Дипломная работа: Проблема перекладу умов комунікативного вживання на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"
Ще
Є .А. Найда справедливо відзначав, що культурні розходження можуть створювати
набагато більші труднощі при перекладі, ніж різниця в мовних структурах
[69,c.190].
Питання
перекладу фразеологізмів з національно культурною семантикою на матеріалі
німецької мови розглядалися Д.Г. Мальцевою. Автор на конкретних прикладах із
залученням великої кількості матеріалу показує важливість знання фактів історії
й культури країни досліджуваної мови, знайомства з національними традиціями
[50,c.100].
Це
часто слугує критерієм точності або неточності при передачі фразеологічних
одиниць із національно культурним компонентом.
У
своїй роботі вона робить висновок, що більшість фразеологічних одиниць із
національно-культурною семантикою передається на українську мову
нефразеологічним шляхом за допомогою калькування й описового перекладу:
"Sie
glaubt den Hasen schon in der Pfanne" – вона
повірила в це, уже на сковорідці;
"Schenken
Sie mir reinen Wein" – скажіть мені щиру
правду, не приховуйте від мене нічого.
Питання
про переклад німецьких фразеологізмів з національно-культурним компонентом
розглядає у своїй книзі «Допомога з перекладу з німецької мови» З.Е. Роганової
[49,c.309].
На
її думку, національний колорит фразеологічних зворотів може бути обумовлений:
1)
специфічним фарбуванням окремого компонента (реалія, ім'я власне);
2)
характеристика самої одиниці, пов'язаної тим або іншим шляхом з національними
особливостями відповідного народу.
Реалія
(і власне ім'я), як уважає вона, втрачає тим більшу частину свого значення, чим
тісніше зв'язок між компонентами, тобто чим вище ступінь злитості всього
сполучення.
Однак,
втрачаючи пізніше повністю семантику, реалії зберігають майже завжди якщо не
весь колорит, те якийсь відблиск його. І звідси - основні труднощі перекладу
таких одиниць: їх не можна передавати еквівалентами, тому що еквівалентність
припускає ідентичність всіх показників, у тому числі й національному
забарвленні, а це практично неможливо. Автор дійде висновку, що німецький
колорит не можна підмінювати українським: краще взагалі відмовитися від
передачі національного обличчя оригіналу, тому що це може зіпсувати весь
переклад.
Так,
фразеологізм із національно-культурним компонентом «Eulen nach Athen tragen»
варто перекладати не семантичним еквівалентом «їхати в Тулу зі своїм
самоваром», а калькою «везти сов в Афіни» [54,c.60].
Фразеологічний зворот, за нашими спостереженнями, також є
невід'ємним атрибутом створення художніх текстів романів Е.М. Ремарка. Різні прийоми
перетворень фразеологічних зворотів сприяють більш тісному злиттю звороту з
навколишніми словами, наприклад:
«Warum
sollte nicht auch mal drinstehen: Kommandant eines Konzentrationslagers, tiefes
Gemüt, zarte Seele...»
«Er hält sich gewiß dafur», sagte Kern.
«Sicher! Je primitiver ein Mensch ist, für um so
besser hält er sich, das sehen Sie ja an den Anzeigen hier. Das
gibt» - Marill grinste - «die Stoßkraft! Die blinde
Uberzeugung! Zweifel und Toleranz sind die Eigenschaften des Kulturmenschen. Daran
geht er immer aufs neue zugrunde. Die alte Sisyphusarbeit. Eines der tiefsten
Gleichnisse der Menschheit» [96,c.79].
- А чому б не надрукувати таке оголошення: «Комендант
концентраційного табору, глибоко щиросердечна натура, із чутливим серцем...»?
- Він напевно вважає себе таким, - помітив Керн.
- Безумовно вважає! Чим примітивніше людина, тим
більше високої вона про себе думки. Саме про це й свідчать всі ці красномовні
оголошення. Вони породжені...
- Маріл посміхнувся,- якоюсь внутрішньою, я сказав би,
неприборканою силою сліпої переконаності! А сумніви й терпимість властиві
тільки справді культурній людині. Через вас він і гине щораз. Віковічна сизифова
праця. Одне із самих складних рівнянь людського буття [89,c.90].
- Чому б не написати так: комендант концентраційного
табору з ніжним серцем і глибокою душею...
- Він напевно вважає себе таким, - сказав Керн.
- Звичайно. Чим примитивніша людина, тим більше вона
собою задоволена. Подивіться на речення. - Маріл посміхнувся. - Яка пробивна
сила! Яка впевненість! Сумнів і терпимість - це риси інтелігентних людей. Тому
вони й продовжують гинути. Сизифова праця... Одне з найглибших висловів людства [98,c.95].
