Дипломная работа: Природно-історичні передумови виникнення і формування Запорізьких Січей на території Дніпропетровської області
З річкою Вовчою
пов’язана давня легенда. Ця річка була колись балкою. По балці росли дрімучі
ліси. Одного разу влітку, коли дуже припікало сонце, біг по балці вовк. І
захотілося цьому вовкові пити. Біжить він по балці і риє яму. І до тих пір він
рив, поки в ямі не показалося джерельце, а з нього не потекла вода.
Після того балка
мало-помалу заповнювалася водою і заросла лісом та очеретом. Тоді люди й прозвали
балку річкою Вовчою. [26]
Мокра Сура –
права притока Дніпра. Довжина її 118км. Справа і зліва приймає ряд невеликих
приток – Суху Суру, Грушівку, Камишувату Суру та ряд інших. Назва річки має
тюркське походження; перший склад «су» у тюрків означає «вода», «ріка». На
Мокрій Сурі створено обширне Сурське водосховище.
Інгулець зрошує
західну частину області. Біля Кривого Рога він приймає притоки: Бокову –
справа, Саксагань – зліва. Береги і русло Інгульця кам’янисті. Русло річка
прокладає серед залізорудних покладів Криворізького басейну, тому вода в ній
каламутна, з жовтим відтінком. На Інгульці біля Кривого Рога створено Карачунівське
водосховище.
Річка Інгулець
(Ангулець) була відома ще Геродоту під назвою р. Гіпакіріса. На німецькій мові
Інгул або Інгулець звучить «іен-кул», що означає велике, значне за площею
озеро.
Базавлук бере
початок біля с. Адамівки Криничанського району. Довжина його близько 150км.
Впадає в Каховське водосховище. Схили долини верхньої і середньої течії
порізані балками та ярами. По берегах трапляються відслонення кристалічних
порід. Притоки - Кам’янка і Солона.
Базавлук
(Безовлук) за Геродотом р. Геррос, на турецькій мові звучить «базар-лук», що
означає «торгівля».
Річка Саксагань,
притока Інгульця, перетворена на ряд водосховищ: Макортівське, Кресівське,
Дзержинське. [23]
Озер у
Дніпропетровській області мало. Вони незначні за розмірами. Найбільш поширені
озера вздовж лівого берега Самари між містами Новомосковськ і Павлоград. Тут
біля села Знаменівки міститься найбільше озеро площею в 4км2 –
Солоний Лиман. Вода і грязі його мають лікувальне значення.
Більше 20 дрібних
озер – Холодове, Криве, Дзюбине, Орлове, Лебедине та інші розташовані на
території Царичанського району. Води озер використовуються для зрошення
городів, для напування худоби, риборозведення та нагулу водоплавної птиці.
Характерною рисою
водного режиму області є досить глибоке залягання підґрунтових вод. Це
відіграло значну роль у розміщенні населення: поселення туляться до річок або
балок, де легше забезпечити себе водою. В добу козацтва розташування Січей
також прив’язувалось до річкових долин. Саме нестача води зумовлювала незначну
щільність населення на віддалених від річок територіях.
У XVIII ст. очевидець, учасник
російсько-турецьких воєн, писав: «Земля та найпрекрасніша в Європі; але велика
шкода, що не заселена через брак води; адже часто трапляється, що, йдучи чотири
чи п’ять миль, не побачиш жодної малої річки ». [30]
Сприятливий
клімат зумовив заселення Придніпров’я українським козацтвом. Наявність великої
кількості річок визначила основне заняття козацтва – рибальство. Води річок
використовувались козаками для господарських потреб, річки служили природними
схованками, а також сприяли розвитку торгівлі і військовим походам до Криму.
1.4.
Грунтово-рослинний
покрив та тваринний світ
Родючі чорноземні
ґрунти становлять велике природне багатство області. В поєднанні з м’яким кліматом
і рівнинною поверхнею вони створюють сприятливі умови для заселення земель
Придніпров’я і розвитку сільського господарства.
Д.Я. Яворницький
писав про багатство земель, які заселили запорізькі козаки: «Родючисть землі
запорізьких козаків, звичайно, багато в чому залежала насамперед від її ґрунту:
в північній частині земля запорізьких вольностей складалася з соковитого
чорнозему від 4 вершків до ½ аршина, в низовинах від 2 до 3 аршинів
завглибшки, який щороку угноювала густа і висока трава…; у південній і особливо
у східній частині земля запорозьких козаків складалася з незначного шару
чорнозему з піщаним та глинисто-солонцюватим підґрунтям, крім похилих місць
поблизу річкових долин і балок, де ґрунт вважався достатньо доброякісним.
Земля в цій
околиці – південній окраїні запорізьких вольностей – за винятком піщаних кіс
поблизу рік, кучугур та кам’яних берегів, загалом чорна згори на два фути й
нижче, волога, а нижче двох футів глиниста, жовтувата, і вся здатна
плодоносити…» [32]
Ґрунти сучасної
території Дніпропетровської області утворилися в умовах помірно посушливого
клімату і степової рослинності на карбонатному лесі. Переважаючими ґрунтами в
області є звичайні та південні чорноземи. Зустрічаються чорноземно-піщані,
дерново-піщані, чорноземно-лучні, солонцюваті ґрунти й розбиті піски, які
покривають незначні площі території.
Найбільш поширені
чорноземи звичайні середньогумусні важкосуглинкові і чорноземи звичайні
малогумусні важкосуглинкові. Перший вид чорноземів дуже поширений на всьому
лівобережжі області. На правобережжі південною межею їх поширення є лінія
П’ятихатки – Солоне. Чорноземи звичайні малогумусні поширені на правобережжі по
лінії Інгулець-Апостолове-Марганець.
