський (голова), Лях і Аусем. Коцюбинськй разом із спеціальним посланником українського народу урядом Коном провели у Москві успішні переговори з литовським урядом. 14 лютого 1921 р. було підписано перший в історії УСРР договір з Литвою про встановлення дипломатичних відносин.

Тим часом у Ризі велися російсько-польські переговори про припинення війни і укладення мирного договору. Делегація під керівництвом Йоффе була об’єднаною. Представники України Квірінг і Шумський входили до її складу на правах рядових членів. Квірінг надіслав надіслав з Риги на розгляд політбюро ЦК КП(б)У записку “Про дипломатичні представництва УСРР”. Відзначивши, що Україна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин з Польщею і країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому це питання повстане і відносно інших держав. “Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовитися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, дала б надто надто сильну зброю усім нашим ворогам”.

Записку Квірінга було розглянуто в Харкові надзвичайно оперативно через тиждень після відправлення її з Риги. ЦК КП(б)У вирішив питання позитивно і навіить дав директиву про можливість голів українських представництв, хоч це було невідомо (за винятком Польщі), коли встановляться дипломатичні відносини з відповідними країнами.

Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. у палаці Чорноголових у Ризі. За ним Польща визнавала радянську Україну як незалежну державу та її уряд.

17 квітня 1921 р. Радянська Україна ратифікувала Ризький договір на засіданні ВУЦВК, після ратифікації Москвою. 14 квітня його ратифікував польський сейм. Українська соціалістична радянська республіка визнавалася Польщею й отримувала міжнародний правовий статус.

Ю.Пільсудський був проти Ризької угоди.

Відносини радянської України з Польською Республікою були віддзеркаленням стосунків з радянською Росією. Вони ускладнювались тим, що уряд УНР знаходився на польській території, він продовжував, з одного боку, боротьбу за незалежність України, а з другого, - проти курсу комуністів на підготовку соціалістичної революції в Європі., передусім в Польщі.

Згідно з Ризькою угодою радянська Україна і Польща обмінялися посольствами. Дипломатичним представником Польщі при уряді УСРР був призначений граф Ф.Пулавський в ранзі повіреного у справах, а повноважним представником України у Польщі – О.Шумський.

Посольство УСРР розташувалося у Варшаві в готелі “Вікторія”. О.Шумського прийняв міністр закордонних справ З.Скірмунт, були вручені вірчі грамоти для передачі Пільсудському. Під час півгодинної бесіди підкреслювалося важливість встановлення тісних торговельних відносин.

Польського посла Пулавського прийняв голова Ради народних комісарів УСРР Чаковський. Під час їх бесіди, яка, за оцінками польської сторони мала дружній та доброзичливий характер, говорилось про необхідність більш тісних взаємин двох держав.

Посольство УСРР у Польщі тісно взаємодіяло з посольством радянської Росії, їх працівники постійно разом вирішували усі основні питання. 16 жовтня 1921 р. при посольстві радянської України почав діяти консульський відділ. Самостійні ініціативи українського представництва були заборонені.

При посольстві УСРР, як і у інших, існував відділ ДПУ, який підтримував матеріально комуністичний рух у Польщі, займався вербуванням кадрів, брав участь та був ініціатором різних терористичних актів, готував замах на Пільсудського.

Восени 1922 р. О.Шумського відкликали у Харків на прохання Г.Чичеріна, а на його місце був призначений Г.Беседовський, до цього – співробітник НКЗС УСРР.

Важливим пунктом політичних відносин радянської України з Польською Республікою стала демаркація кордонів. Кордон між Україною і Польщею було встановлено без жодних етнічних та історичних підходів, вони повністю ігнорували національні інтереси українського народу й були визначені лінією знаходження Польської армії з незначними відступами в той чи інший бік.

Наступна проблема, яку потрібно було розв’язати радянській Україні та Польській Республіці, - проведення обміну біженцями та військовополоненими, що під час війни, революції, локальних конфліктів опинилися на чужій території. Ще до підписання мирного Договору, 24 лютого 1921 р. була укладена Угода про репатріацію між РРФСР і УСРР, з одного боку, і з Польщею – з другого. Передбачалась швидка репатріація “заложників, полонених, військовополонених, біженців та емігрантів” на добровільній засаді.

Для проведення цієї роботи була створена Змішана комісія, в яку входили Польська делегація, яка працювала у Москві, і російсько-українська делегація, яка працювала у Варшаві.

На території Польщі також перебувало багато біженців з України, серед яких – майже уся армія УНР, інтернована у 1920 р. Саме вона, а також український уряд у Тарнові насамперед непокоїв радянську владу у Москві і Харкові. Російсько-українська делегація у справах репатріації, яка працювала у Варшаві, розпочала збір даних про вояків армії УНР у таборах інтернованих та розгорнула активну агітацію, спрямовану на повернення рядових та офіцерів на Україну.

Для полегшення проведення репатріації саме цієї частини української еміграції уряд УСРР прийняв дві постанови про амністію. 30 листопада 1020 р. ВУЦВК оголосив постанову про “...повну особисту амністію перебуваючим за кордоном робітникам і селянам УСРР, що брали участь, як рядові в лавах армій С.Петлюри, П.Скоропадського, А.Денікіна, Врангеля, Булак-Булаховича та інших ворогів робочо-селянської влади”. Командирський склад цих армій отримував право особисто звернутися з проханням про повернення до РУД. 12 квітня 1922 р. приймається ще одна постанова про “Амністію чинам білих армій і вільної еміграції”. Подібні постанови приймалися спочатку урядом радянської Росії. Нова постанова надала “...повну особисту амністію усім перебуваючим за кордоном особам українського громадянства”.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47