Научная работа: Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви

Через деякий час митрополиту передали передачу, в якій було трохи сухарів, родзинки, покраяна просфора і невеличкий кубок. Завдяки цьому Кир Йосип Сліпий мав змогу відправляти в київській тюрмі Службу Божу.

Слідство завершилося майже через рік після арешту - 10 травня 1946 року. На основі судової справи (обіймає сім томів - близько 3000 сторінок), цілком сфабрикованої і упередженої, було зачитано звинувачення, яке, як подає О. Мишанич, будувалося на таких пунктах: [83]

1.  Митрополит Йосип Сліпий - агент Ватикану.

2.  Митрополит Йосип Сліпий, разом з Андрієм Шептицьким, - агенти німецьких розвідувальних органів.

3.  Митрополит Йосип Сліпий - керівник антирадянського підпілля.

На закритому суді (військовий трибунал) без участі обвинувачення і захисту, що проходив з 29 травня по 3 червня 1946 року оголошено вирок для митрополита Йосипа Сліпого: вісім років виправно-трудових таборів, трирічне позбавлення прав і конфіскація майна.

А в цей час на Західній Україні події відбувалися по добре продуманому сценарію. Після арешту єпископату відбулися обшуки в митрополичих палатах, тоді арешти всіх видатніших священиків, викладачів Академії та семінарії.

НКВД заарештував також тих священиків, яких було обрано для адміністративного керівництва єпархіями на час відсутності їх владик. Як пише о. Іван Гриньох, влада "хотіла створити в Українській Церкві стан правно - канонічного безладдя і легше здійснити свої плани ліквідації Української Католицької Церкви". [84]

Ні для кого не є секретом, що більшовики з неприхованою ворожістю ставилися до Церкви взагалі. Їхня ідеологія не могла миритися з тим, щоб будь - яке інше вчення буде відтягати на себе розум людей. Таку “конкуренцію” вони вигравали просто і брутально - воюючим атеїзмом. Та треба віддати належне гнучкості мислення радянського керівництва, яке в часі другої світової війни зуміло змінити лінію поведінки і відкинуло цей воюючий атеїзм в сторону, залучивши цим самим на свій бік з одного боку своїх же громадян, яка така політика відлякувала, а з іншого - знайшло прихильне ставлення у союзників по антигітлерівській коаліції, особливо у американців і англійців, які високо цінували свободу релігійних переконань.

Московська церква стала на бік офіційної влади. Митрополит Московський Сергій у листі закликав до оборони СРСР, за пожертви вірних було споряджено військову танкову колону для фронту [85]. Назовні все виглядало досить пристойно - світська і духовна влада об’єдналися для того, щоб зорганізувати народ для боротьби з жорстоким ворогом. Хоча ніхто не знімав з повістки дня боротьбу більшовиків проти Бога і Церкви. Прикриваючись лише іншими статями в законодавстві влада розправлялася з невигідними чи непоступливими священиками і мирянами. Це тривало аж до самої перебудови. Можна говорити, що на цій ділянці відносин між Церквою і державою Православна церква обрала принцип, що краще поганий мир, ніж добра війна.

Але була інша ділянка відносин Православна церква - Радянський Союз, де між партнерами були не то що мир, а навіть плідна співпраця. Така співпраця єднала цих двох партнерів по відношенню до Ватикану і Католицької церкви. В цьому питанні Церква і держава займали однакову крайнє ворожу позицію.

Митрополит Алексій, що його обрали у 1944 р. Патріархом вже в першому своєму посланні зазначив, що одним із найважливіших завдань Церкви, яку він очолює, є боротьба з Ватиканом та католицизмом [86].

Позицію влади можна зрозуміти з того, що у 1947 р. вийшла праця впливового радянського ідеолога сталінських часів А. Артурова “Ватикан и его политика”, де автор пояснює що “Радянський Союз всіма силами має боротися з Ватиканом, якщо хоче здобути провідне місце у сучасному світі, а будь-якого співіснування чи порозуміння між Католицькою церквою і комунізмом не може бути, бо всесвітній вплив Католицької церкви іде в розріз із комуністичним інтернаціоналізмом”[87].

Ото ж видно спільні інтереси двох сторін які хотіли знищити Католицьку церкву, церкву, що вони вважали за чужу. Та набагато більше зростала злоба і завзяття до насильства, коли заходила мова про Східні Церкви, з’єднанні з Апостольським Престолом, які православні і дотепер вважають своїми, але як такі, що зрадили і відійшли від правдивої віри, як такі, що розкололи православ’я. Із властивими Московській церкві месіанством і думкою про власну винятковість[88] вона старається навернути цих нерозумних і гордих (на її погляд) заблудших овець до правдивої кошари.