Звичайні
чорноземи мають добре виражену зернисту структуру. Вони дость стійкі при
розмиванні їх водою. Завдяки зернистій структурі чорноземи звичайні мають
хорошу водопроникність, достатню волого- і повітроємкість, провітрюваність, що
в свою чергу зумовлює їх хороший водний, повітряний і тепловий режим.
Потужність
гумусного і перехідного горизонтів звичайних чорноземів у центральній частині
області (Синельниківський район) досягає 100см. На півночі їх потужність дещо
збільшується, а на південь – навпаки, зменшується. Кількість гумусу в цих
ґрунтах 6-7, іноді 8-9%.
Чорноземи
південні важкосуглинкові займають крайній південь правобережжя області
південніше від ліній Інгулець – Апостолове – Марганець. Характерною ознакою
цієї різновидності чорноземних ґрунтів є незначна потужність горизонту
проникнення гумусу (50-60 см), що є результатом незначної кількості опадів (до
400мм). Кількість гумусу в них досягає 5%. На відміну від звичайних чорноземів,
чорноземи південні не мають достатньої зернистої структури.
В долинах Орелі,
Самари і Вовчої, вздовж західного схилу Приорельського плато поширені
чорноземно-лучні солонцюваті й солончакуваті легко- і важкосуглинкові ґрунти.
Вміст гумусу в них досягає 6%.
Фізичні якості
чорноземно-лучних ґрунтів сприятливі для вирощування всіх сільськогосподарських
культур.
На Орельсько-Самарській
низовині, в пониззі Самари поширені чорноземно-пісчані й дерново-пісчані
ґрунти. Вздовж лівого берега Дніпра від Верхньодніпровська до Дніпропетровська
і в басейні Вовчої трапляються малозадерновані й розбиті піски.
З ґрунтами тісно
пов’язаний рослинний і тваринний світ Придніпров’я.
Дніпропетровська
область розташована в двох підзонах справжнього степу: все лівобережжя і бальша
частина правобережжя знаходяться в підзоні разнотравно-типчаково-ковилового
степу, крайній південний захід правобережжя – в підзоні типчаково-ковилового
степу.
«Уявіть собі
неозорий простір, вкритий строкатим килимом різноманітних квітів, які то
утворюють складну мозаїку химерного сплетіння, то являють собою окремі плями
синього, жовтого, червоного, білого відтінків; часом рослинний покрив такий
барвистий, такий яскравий і строкатий, що починає рябіти в очах, і погляд шукає
заспокоєння в далекій лінії горизонту, де тут і там видніються горбочки, могили
або де далеко за балкою вирізьбляється темна пляма кучерявих дібров… Жаркого
червнего дня повітря напоєне безугавним дзижчанням сили-силенної бджіл та інших
комах, що налітають на квіти.»
Так писав про
українські степи відомий їх знавець професор В.В.Альохін.
Ельзаський
художник кінця XVIII
ст.Жан-Анрі Мюнц майстерно змальовував буйну рослинність степів, хмари орлів,
яструбів, шулік, що чигали на необачних зайців, байбаків, ховрахів, котрими
були переповнені степи. [30]
Людина при
господарському освоєнні ґрунтів і рослинності степу докорінно змінила їх
природний розвиток. Тепер степи розорані і являють собою сільськогосподарські
угіддя.
Різнотравно-ковилово-типчакова
рослинність залишилась тільки на схилах балок, у перелісках і на деяких
ділянках вододілів, де ґрунти мало придатні під ріллю. Такі невеликі ділянки
цілини збереглися в Царичанському, Васильківському, Павлоградському,
Петропавлівському та деяких інших районах області.
Для степу
різнотравно-ковилово-типчакової підзони з різнотрав’я найбільш характерними
представниками є: дика головчаста, полуніці зелені, земляний горіх, шавлія
поникла, подорожник, волошки, крупка весняна, вероніка весняна, кермек та
багато інших.
Із злакових
найбільш поширені: ковила пірчаста, ковила волосиста, типчак, тонконіг
вузьколистий, стоколос прямий, стоколос безостий, пирій повзучий та інші. Поряд
з різнотрав’ям і злаковими поширені бобові: конюшина альпійська і гірська, вика
вузьколиста, люцерна серповидна і хмелевидна, рокитник тощо. [6]
На вододілах, на
схилах балок, ярів і річкових долин ростуть чагарникові та чагарничкові:
мигдаль степовий, дереза, шипшина, терен та інші.
Для підзони
ковилово-типчакового степу найбільш характерними представниками рослинного
світу є дерновинні злаки, як-то: типчак, ковила пірчаста, ковила волосиста,
тонконіг лучний, стоколос, пирій та інші. Різнотрав’я представлене в основному
кермеком, бедринцем. З ефемерів слід назвати степові тюльпани, зірочки.
Характерною
ознакою представників рослинного світу степу є їх пристосованість до умов
сухого степового клімату.
В заплавах Самари
і Вовчої збереглися солонцево-солончакуваті і солончакові луки. Ліси на
території області ростуть вздовж річок, на схилах річкових долин, балок, ярів,
на піщаних ґрунтах. Вони становлять 3,5% від усієї площі області і займають
152,4 тис.га. Вони поділяються на байрачні, заплавні, штучні. Найбільш відомі
лісові масиви природного походження – Самарський бір і Дібровський ліс.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13 |