Дипломная работа: Фінансові важелі управління державним боргом

Управління зовнішнім боргом є одним із елементів макроекономічної політики. Ефективне використання зовнішнього боргу може стати потужним фактором економічного росту, який дасть додаткові фінансові ресурси. Стабільна позиція країни на міжнародному ринку капіталу, своєчасне виконання боргових зобов’язань – усе це сприяє зміцненню міжнародного авторитету і забезпечує додатковий приплив інвестицій на більш вигідних умовах. Крім того, зростає довіра до її валюти, зміцнюються зовнішньоторговельні зв’язки. З іншого боку, зовнішній борг може стати серйозним негативним фактором не лише економічного, але і політичного значення. Непомірно високі виплати із державного бюджету по боргах відвертають кошти від фінансування соціальних, економічних, оборонних і інших програм уряду.

Основні цілі управління державним боргом в найбільш загальному вигляді можна розділити на декілька груп.

До економічних цілей відносяться перш за все мінімізація вартості зовнішніх запозичень, які привертаються, покращення умов рефінансування і, (або) переоформлення зоборгованості, зниження загальних витрат по обслуговуванню зовнішнього боргу, підвищення ефективності використання залучених ресурсів. В цю групу можна включити також бюджетні цілі, такі, як згладжування нерівномірності податкових надходжень і фінансування поточних бюджетних витрат. В цілому економічні цілі визначаються ступенем обтяженості країни зовнішнім боргом.

 Політичні цілі управління зовнішнім боргом – підтримка стабільності функціонування політичної системи.

 До соціальних цілей відносяться перш за все своєчасне фінансування соціальних програм, забезпечення соціальної стабільності.

 Управління зовнішнім боргом – процес циклічний і багатостадійний. Цикл управління зовнішнім державним боргом, як і кожним боргом взагалі, включає три стадії: залучення, розміщення (використання) і погашення (виплата процентів і основної частини боргу). Відповідно система управління зовнішнім державним боргом означає управління всіма стадіями циклу.

 Управління залученням зовнішнього боргу може базуватись як на прямому державному управлінні, так і на побічних методах, які включають державні гарантії і нормативно-адміністративне регулювання залучення негарантованих кредитів приватними фірмами. Проте державне управління залученням зовнішнього боргу, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, який визначає граничні розміри зовнішніх державних запозичень і державних гарантій на поточний бюджетний рік.

 Необхідно підкреслити, що політика, яку проводить український уряд, орієнтується на значні зовнішні запозичення.

 З 1992 по 2001 роки Україна залучила ресурсів більше як на 11 млрд. доларів, і приріст нового боргу йде надзвичайно високими темпами. [52, с. 29]

 Управління розміщенням зовнішнього боргу характеризується як ключовий активний елемент системи управління зовнішнім боргом. Можна виділити три способи можливого використання залучених ресурсів:

-  фінасове розміщення, коли із зовнішнього джерела здійснюється фінансування інвестиційних проектів і розвитку економіки. Даний спосіб є найбільш прогресивним видом використання зовнішнього боргу. При цьому надзвичайно важливим є відбір конкурентних високоефективних інвестиційних проектів, які забезпечували б повернення одержаних ресурсів;

-  бюджетне використання, при якому за допомогою залучених ресурсів фінансуються поточні бюджетні витрати, в тому числі на обслуговування зовнішньої заборгованості. Цей спосіб використання ресурсів, які залучаються з міжнародного ринку, – найменш ефективний з існуючих;

-  змішане бюджетно-фінансове розміщення, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб так і на розвиток економіки в цілому.

 В українській практиці велике розповсюдженя, на жаль, отримав найменш ефективний спосіб – нові запозичення направляються на фінансування поточних витрат бюджету, включаючи і обслуговування існуючого зовнішнього боргу.

Погашення зовнішнього боргу проводиться із трьох основних джерел: із бюджету; за рахунок золотовалютних резервів, приватизації власності; із нових запозичень.  В українській практиці нові запозичення відіграють суттєву роль в обслуговуванні заборгованості.

 Необхідно відмітити, що методи погашення заборгованості шляхом конвертації її в акції підприємств, які широко використовуються в міжнародній практиці, в нашій країні практично не використовувались.

Проблема зовнішнього боргу – добре відоме в світовій практиці явище. Світова криза заборгованості, яка вибухнула в кінці 70-х – початку 80-х років, дозволила накопичити значний досвід по управлінню борговим тягарем. Відпрацьований комплекс заходів має інтернаціональний характер і може бути ефективно використаний і в нашій країні.