Зіштовхуючись
із проблемою трансформації фразеологізмів, перекладач повинен володіти не
тільки знанням обох мов, але й уміти аналізувати семантичні, стилістичні й
культурно-історичні аспекти вихідного тексту й зіставляти їх з можливостями
мови, що перекладає, і культури.
Обидва варіанти досить яскраво представляють семантику
оригіналу. Однак за ступенем присутності модального відтінку й експресивної
образності виграє переклад И. Шрайбера, у якого відзначається більше ретельне
оформлення фразеологізму «віковічна сизифова праця», що надає йому додаткову
експресію й максимально наближає до оригіналу [98,c.107].
Художній текст майже завжди націлений на певного читача,
відповідно до якого й відбувається відбір язикових засобів.
Аналіз прагматичного вибору лексики, синтаксичних
конструкцій, стилістичних прийомів саме й визначає авторську модальну оцінку
зображуваного.
Взаємозв'язок язикової матерії художнього тексту й
суб'єктивної авторської оцінки підтверджує той факт, що модальність
проявляється в художньому тексті практично у всіх формах з використанням самих
різних засобів втілення художнього задуму, яскравим прикладом сказаного є роман
Е.М. Ремарка «Час жити й час умирати» [92,c.78].
Виниклий у неясній і тривожній політичній обстановці початку
XX-го століття, цей роман ніс у собі духовні хвороби свого часу, свідчив про
незліченних жертв мілітаризму, що заплатили життями й своїми стражданнями за
жадібність імущих класів і урядів.
Художник, що оповідає про війну, не може, звичайно ж,
зберігати нейтралітет, така, можна сказати, специфіка цього жанру й, звичайно
ж, сам роман «Час жити й час умирати» не представляє щодо цього виключення.
Сповідальний тон роману Е.М. Ремарка - домінуюча особливість
його стилю, що впливає на читача з перших же рядків і граючу вирішальну роль у
встановленні тісного контакту між ним і самим художником.
Що ж стосується обвинувачення, від якого також нібито
відрікається автор, то чи багато можна назвати творів не тільки німецької, але
й всієї світової літератури першої половини XX століття, які виступали б з
такою же жагучою обвинувальною промовою перед судом історії, як саме цей роман?
Усе лише в тому, що відкриту форму це мовлення здобуває лише
в декількох невеликих публіцистичних відступах, де вустами свого героя автор
засуджує війну.
В основному ж вона імплікована в підтексті всих епізодів
роману, описаних із мнимою неупередженістю людини, що як би веде щоденник, не
розраховуючи на те, що його записи попадуться кому-небудь на очі:
«Eins
möchte ich aber doch noch wissen», sagt Albert, «ob es Krieg gegeben hätte,
wenn der Kaiser nein gesagt hätte.»
«Das glaube ich sicher», werfe ich ein, – «er soll ja
sowieso erst gar nicht gewollt haben.»
«Na, wenn er allein nicht, dann vielleicht doch, wenn
so zwanzig, dreißig Leute in der Welt nein gesagt hatten.»
«Das wohl«, gebe ich zu, «aber die haben ja gerade
gewollt.»
«Es ist komisch, wenn man sich das überlegt», fährt
Kropp fort, «wir sind doch hier, um unser Vaterland zu verteidigen. Aber die
Franzosen sind doch auch da, um ihr Vaterland zu verteidigen. Wer hat nun
recht?»[96,c.190].
– Але що я все-таки хотів би довідатися, – говорить
Альберт, – так це от що: почалася б війна або не почалася, якби кайзер сказав
«ні»?
– Я впевнений, що війни не було б, – вставляю я, –
адже він, говорять, спочатку зовсім не хотів її.
– Ну нехай не він один, нехай двадцять – тридцять
чоловік в усьому світі сказали б «ні», – може бути, тоді її все-таки не було б?
– Мабуть що так, – погоджуюся я, – але вони-те саме
бажали, щоб вона була.
– Дивно все-таки, як подумаєш, – продовжує Кроп, –
адже навіщо ми тут? Щоб захищати свою батьківщину. Але французи теж перебувають
тут для того, щоб захищати свою батьківщину. Так хто ж правий?[92,c.239].
У даному контексті пряме мовлення дозволяє сполучати як
особисте авторське відношення до певної проблеми, так і відношення його героїв.
Вустами Гребера Е.М. Ремарк зачіпає одне із самих пекучих питань: який час
настав: час жити або час умирати, і дає ясну відповідь: час умирати.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20 |