А коли дивитися в цьому контексті на Українську Греко - Католицьку Церкву, то тут додаються ще і великодержавні прагнення Москви захопити українські землі. Це бажання супроводить Московську державу ще з часів заснування Московського князівства, яке ласим і лукавим оком дивилося на Київську Русь. Цю ворожість старалися приховати надаючи її в різний час різних забарвлень, але вона ніколи не зникала.

Саме під таким кутом треба розглядати Львівський собор 1946р. З одного боку мілітарні сили Москви захоплюють всю територію України, включно з останнім острівцем українства, який був під Австро - Угорщиною - Польщею, а з іншого духовна влада - Церква, безумовно підконтрольна світській владі, прагне захопити у свій полон душі людей і витравити з них дух українства і мазепинства. Захопивши територію, Москва прагнула захопити душі, жорстоко нищачи того хто стояв на її шляху - Українську Греко - Католицьку Церкву.

Роль Радянської влади у розгромі Української Католицької Церкви розглянуто у попередньому пункті. Тепер варто зупинитисьна ролі Московської Патріархії у цій чорній справі, хоча треба зазначити, що Православна Церква діяла за спонукою держави і за її керівництвом, стиль якого видно скрізь усі демагогічні гасла про “возз'єднання з прадідівською вірою”. [89]

Усунувши греко - католицьку ієрархію на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, влада зробила наступний крок, яким була організація т. зв. “Ініціативної групи”, яка за офіційними даними постала 28 травня 1945р. у Львові[90], хоча це вже був офіційний виступ цієї групи, яка звернулася з листом до Ради народних комісарів УРСР з пропозицією затвердити її для того, щоб перетворити Українську Католицьку Церкву на Православну.

Головними дійовими особами цієї групи були, як подано у зверненні, о. д-р Гавриїл Костельник - представник Львівської єпархії, голова групи, о д-р Михайло Мельник - представник Перемишльської єпархії і о. Антін Пельвецький - представник Станіславської єпархії[91].

Влада в особі Уповноваженого Ради в справах Руської Православної Церкви при РНК УРСР П. Ходченка санкціонувала діяльність цієї групи [92].

Почалася робота по “переконуванню духовенства" [93]. Це могло би бути окремою темою для дослідження, але коротко можна показати, якими методами діяла ініціативна група для подолання опору тих, які не хотіли приєднатися до Православної Церкви. Зокрема, о. Костельником, 3-го лютого 1946р. був надісланий ультиматум до о. Євгена Дуткевича, пароха церкви Св. Петра і Павла у Львові: “Повідомляю Вас, що оскільки до 5-го цього місяці Ви не приступите до ініціативної групи, то від того дня Ви не зможете правити Служби Божої ні в одній церкві і одночасно втратите всі права пароха”[94].

Ініціативна група проводила збір списків тих, хто не хотів підлягати її юрисдикції, яку більшовики визнали за “єдиний тимчасовий церковно - адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі греко - католицькими парафіями в західних областях України”[95].

Для того членами ініціативної групи були проведені з допомогою місцевої влади і працівників МДБ в кожному деканаті наради з греко - католицькими священиками з метою їх переходу на православ’я. Про добровільність тут говорити нема сенсу: “…Я знаю, що коли не перейду на православ’я, то мені буде тюрма і Сибір…” - так говорив на одній з цих нарад, що провадились за однаковим сценарієм о. Ів. Устиянович, парох с. Ст. Лисець[96].

Наступним кроком до знищення Католицької Церкви було скликання в березні 1946р. собору у Львові. Це була лише жалюгідна спроба вдягнути на вовка овечу шкуру, тобто надати чинності всім тим злочинам проти Греко - Католицької Церкви. Собор могла скликати лише законна ієрархія на чолі з Митрополитом Сліпим, який в цей час сидів у київській в’язниці. Щоб надати вигляду законності, до участі в соборі було запрошено двох владик, колишніх греко - католицьких священиків о. Антонія Пельвецького і о. д-р Михайла Мельника, яких за згодою Патріарха Московського і всієї Русі Алексія було рукоположено 24 і 25 лютого 1946р. в Києві. Відповідно, одного - для Станіславської єпархії, а другого - для Перемишльської[97].

То, що собор Греко - Католицької Церкви очолювали єпископи Православної Церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактично священиками не греко - католицьким, а православними, бо 22-25 лютого перейшли до Російської Православної Церкви [98] робить цей собор не важним.

Керувала всім цим фарсом більшовицька влада з допомогою репресивного апарату. Так підбір делегатів на той собор, їх реєстрацію і приїзд до Львова організовував полковник держбезпеки Богданов[99]. Він видавав делегатські мандати учасникам собору, а завіряв їх протопресвітер Костельник. Той самий полковник Богданов, як на фронті, видавав кожному делегату талон на обід і на 200 грамів горілки. Це мабуть для того, щоб краще відсвяткувати Торжество Православ’я, - першу неділю Великого посту, під час якої організатори собору вирішили завершити ліквідацію Української Церкви.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16