Учебное пособие: Історія міжнародних відносин України
Геродот поділяв
скіфів на окремі групи: на лівому березі Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох
берегах Дніпра – скіфи-хлібороби, в басейні Середнього Бугу жили скіфи-орачі,
які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що
це були слов’янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від
трипільців.
За етнічною
приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме – іранської
групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини
індоєвропейців, то їхню появу у Північному Причорномор’ю можна пояснити
зворотнім рухом кочових племен, викликаним міграційними процесами в Середній
Азії.
Ці факти
підтверджують неперервність етногенезу українського народу. Київський вчений
М.Суслопаров, дешифруючи писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і
племена Зрубної культури, зокрема кіммерійці. Ряд дослідників дотримуються
думки про виділення вже у ІІІ-ІІ тис. до н.е. на Наддніпрянщині відповідних
діалектів, які стали предками пізніших прибалтійської і праслов’янської мов.
Скіфи- землероби (сколоти) за своєю матеріальною культурою перебували у
безпосередньому зв’язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протислов’ян
(протоукраїнців). Поховання скіфів мають аналогію з похованнями трипільців та
кіммерійців під курганами, а видатних осіб спалювали на вогні. Обидва обряди
продовжували зберігатися аж до слов’янських дохристиянських часів на Київщині
та Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології, яку
перейняли і слов’яни. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого
трипільцями. Його характерні стилістичні риси збереглися і в сучасному
народному гончарстві; від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні,
козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.
Починаючи з ІІ
ст.. до н.е., скіфів витісняють інші кочові племена – сармати. Вони, як і
скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя
Каспійського моря в результаті натиску інших племен з Середньої Азії. Сармати
були кочовими племенами, лише невелика їх частинка займалася хліборобством біля
Дунаю та Азовського моря. Це був войовничий народ, який усе життя провів у
війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, а жив окремими
племенами.
З переселенням
сарматів у степи Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки з
античними містами. Ці зв’язки сприяли поглибленню у сарматів процесу творення
різних соціальних верств і посилення племінної знаті, довкола якої групувалися
військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу,
що була їх багатством і головним засобом виробництва. Чільне місце у їхньому
господарстві посідала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час
безперервних воєн полонених.
Сармати
підтримували зв’язок з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя
сарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами сприяли поширенню різних
культурних впливів. Їх культу поєднувала елементи культури Сходу, античного
Півдня і Заходу.
У ІІІ ст.. н.е.
північно причорноморські степи опановують германські племена готі, що туди
прийшли з-над Балтики. І в кінці ІІІ-ІУ ст. розпочинається велика слов’янська
міграція.
Слов’яни
становили окрему слов’яно-литовську групу. Їхньою батьківщиною вважається
територія між Віслою, Балтійським морем, Дністром, Бугом і Середнім Дніпром.
Литовські народи займали північну частину цієї території. Велике слов’янське
переселення ІІІ-ІУ ст.. не лише остаточно розриває слов’яно-литовську групу
індоєвропейців, а й розпочинає диференціацію в середовищі самих слов’ян.
Поєднання археологічних та лінгвістичних даних дає підстави відносити
скіфів-землеробів (сколотів) до праукраїнців, зокрема полян і русів. Перші
писемні згадки про слов’ян відносяться до І ст.. н.е. У творах авторів І-ІІ ст.
зокрема Плінія, Таціта, Птоломея вони виступають під назвою венедів. Назва
“словен”, “славен” з’являється у УІ ст. і стосується західних слов’ян. Поділ
слов’ян на західних, східних і південних розпочинається ще перд їх розселенням,
а в його процесі лише закріплюється. Предки українців проживали у
південно-східній частині праслов’янської території в районі середньої течії
Дніпра.
Готський історик
Йордан говорить “...венеди походять від одного корення і нині відомі під трьома
назвами – венеди, анти, словени”. Отже венеди ділилися на дві частини: західну
(склавени) і східну (анти). Венеди – це стара германська назва склавинів. Анти,
- писав Йордан, - проживають між Дністром і Дніпром аж до Чорноморського побережжя.
Відомості про антів залишив і візантійський історик Прокопій Кесарійський.
Починаючи з УІ ст. анти регулярно вторгалися в межі Візантійської імперії.
У ІУ-УІ ст. н.е.
давньослов’янські племена були об’єднанні у два великі союзи державного типу, очолювані
царями – Антський на сході і Склавінський на заході. Відомо, що анти створили
міцну державу на чолі з королем, яка існувала у ІУ-УІ ст. Головним заняттям
антів було землеробство, яке досягло високого розвитку. Також розвивалося
городництво, рибальство, збиральництво, мисливство, які становили важливий
засіб розвитку зовнішньої торгівлі.
