Учебное пособие: Історія міжнародних відносин України

5 січня 1918 р. за пропозицією Троцького на переговорах у Бресті було зроблено перерву, під час якої йшла активна підготовка кожної делегації до нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в Галичині, українська делегація вирішила залучитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Його підготував Лозинський. У меморандумі йшла мова про об’єднання українських земель Австро-Угорщини в коронний край.

Визнання країнами Четвірного союзу УНР як суб’єкта міжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали Севрюк і Лозинський. Однак для укладення повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України незалежною державою.

Під тиском солдатських загонів знизу та з огляду на необхідність укладення мирної угоди за міжнародними стандартами, уряд УНР нарешті оголосив в ІУ Універсалі 9 січня 1918 р. про незалежність УНР під гуркіт більшовицьких гармат. Було визначено також новий склад делегації УНР у Бресті, до якого увійшли О.Севрюк, М.Левитський і М.Любинський. Крім російської і української делегації, до Бреста прибула делегація від Харківського народного секретаріату у складі О.Медведєва та В.Шахрая. Троцький, заявляючи, що більша частина України належить до Харківського народного секретаріату і що вплив Центральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський народний секретаріат за дійсний український уряд.

Севрюк та Любинський виявили багато такту й дипломатичного хисту і відстояли права Української Народної Республіки. Це була велика перемога молодої української дипломатії. Хоча їхні партнери заявляли, що не погодяться на мир, уколи Київ упав, їм вдалося підписати мирний договір в ніч з 8 на 9 лютого (26 на 27 січня) 1918 р., коли Мала Рада і міністри покидали столицю.

Брестський мирний договір має 10 статей: 1 стаття визнавала самостійність України; 2 – визначала її кордони; 3 – встановлювала порядок евакуації союзних військ; 4 – засвідчувала дипломатичні зв’язки України з державами Четвірного союзу; 5 – вирішувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; 6 – регулювала питання військовополонених; 7- регулювала господарські справи (взаємне постачання сільськогосподарських і промислових “лишків”, зокрема постання Україною 1 млн. т. зерна, м’яса, круп до липня 1918 р.); 8 – відновлювала правові відносини між сторонами; 9 – встановлювала, що усі умови договору становлять одну цілісність; 10 – стаття стверджувала автентичність усіх текстів договору.

У Брестському мирному договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську та об’єднання української Галичини в один коронний край.

Додатковими умовами Брестського мирного договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позику їй у сумі 1млрд. крб.

Брестський мирний договір був першим мирним договором УНР, що виникла на руїнах Російської імперії 1917 р. Він вводив Україну як незалежну державу в сім’ю вільних держав світу, що було великим успіхом молодої української дипломатії.

Підписання Брестського миру застало Центральну Раду на Волині. З наступом німецьких військ на Україну більшовики відступили. Центральна Рада 2 березня повернулася до Києва.

У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицької агресії і відновлення в Україні законної влади – Центральної Ради. Фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Командувач збройними силами Німеччини Людендорф пізніше так визначив їхні головні цілі: “На Україні треба було придушити більшовизм і створити там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб і сировину”.

Окуповану територію було поділено на дві частини: Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина усі інші; Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам’яновугільна і залізорудна промисловість підпорядковувалися спільному управлінню. Утворена на паритетних засадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні: насамперед задовольнялися потреби залізниці, потім – воєнного і торговельного флотів на Чорному морі тощо. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю німецького командування.

Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв’язку з наказом головнокомандуючого німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Пануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб врожай зменшився унаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, під загрозою ”заслуженої кари” не повинні перешкоджати великим землевласникам засівати лани. Міністр земельних справ Ковалевський у відповідь на це подав у відставку, мотивуючи це тим, що не може терпіти втручання німецьких начальників у свою галузь. Мала Рада відставки не прийняла.

