Научная работа: Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви

Батьки Йосипа були простими селянами. Тато - Іван Коберницький (1848 - 1930), мама - Анастасія (1850 - 1924), із роду Дичковських. Йосип Сліпий так згадує про батька: "Мій батько Іван походив із заможної родини. Назвисько його, властиво, було Коберницький і так загально звали його в парохії. "[2]

Владика Іван Хома вміщає у своєму рукописі також довідку Міністерства Юстиції України, де записано: "Довідка, видана про те, що Сліпий Йосип Іванович народився 17 лютого 1892 року в с. Заздрість Теребовлянського району, Тернопільської області. Батько - Сліпий Іван Семенович, мати - Сліпа Анастасія Романівна. "[3]

Щодо назви "Сліпий", то той же владика Хома наводить слова Ольги Сліпої, дочки Родіона, який був родичем Кир Йосипа і по материнській і по батьківській лінії, а також вчився з Йосипом Сліпим в одному класі Тернопільської гімназії, разом здавали матуру, дружили між собою. Так от п. Ольга Сліпа говорить, що в 1770 році предок Блаженнішого Йосипа - козацький старшина, осліплений теребовельським польським старостою, був прозваний потім "Сліпий". [4]

Родина Івана та Анастасії була численна, - мала 8 дітей. Але як було в ті часи, мало хто дожив до старості, більшість повмирали ще молодими. Сам Йосип Сліпий пише: "Найстарший брат Микола помер останній, після арешту більшовиками в 1944 - 1945 роках. Першою померла сестра Марія, замужня Янковська. Друга - Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло помер перед війною і сестра Францішка, замужня Дичковська (мати о. Миколи Дичковського), брат Роман помер у 1918 році, і наймолодша сестра Євгенія, замужня Крупа, померла теж у 1918 році, похоронені з батьками в с. Заздрість у родинному гробівці, на кладовищі, біля церкви. Брат Володимир загинув у часі Першої Світової війни, в лікарській службі."[5]

В родині Сліпих пам’ятали про виховання своїх дітей у національному, релігійному дусі. Велику роль у цьому відігравали батьки. Тато Йосипа - Іван "був близько 20 літ війтом у селі. Батько був дуже працьовитий і незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував, то дім, то стайні, то шопи і дуже багато займався громадськими справами. Щоб діти провадили себе добре, гарно вчилися, жили зі всіма в злагоді, ходили до церкви і до школи, працювали - це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любові й прихильності, і, якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми."[6]

Тобто Кир Йосип народився й виховувався в патріархальній хліборобській родині, яка жила традиційними, що склалися з покоління в покоління, цінностями.

"Селяни. провадили спокійне життя, далеке від світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомості подорожні мандрівні жебраки або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові й Теребовлі, а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса. Вони (селяни) надавали оселям затишного, вдумливого, сумовитого виду. "[7] Односельці виявляли пошану цій сім’ї, бо батька 20 років обирали війтом. Це була посада авторитетна, яка вимагала також і певних знань. А що Іван Коберницький, батько Йосипа, був такою людиною, говорить такий тривалий час перебування його на цій посаді.

З покоління в покоління передавалися розповіді про старі часи на Україні, про історичне минуле свого народу. Це не дивно, бо Заздрість знаходиться неподалік від великого княжого міста стародавньої Руси - Теребовлі. Йосип Сліпий пише: "Мабуть ще в княжих часах вів шлях з Теребовлі через Струсів, Заздрість попід гору, так звану "Галицьку" на Пантелиху, до Зарваниці і дальше на Захід. Назва "гора Галицька" вказувала би, що шлях провадив до Галича, бо і під Вишнівчиком є подібна гора з тією самою назвою. Мабуть, мусіли і там, під Заздрістянською галицькою горою, зводитись бої, бо розказували люди, що на ній виорювали багато зброї, а від неї на північний захід, в долині, викопано десь в 1910 році величезний чорний камінь, приблизно 5 метрів довжини і 2,5 метри ширини, із написами, про які була мова своєчасно в "Літературно-Науковому віснику". Його мусіли привезти з теребовлянських гір, мабуть, як надгробок полеглому полководцю, бо кругом був глибокий чорнозем. Під пам’ятником знайдено вапно, - мабуть, сліди розплившихся костей, бо пам’ятник стояв на долині, що затікала, в часі дощових пір". [8]

Мабуть, малим хлопчиком Йосип не раз слухав про події, які відбувалися колись на його рідних землях, в рідному селі, про битви і славних лицарів, що боролися за рідний край. Він сам був свідком того, як "за обійстями старої Заздрості… викопували, як пригадую собі, старовинні глечики"…[9] Це були найкращі аргументи, які говорили малому Йосипові про давнє минуле його села, його народу.