В світовій практиці використовуються різні напрямки реструктуризації зовнішньої заборгованості. Мова йде зокрема про

а) реструктуризацію боргу по лінії Паризького клубу;

б) реструктуризація боргу комерційними банками;

в) конверсія боргу в активи;

г) зворотний викуп боргових зобов'язань;

д) конверсія боргу в облігації;

ж) списання всього боргу або його частини. [62, c.91]

Реструктуризація зовнішнього боргу здійснюється в залежності від типів кредиторів і боржників. Використовується декілька її варіантів, які пропонуються різноманітними кредиторами. Один з них – реструктурування міжурядових позик і позик, які гарантовані урядом в рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. Воно базується на так званому меню, яке передбачає вибір між зменшенням боргу чи скороченням його обслуговування. Важливою умовою реалізації цих схем є погодження з МВФ країною-кредитором програми економічного розвитку і наявності достатньо переконливого платіжного балансу, який підтверджував би, що подальшої реструктуризації заборгованості не потребується.

В червні 1988 року були прийняті перші умови переоформлення заборгованості в рамках Паризького клубу, які називались Торонтськими – по місцю підписання угоди. Дані умови дозволяли боржникам або провести списання боргу на одну третину, або використовувати понижені процентні ставки (на 3,5 процентних пункта нижче ринкової, чи половина ринкової ставки). З використанням Торонтських умов 20 країн – боржників реструктуризували зовнішню заборгованість об′ємом 5,9 мільярдів доларів.

 Торонтські умови були замінені Лондонськими умовами в грудні 1991 року, які дозволяли боржникам списання 50% боргу чи зниження процентної ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скорочувалось на 50%. Запровадження Лондонських умов дало можливість зрівняти надходження від боржника між кредиторами. Важливим досягненням цих умов є встановлення трьохрічного періоду, після якого кредитори фіксують чіткість виконання програми МВФ країною-боржником, а також порядок заключення угод з іншими кредиторами на умовах не гірше існуючої домовленості по переоформленню заборгованості офіційним кредиторам. Кредитори повинні також впевнитись, що проведення зниження боргу не потребує додаткової реструктуризації. Лондонські умови примінялись до грудня 1994 року, в період терміну їх дії 23 країни реструктуризували свій борг на загальну суму 9,1 мільярдів доларів.

  Сучасний варіант програми, який пропонується в рамках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу, регламентується Неапольськими умовами, які вступили в силу в грудні 1994 року. Важливим нововведенням цих умов стало створення таких схем реструктуризації, які дозволяють суттєво змінити об′єм боргового тягаря у дуже обтяжених боргами бідних країнах. Програма реструктуризації передбачає одержання боржником відстрочки виплати основної частини боргу терміном до трьох років.

  В категорію країн-боржників, на які розповсюджуються ці умови, відносяться ті які мають середньорічний ВВП на душу населення менше 500 доларів США або відношення боргу до експорту на рівні 350%. Неапольські умови дозволяють їм списувати загальну величину боргу або процентних виплат по ньому на величину до 67%. Інші країни, обтяжені боргом, можуть провести 50 - процентне списання боргу або еквівалентне списання вартості його обслуговування.

По лінії Паризького клубу з 1989 року засновується спосіб реструктуризації боргів комерційних банків. Банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу (як правило, це зниження процентів). Реорганізація боргу здійснюється лише в тому випадку, якщо уряд такої країни-боржника приступить до здійснення більш радикальної програми макроекономічних та структурних перетворень в своїй країні.

Кожний банк-кредитор цілком вільний у виборі тих чи. інших методів реструктуризації боргу. Ці методи, як правило, обумовлюються в умовах договору.

Застосування тих чи інших методів реструктуризації боргів, виданих по лінії приватних кредиторів як і сама проблема їх повернення взагалі вирішується на засіданні Паризького клубу. Власне кажучи, повернення боргів – це головна ціль і завдання, що його ставлять на. своїх зустрічах члени-учасники Паризького клубу.

Останнім часом реорганізація боргів в Паризькому клубі здійснюється на основі ряду прецидентів, які мали місце в світовій кредитній практиці. Зокрема, згідно рішення головних кредиторів Заходу — а це "сімка" провідних індустріально-розвинених країн (США, Нїмеччина, Франція, Велика Британія, Японія, Італія, Канада) пільги були надані африканським країнам, що знаходяться на південь Сехеля, всім країнам з низьким доходом: ("умови Торонто"), країнам з більш низьким середнім рівнем доходів (так звані "умови Х'юстона"). Згідно задуму, "умови Торонто" (прийняті в 1991 році) застосовуються лише до найбідніших країн, які мають ВВП на душу населення в 75 доларів США та найвищий рівень зовнішньої заборгованості. Такі умови передбачають дві можливості змін умов повернення зовнішніх боргів. Перша - скорочення обслуговуваних боргів на 50 % від загального обсягу або друга умова – скорочення на 50 % витрат по обслуговуванню боргу. [65, c.49; 151]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26