Учебное пособие: Історія міжнародних відносин України

“Недільні школи”, “ходження в народ”, “хлопомани”, культурно-просвітницька діяльність.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильно ставилися до української літератури й до українських національно-просвітницьких змагань. Російські журнали охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з української історії і етнографії. Але вже в 1861 р. відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й ріст української культурно-національної діяльності почав тривожити націоналістичні російські круги, які хоч і називали себе слов’янофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх слов’янських народів Росії. На сторінках слов’янофільських, а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діалект, і що немає ніякої потреби творити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійного національного розвитку, бо українці належать до польського племені й українська мова це тільки діалект мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони вважали чисто польським краєм. Навіть євреї виступили проти українського руху, бачачи в ньому небезпеку державного сепаратизму.

Українсько-російські і українсько-польські суперечки загострилися з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухнуло в 1863 р. Підготовка цього повстання на правобережній Україні мала своїм осередком Київ, сприяла появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Серед польської шляхти на Правобережжі появилося романтичне українофільство і так звана українська школа в польській літературі. Рух “хлопоманів”. Вони покинули польський національний табір і перейшли до українського. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Києві почалася активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участь, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народним масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю – не в польському шляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстання не потрібне. Коли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістивши себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом з студентами лівого берега заснувала окрему українську громаду.

Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги на зростання українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-політичні завдання. Російська адміністрація навіть почала видавати розпорядження і відозви до народу українською мовою. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польського повстання дав привід російській реакційній пресі кричати, що за польським повстання вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів. Почалася планова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл, проти літератури. Російське суспільство охопив вибух шовінізму. Все це збудило традиційну підозрілість й недовір’я російської адміністрації й уряду до українського руху. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціальної адміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки серед селян і міщан, але серед війська, й що метою цієї пропаганди є “відділення України від Росії”. Він почав репресії, почалися численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська і Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніших їх членів, так само, як низка українських діячів Києва та Харкова, після тюрми слідства були заслані до далеких північних губерній Росії.; багато було вислано з місць їх побуту до других губерній, багато урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків і або їх дітей інтерновано в їх маєтки без права виїздити. Всі недільні та інші школи з українським навчання було закрито. Цар вислав на Україну свого флігель-ад’ютанта Мезенцева спеціально розслідувати справу “малоросійської пропаганди”. Нарешті 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи тим, що “не було, нема й бути не може ніякої української мови”. Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний перерив, який затягнувся аж до 70-х років.

Галичина

В кінці 1775 р. Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в 1774 р. приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чернівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє “Пониззя”, яке лише в ХІУ ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав у 1775 р. свою згоду. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичини аж до 1849 р., коли її відокремлено в окрему провінцію.

Як Галичина, так і Буковина перейшли під владу Австрії дуже занедбаному стані, як економічного, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовано. Уніатське духовенство в другій половині ХУІІІ ст. значно підупало матеріально й духовно. Нижче духовенство було темне й матеріально незабезпечене. Австрійський уряд побачивши тяжкий стан уніатського духовенства і вжив заходів до поліпшення його долі. Насамперед він подбав про підвищення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові і Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже не високу освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні семінарію для уніатського духовенства, перенесену в 1884 р. до Львова, де вона стала генеральною семінарією для всіх греко-католиків Австро-Угорської держави. Поліпшено й матеріальне та правове становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженні національної свідомості їх.

Австрійський уряд звернув серйозну увагу на становище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася в руках монарших орденів, які мали в Східній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською і польськими мовами. Австрія перемінила їх на державні гімназії з німецькою мовою навчання; тільки в 1815 р. заведено було й вивчення польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, в 1808 р. відкрито першу гімназію в Чернівцях. Вже в 1774 р. заведено три роди народних шкіл: 1) однокласові “парафіяльні”, з наукою рідною мовою, 2) трикласові “тривільні”, 3) чотирикласові “нормальні” з наукою німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська, властиво церковоно-слов’янська з українською вимовою.

У кінці 1784 р. у Львові засновано університет із чотирьох факультетів, із викладанням німецькою, а на богословськім відділі – латинською мовою. Бажаючи швидше підготовити кадри освічених священиків і урядовців, австрійський уряд заснував у 1787 р. у Львові провізоричний філософський і богословський інститути спеціально для українських студентів, т.зв. “Studium Ruthenum”, який проіснував до 1809 р. В цьому інституті викладання було руською, тобто українською мовою того часу. Рівень викладання відповідав університетському навчанню. Він мав велике значення для культурного розвитку Галицької Русі, виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесено в 1789 р. до Чернівців, у 1818 р. цю школу скасовано й аж тільки в 1827 р. засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 р., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: філософського, богословського й правничого.

Особливу велику увагу звернув австрійський уряд на економічне становище краю й на соціальні відносини в ньому, головно стан сільського населення. В кінці 1772 р. вийшов “патент” (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 р. введено русти кальний податок від землі. Ще раніше австрійський уряд скасував обов’язок шляхти служити у посполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 р. наказала панам по-людськи поводитися з “хлопами” й не вимагати від них більше панад те, що стояло в інвентарях. Але за Марії-Терези все залишалося по-старому: нова ера наступила за Йосипа ІІ (1780-1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Він був натхненний бажанням зробити якнайбільше добра для своїх підданих. Радикально реформуючи життя своєї різноплемінної монархії Йосип зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих народів, ані з традиціями і звичаями. Він скрізь заводив централізм в управлінні, в культурі панування німецької мови. Закрив монастирі, а з їх майна утворив т. зв. “релігійні фонди” для добродійних цілей. Заборонив церковні процесії і паломництва, скасував всі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47