Для антського
суспільства початку І тис. до н.е. була характерна територіальна община. Одні
землі, залишаючись у колективній власності общин, вже передавалися наділами в
індивідуальне користування окремими сім’ями.
За такої форми
земельних відносин продукт, отриманий в результаті обробітку конкретної ділянки
землі, становив вже приватну власність і міг бути джерелом збагачення.
Відбувається диференціація суспільства.
В антів існувало
рабовласництво, однак воно не перетворилось у них в основу суспільного ладу, а
відразу еволюціонувало до більш прогресивних феодальних відносин.
У ІУ ст. анти
вели запеклі війни з готами, що прийшли з над Балтики. Анти зазнали сильної поразки.
Готи полонили і розп’яли антського короля Буса (Божа) разом із синами і 70
старшинами. Однак готський король Вінітірій протягом року був розбитий антами,
а його державу зруйнували гуни, які прийшли з Алтайських гір. Вони створили
велику державу, що охоплювала територію між Нижньою Волгою і Доном аж до
басейну Дунаю. Антське царство уникло гунського погрому тому що виступало
союзником гунів. Після розпаду гунського державного об’єднання, який настав
відразу ж по смерті короля Атіли в 453 р., Антське царство переживає
піднесення.
559 р. анти разом
з іншими слов’янськими племенами вдерлися до Тракії і дійшли майже дол.
Константинополя, але були змушені відступити і повернутися на свої землі.
Анти є
безпосередніми предками українців, а їхня держава попередниця Київської Русі.
Анти виступають на території, де у УІІІ-ІХ ст. з’являється ім’я “русин”. В
середину УІ ст. на Антське царство напали кочові племена аварів, що прийшли з
прикаспійських степів. З другої половини УІ ст. Антська держава занепадає. Остання
згадка про неї відноситься до 602 р. Під час війни з аварів і Візантії на боці
останньої виступили анти. Це свідчили, що анти були підкоренні аварами не
остаточно, оскільки вступали в союзницькі зв’язки з іншими державами. Можна
припустити, що під тиском аварів вони відступили в Середнє Придніпров’я.
В карпатській
улоговині авари заснували свою державу – Аварський каганат. Вона проіснувала до
другої чверті УІІ ст. і була розгромлена Франкською імперією.
З початком УІІ
ст. уриваються писемні згадки про східних слов’ян. На зміну Антській державі
приходить полянсько-руський політичний союз у Середньому Придніпров’ї, якому
судилось стати завершальним етапом формування українського етносу.
Літопис “Повість
временних літ” дає такий огляд племен, що у УІІІ-ІХ ст. проживали на території
сучасної України: поляни жили на правому березі Дніпра, поблизу Києва; сіверяни
– над Десною, Сеймом і Сулою; древляни – між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби (або
бужани) – вздовж Бугу (їх називали волинянами); білі хорвати на Прикарпатті;
уличі – над Бугом; тиверці над Дністром. З цих племен і повстав український
народ. Всіх східнослов’янських племен налічувалось понад сто. Вони
об’єднувалися у 14 великих племінних союзів.
Поляно-руські
племена займалися рільництвом, скотарством, полюванням, бортництвом,
рибальством, гончарством, ткацтвом, обробляли залізо. Вони вели жваву торгівлю
із сусідніми і далекими країнами, користуючись торгівельними шляхами. Серед них
– великий водний шлях “з варяг у греки”; шлях зі сходу на захід (з Каспійського
моря – через Київ – Володимир – Краків – Прагу – Регенбург), з’єднуючи
арабський світ з Центральною і Західною Європою; шлях на схід від України (від
Каспійського до Балтійського моря), єднаючи арабський світ з Прибалтикою і
Скандинавією.
Про майнову диференціацію
і поширення торгівлі в той час свідчать знайденні при розкопках скарби монет і
коштовностей.
Київська держава у УІІІ ст.
вела інтенсивну торгівлю з Візантією, Волзькою Болгарією, Хозарським каганатом,
країнами Центральної та Західної Європи, а також арабського світу.
Головну роль
серед східних слов’ян відігравали поляни. Столицею полян був Київ, сіверян –
Чернігів, деревлян – Іскоростень (Коростень), дулібів – Волинь (Городок над
Бугом), в уличів – Пересічень. Відома ціла система міст пов’язаних з життям
білих хорватів. У середині І тис. князь Киї за переказом “Повісті временних
літ”, заснував Київ. Вигідне розташування на перехресті торгових шляхів швидко
перетворило його у могутній економічний, культурний і торговий центр.
На середину Х ст.
у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі
політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявія, Славія та
Арсанія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою великого нащадка Кия –
Аскольда. Славія – це об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янських
народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Лагода. Арсанія
знаходилась в Приазов’ї та Причорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутараканське
князівство.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 |