Научная работа: Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви

Весь хід собору був витриманий в тому ж дусі насильства і брехні. Свідченням того є хоча б аналіз “соборових документів”, які цілком витримані у дусі радянської публіцистики сталінських часів і великодержавного шовінізму.

Ось деякі з них, що стосуються великодержавної ідеї про роль “старшого брата”: “Якби Росія…не звільнила нас від польського гноблення, то наш народ перестав би існувати”[100] (стор.43). “Православна Росія…спасла наш народ повної полонізації і латинізації" (стор.80). “…Радянський Союз, завдяки героїчним перемогам своєї армії…спас усі слов’янські народи від загибелі” (стор.44).

Крім Польщі нашим ворогом був Ватакан: “Національне визволення українського народу від вікового поневолення мусило потягнути за собою і церковно - релігійне воз’єднання його, а саме - ліквідацію Берестейської унії, розрив з Ватиканом і воз’єднання з Руською Православною Церквою" (стор.71).

Аналізуючи бачення Греко - Католицької Церкви Православна Москва говорить, що злука з Апостольським Престолом не є Божим ділом: “З історії уніатських соборів видно, що частина єпископату підтримували унію…однак народ Божий рішуче відмовився признати унію. Це означає, що на уніатських соборах виявлялася воля людська, а не воля Божа” (стор.176). Це вже є вершиною будь - якої самовпевненості - визначати, що є воля Божа, а що не є воля Божа. Але це робиться, як і багато що робилося більшовиками (тут вони, правда, всі в рясах, хоча читаючи такі вислови видно “лампаси з - під ряси”) від імені народу, вданому місці, від імені “народу Божого”. Відповідно, церква уніатська позбавлена Божої Благодаті. Тому греко - католицькі єпископи на чолі з Сліпим “не зорієнтувалися ні в політичній, ні в духовній ситуації, і хвиля духовного життя пройшла їм понад голови” (стор.45). От “ініціативна група”, очолювана о. Костельником іде “єдиним розумним і правильним шляхом” (стор.45). Як відомо всім, цей шлях вказували з Кремля. І той хто мав “гнучкий дух" (стор.85) пристали до нашої спасительки - Московської Церкви. Доцільніше було б о. Костельнику під час своєї промови вжити слова “гнучка совість”, яка немає жодних моральних орієнтирів і йде за зміною “політичної ситуації”. Тільки чи політична ситуація визначає поведінку людини, чи Христова Благовість?

18 травня 1981р. під час святкування 35-річчя Львівського собору митрополит Київський і Галицький Філарет сказав про греко - католицький єпископат: “Греко - Католицькі єпископи не виражали церковного Передання Східної Церкви,…вони пішли проти народу Божого; не Львівський Собор винен у тому, що ті єпископи не були на Соборі” (стор.180). Напевне за волею Божого народу їх тримали у казематах тюрем і на засланнях. Дійсно, собор у тому не винен. Винен народ?

Так, призналися ревнителі Москви, не лише наші єпископи “не зрозуміли свого призначення, не виправдали довір’я…” (стро.71), але й “дехто з наших людей з дитинства засліплений славою Римської Церкви” (стор.74). Тому цей народ треба перевиховувати і це “перевиховання духовенства і народу в дусі Православ'я щойно починається" (стор.72). Коли згадати про методи того “виховання” непокірних, то знову ж постає питання, що ж це за духовне оновлення і спасіння несла Московська Церква на українські землі.

Само зрозуміло, що таке виховання стало “можливе завдяки великим перемогам Радянського Союзу…” (стор.73). Тут повторилася історія з поділами Польщі, коли Росія здобувала крок за кроком українську землю, насаджуючи на ній православ’я, що подається як “схиляння до Православ'я" (стор.28). Дякувати треба нашій великій і могутній Православній Церкві, яка веде нас із темряви уніатства! Велика подяка також “Урядові Радянського Союзу за наше визволення та об’єднання всі українських земель” (стор.86).

Але попри те, що ініціативна група іде за вказівкою згори “тим єдиним розумним і правильним шляхом”, сумніви не залишають учасників собору: “…варто було б бодай перевірити ставлення народу до справи (об’єднання з Московською Церквою - О. К.) ” (стор.46).

А на справді, зацікавленим у цьому об’єднанні був уряд бо з “дозволу державної влади утворилася Ініціативна група" (стор.45).

Цікаво як відноситься до цієї “ініціативної групи" сам її голова, о. Гавриїл Костельник. У своїй доповіді на соборі він з усієї сили викриває й розвінчує унію як найбільше зло для нашого народу. Але він заговорився до того, що сказав: “Унія - це “ініціативна група по воз’єднанню всьго православного Сходу з папським Римом" (стор.81). Тобто, ідучи за думкою промовця найгірше явище для нашого народу, названо тим самим іменем, головою якого він є і з діяльністю якого буде пов’язане його ім’я в історії рідного народу - з сумнозвісною “ініціативною групою по воз’єднанню з Православною Церквою”. Виглядає, що в глибині душі отець Гавриїл розумів, що робить не правильно, але все ж таки пішов по шляху Юди - зрадив, не покаявся і помер. Як зазначив на міжнародній конференції, присвяченій 50-річчю Львівського собору Борис Гудзяк: “Трагізм, моральна криза і доля отця Костельника є вражаючими…”[101]