Все це привело до того, що окупаційна влада остаточно прийшла до думки здійснити державний переворот і почали шукати сили в українському суспільстві, на які можна було б спертися в цій справі.

13 квітня 1918 р. посол фон Мумм телеграфував до Берліна про неможливість співробітничати з керівниками Центральної Ради “які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей”. Далі відзначалося, що поки що він сам (посол), ні його австрійський колега, ні генерал Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні) не знають гідної кандидатури “для зміни нинішнього уряду”.

У секретній доповіді про стан справ в Україні, надісланій німецьким командуванням до Берліна в середині квітня 1918 р., йшлося про суцільне безладдя в країні та робився висновок про те, що тут бажано проголосити відкрито і легально про окупацію краю німецькими збройними силами.

В телеграмах німецького посла в Києві до його міністра закордонних справ від 18 до 19 квітня 1918 р. констатується, що в Україні “...партій, здатних керувати, нема; теперішній уряд не має сил і не користується авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос. За цих умов генерал Гренер, “...військовому духу якого суперечить той факт, що він, маючи силу, змушений бездіяльно спостерігати опір та експерименти цього слабкого, утопічно прокомуністичного уряду, який руйнує країну”, наполегливо радив відправити останній у відставку та ввести безпосереднє військове правління. Однак після наради з австрійським послом та вищим німецьким командуванням у Києві фон Мумм 24 квітня телеграфував про їхні спільні висновки: “Співробітництво з теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції, неможливе. Утворення генерал-губернаторства поки визнати недоцільним”. На цей час вищі представники Німеччини й Австро-Угорщини вже були проінформовані щодо справи, яку готував протягом місяця П.Скоропадський, та схвально до неї ставилися.

Можна цілком погодитися з твердженням П.Скоропадського, що, коли б не його виступ 29 квітня, “...німці кілька тижнів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство... Тим самим не було б Української держави, яка реально появилася на світовій арені хоч у цьому короткому періоді Гетьманства”.

Весь сенс Брестського договору і Економічної угоди від 23 березня 1918 р. полягав у зобов’язаннях Центральної ради постачати у Німеччину та Австро-Угорщину мільйон тон продовольства, а становище Центральної Ради підтверджувало безперспективність таких сподівань. Центральна Рада опинилася в повній ізоляції, не підтримувала її і значна кількість населення, розагітована більшовицькими агентам. 28 квітня 1918 р. вона була розпущена німецькими окупаційними військами. Через день припинила своє існування і ніхто не зробив жодного кроку на її захист.

Значення Центральної Ради: по-перше, домоглася міжнародного визнання на право українського народу на свою державу; по-друге, незалежність Української держави дипломатично визнало багато європейських держав; по-третє, своєю діяльністю вона доказала, що творцем Української держави є її нація; по-четверте, з політичного погляду Центральна Рада вистояла і не поступилася ні Тимчасовому уряду, ні більшовикам України, змусивши їх звертатись по допомогу до більшовицької Росії. Разом з тим, Центральна Рада, провадячи в життя демократичне парламентське правління, і, відстоюючи українську державність, задала удару промосковській шовіністичній політиці “єдиної неподільної Росії”.

29 квітня в Києві зібрався Хліборобський конгрес, де присутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського.

2.     Міждержавні зв’язки гетьманського уряду

Уряд П.Скоропадського, що став на чолі Української держави 29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із державами світу. Він встановив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австро-Угорщини, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української держави було приєднано: Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини (Суданський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії до Харківської губернії. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) в складі Української держави. Також до Української держави увійшли Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Розв’язано було територіальний спір із Донецьким урядом – до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці Гетьманату Крим виявив бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. Хоча входження півострова юридично було оформлено, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилась через загострення військо-політичної ситуації. Налагодився українсько-румунський діалог щодо розв’язання проблем, пов’язаних з українськими землями Бессарабії окупованими Румунією. Розроблялись проекти входження Кубані до складу Української держави.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47