Його рід також назнаменований відношенням до боротьби українців за свою волю. Прізвище "Сліпий", про яке вже згадувалося раніше, було отримане через те, що одного з предків Кир Йосипа було осліплено польським старостою. Він наказав своїм синам не "зміняти назвиська "Сліпий"". [10] Це мало б їм пригадувати, з якого вони роду і за що вони мають боротися. І нащадки цього героя-мученика виконали його завдання. Вже пізніше, в XIX столітті, був інший Сліпий, який "привіз до села грамоту скасування панщини, за що був тяжко караний побоями. Все ж таки він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’ятку скасування панщини. “В Надвечір'я Різдва і Богоявлення завжди виносили від нас з дому ліхтар з засвіченою масляною лампою і вішали її на хресті, що було видно ген далеко в усьому селі”[11]. Дитина виховувалася на цих розповідях, в ній закладалося почуття патріотизму і любові до власної землі, народу. Ця любов пізніше допомагала Блаженнішому Кир Йосипу виходити переможцем у боротьбі з ворогом, хоч фізично сильнішим, але веденим не любов’ю, а ненавистю і неправдою.

"Батько водив мене не раз на гріб своїх батьків, а моїх дідів, на кладовищі в Струсові. Тямлю добре, що на гробі стояв, застрягши в землю задля віку, рівнораменний старовинний хрест, у формі звізди, який поставлено на гробах полягших стрільців",[12] - так згадує Йосип Сліпий найближчих своїх родичів. Мабуть ці відвідини могил родичів багато для нього значили, коли назавжди залишилися в пам’яті дитини. Як він сам пише "тямлю добре". Він добре знав про своє коріння, про історію свого народу, бо його родина була однією цеглинкою з того моноліту, який зветься "народ".

Іншу важливу рису, яку проніс Блаженний Йосип Сліпий - велику віру в Бога, можна в більшій мірі віднести до матері, яка любов’ю й турботою дбала про дітей. Мама згадується не в самих ранніх споминах Йосипа: "Як перші спомини з дитячих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу і обуву старших, щоб забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутності матері". [13]

Мама навчала своїх дітей, вводила в той прекрасний світ, який був навколо них. Майбутній Патріарх згадує про своє дитинство: "Я любив також ходити за матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик брати до свячення, чи не вистачило б кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову. Деякі з тих оповідань я пізніше читав у гімназійних читанках, а священне зілля, висушене уживали як кропила для свяченої води і як лік для недужої худоби". [14] Віра цієї сільської жінки була також простою, вона не вдавалася у різні догматичні тонкощі і богословські спекуляції, але її віра була живою вірою і ця віра робила чудеса. Будучи в селі Заздрості, родинному селі Патріарха, мав нагоду почути розповідь про один випадок з дитинства Кир Йосипа. Він у дитинстві був дуже кволим, часто хворів. І для того, щоб дитина одужала, мати вирішила піти з сином на прощу до Зарваниці, до Чудотворної ікони Матері Божої, вірячи, що Марія прийме цю жертву і поверне здоров’я синові. Весь шлях до Зарваниці, а це близько 24 кілометри вона несла Йосипа на плечах, хоч поруч їхав віз і вона могла покласти дитину на нього. І дійсно Йосип одужав.

Діти старалися наслідувати свою маму, яка власним життям вчила, як треба жити вірою: "Слухаючи не раз від матері оповідання про строге життя святих, я висипав зерна гречки чи іншого збіжжя, клякав на них з обнаженими колінами і говорив "Отче наш. "[15]

Анастасія Дичковська була дочкою Романа, простого сільського чоловіка, але заможного господаря, до якого навіть "часто приїздив. граф із Струсова позичати гроші". [16] Цей заможній господар не жив лише для себе, а пам’ятав про те, що є хтось над ним, в нього він, як і всі ми, також в боргу. І тому зробив обіт, що побудує церкву. Блаженніший пригадує, як про те йому розповідала мама: "Дідо Роман став складати гроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він у господарських скринях, позавивані в полотні, щоб не звертати на себе уваги. Одної ночі, оповідала мати, напало на дім кільканадцять, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоби не кричав, а дітей, між ними і матір, малу дівчину замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романа кричали - "кладешся до ряду, давай коляду", то значить: ти дідич - давай гроші на повстання". [17] Це були учасники польського повстання, які збирали гроші на повстання. Вони забрали значну, як на ті часи, суму. Але дід знову почав складати гроші і згодом все-таки побудував в Заздрості церкву, яка стоїть і до наших днів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16