О. Костельник як і весь наш народ, як вся Церква попали у велику страшну машину. Хоча це зло мало в різні часи різну назву, в ХХ ст. воно називалося більшовизм - сталінізм. В книжці про Львівський собор, виданій в 1983р. про о. Костельника пишеться: “Отець д-р Гавриїл Костельник не тільки адміністратор Церкви, але й усіма признаний вождь усього великого церковного руху”. [102] Дуже дивна фраза. Вона ніяк не в'яжеться з богословською термінологією. Фраза загальна і не логічна: не відомо хто визнав Костелька вождем і якого саме церковного руху. Та й взагалі, відколи церковних достойників почали називати “вождями”? Відповіддю на всі ці запитання можуть бути наступна цитата з першого видання датованого 1946р." Діяння собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові”, де на перед останній сторінці подано натхненника і організатора всіх тих звірств, що чинилися від Карпат до Тихого океану. Автор, доктор В.Р. Ваврик пише: “Дякуючи перемозі Червоної Армії і дипломатії великого вождя Й.В. Сталіна, Карпати увійшли в склад Радянського Союзу, і, як мильна булька, тріснула штучна унія на білоруських і українських землях. ”[103]

Ми добралися до причини, до режисера вистави, яка називалася Львівський церковний собор. Але попри те кожен міг зібрати в цій виставі гідну роль, а то, що він вибрав зраду, треба винити лише себе. Бо перед вибором стояли всі без винятку. І той вибір зробили. Кожен вибрав те, що йому більше підходило. Як зауважив на вже згаданій вище міжнародній конференції, що відбулася в травні 1996р. у Львові і була приурочена 50-річчю собору 1946р. науковець Олег Турій: “Одні (делегати “собору”) пили 200 грам горілки в готелі “Брістоль”, а інші, їдучи в Сибір, ділилися останнім куском хліба”[104].

Львівський церковний псевдособор 1946р. мав на меті надати насильному знищенню Української Греко - Католицької Церкви вигляд канонічності. На цьому соборі група самозванців, за якими стояла радянська держава, хотіла вирішити долю усієї Української Церкви, виступаючи від імені цієї Церкви. В той же час законний глава українських католиків, Блаженнійший Кир Йосиф Сліпий знаходився під слідством органів безпеки.

Позиція самого Блаженнішого відносно рішень Львівського собору чітка і однозначна: “Рішення Львівського собору 1946р. …я не признавав і не признаю, бо вважаю, що сам собор проводився в супереч канонічних правил, тобто в неприсутності митрополита, як голови Церкви і єпископів…Головою Католицької Церкви я признаю Папу Римського…”[105] Такі слова Кир Йосифа не могли не викликати негативної реакції у державної влади. І логічним було те, що ліквідувавши УГКЦ хотіли ліквідувати і її первоієрарха. Тому проти Сліпого сфабрикували судовий процес після, якого заслали етапом до Сибіру.

Чи не найважчим з усього в’язничного життя Кир Йосифа, тай будь - якого арештанта були етапи - перевезення в’язнів з місця на місце. Бо в камері чи в таборі був хоч і жахливий, але розпорядок, до якого людина звикала. Під час етапування цей розпорядок збивався і арештований не знав, що йому принесе завтрашній день. Тобто до всіх труднощів, яких було не мало, додавалася не визначеність, що сильно пригнічувала людину.

Ну а що до труднощів, то радянська каральна система створювала їх чимало. Обшукавши тих, кого відправляли по етапу, видавали їм на дорогу пайку чорного хліба і оселедець. Після такої їжі в’язні дуже терпіли від спраги, бо воду давали лише зранку і ввечері. Умов у вагонах, що перевозили в’язнів, - “зек вагонах" не було жодних. Через те в дорозі багато нещасних помирало, або терпіли від важких недуг.

Не обминула така частка і Йосифа Сліпого. Під час етапування з Києва через Москву до Новосибірська Митрополит захворів на дизентерію. Тому в табір у Маріїнську, де мав відбувати покарання, він прибув з високою температурою і з запаленням легень. [106] Та незважаючи на важкий стан хворого, його, за наказом начальника табору, виписали із стаціонару і помістили в один з найгірших бараків.

На протязі всього перебування Митрополита в таборах, можна помітити, що за ним пильно слідкувала адміністрація, яка як могла погіршувала і без того нелегкі умови перебування Йосифа Сліпого. Треба думати що таке відбувалося за наказом з гори. Тому нічим іншим, як Божим Провидінням треба вважати те, що вже немолодий чоловік, яким був Йосиф Сліпий, перебув ці довгі 18 років ув’язнення. Він кілька разів дуже важко хворів, перебуваючи майже при смерті, відбував часті і тривалі етапи, потерпав від знущань кримінальних злочинців, але кожного разу приходила якась допомога і підтримка. Якісь зовсім незнайомі люди ділилися з ним убогими табірними харчами, часом Митрополита брали під свою опіку молоді українські хлопці, колишні воїни УПА, оберігаючи його від “урків”. [107] Цей перший етап перебування Блаженнійшого у таборах (1946-1953) характерний тим, що є мало даних про життя Кир Йосифа. Каральна система хотіла знищити і забути людину, що не приймала її умов, з усіма наслідками які з цього виходили. Скільки терпінь міститься у коротеньких словах Блаженнійшого, який на допиті сказав про ці 7 років: “Після того, як я був засуджений весною 1946р. військовим трибуналом військ МВС до 8 років позбавлення волі, термін покарання я спочатку до осені 1947р. відбував у Сиблазі МВС СРСР в Маріїнську Кемеровської області. Восени 1947 року мене перевезли етапом для відбування терміну покарання на станцію Печора, в Печерлаг МВС СРСР, а восени 1948…мене знову перевели етапом на станцію Потьма, Мордовської АРСР, де у виправно - трудовому таборі я знаходився до весни 1953р., тобто до закінчення строку мого покарання”[108].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16