Курсовая работа: Інституційне право Європейського Союзу

Результатом цієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі й вступив у силу 1 травня 1999 р. документ за назвою "Амстердамський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договір).

Як видно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Його призначення - внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, які після набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС (колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про Європейський Союз. На квітень 2002 р. установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамського договору.

Основні зміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.

По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства й Союзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права й процесу.

По-друге, була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідація права вето представників держав- членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

По-третє, Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкції до держав-членам за їхнє порушення.

По-четверте, за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договір про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенське право відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі права Європейського Союзу.

Нарешті, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документів (частина друга "Спрощення"). Під "спрощенням" у цьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору про Європейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілих положень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядок створення загального ринку. [11]

Крім того, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення були замінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст..7.1 - ст. 11 і т.д. У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунути з тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мали змішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахування перша з них стала ст. 251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 і т.д.

Джерелами "первинного права", як видно з назви, повинні виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті) виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнах проголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступають держави-члени, тому його "конституція" оформлена не як нормативний акт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формування Союзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про три Співтовариства й про самий Союз.

Отже, установчі документи - це договори, на підставі яких створені й функціонують організації Європейського співтовариства і Європейський Союз.

До числа установчих документів відносяться наступні договори:

-        Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951 р. (Договір про ЄОВС, Паризький договір);

-        Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р. (Договір про Євратом);

-        Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС, ДЕС, Римський договір);

-        Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).

Найбільш важливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цей час великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його "основної конституційної хартії". [9]

2. Інституційна структура Євросоюзу

2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу

Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного й міжнародного публічного права).

Внутрішня будова права також прийнято позначати поняттям система - "система права". Тут мова йде вже про ті зв'язки, які складаються "зсередини", між окремими елементами, що входять у зміст права, тобто юридичними нормами. Очевидно, що ці зв'язки повинні носити стійкий, упорядкований характер, що забезпечує існування права як цілісної системи.

Отже, система права Європейського Союзу - це впорядкована й структурована сукупність елементів, що виражається в стійкості різноманітних зв'язків між вхідними в її змістом юридичними нормами й групами норм.

Прагнення до системності права - об'єктивна ознака, що характеризує явища правового життя всіх країн і цивілізацій. Однак систематизацію права можна здійснювати по-різному, відштовхуючись від різних критеріїв.

Найпоширеніший спосіб побудови системи права й у нашій країні, і за рубежем виходить, насамперед, з того факту, що регульовані правом суспільні відносини носять неоднорідний, різноманітний характер. [14]

Залежно від того, що регулює право (предмет правового регулювання), а також від того, як воно це робить (методи правового регулювання), юридичні норми групуються в галузі, що підрозділяються, у свою чергу, на підгалузі, інститути, субінститути.

Даний підхід повною мірою може бути застосований і до права Європейського Союзу. У цей час у його системі можна виділити норми, що належать по своєму предмету до різних галузей і інститутів:

·          публічного права: конституційних, адміністративних, фінансового, галузей процесуального права й ін.;

·          приватного права й суміжних галузей: цивільного, трудового, міжнародного приватного права й ін.;

·          комплексних галузей і міжгалузевих інститутів: аграрного, екологічного, підприємницького, банківського, права соціального забезпечення й ін.

"Питома вага" норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.

Однак в останні роки з урахуванням розширення предметів ведення європейських співтовариств і Союзу їхнє право починає охоплювати своїм урегулюванням всі нові сфери громадського життя. Так, в 2000 р. був виданий перший нормативний акт у сфері кримінального права, прийняті кілька регламентів з питань цивільного процесу. У цьому зв'язку в західноєвропейських наукових дослідженнях і університетських курсах крім загальних робіт в області права Європейського Союзу видаються численні праці по окремих його галузях: конституційному праву, адміністративному, аграрному, й т.д.

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. [14]

Відповідно в системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або "інституціональне") право й право "матеріальне" (або "змістовне").

До "інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і інших органів.

Інші норми, за допомогою яких Європейський Союз здійснює регулювання різних сторін ("матерію", "зміст") громадського життя, утворять його "матеріальне право". [15]

Останній термін у даній класифікації використовується в іншому значенні, чим при протиставленні матеріального права процесуальному. Наприклад, регламент "Про процедури банкрутства" - джерело "матеріального" права Союзу, хоча містить в основному норми цивільного процесу. З іншого боку, "Процесуальний регламент" Суду Європейських співтовариств - теж процесуальний акт - ставиться до джерел "інституційного" права Союзу.

"Матеріальне право" Союзу по своєму змісті носить досить різноманітний характер, тому що його предмет утворять різнорідні суспільні відносини. У цьому зв'язку всередині нього в західній доктрині виділяють окремі угруповання норм (іноді теж називані "галузями"), по яких видаються наукові праці й читаються учбові курси: право загального ринку, право економічного й валютного союзу, зовнішньоекономічне право ЄС і т.д.

Відповідно до логіки пізнання вивчення правової системи Європейського Союзу традиційно починається з розгляду основ інституційного права. Спочатку необхідно зрозуміти, як улаштований. Союз і його органи, яка їхня компетенція. Інституційне право утворить той базис, на основі якого можна далі вивчати окремі напрямки й сфери регулювання права Союзу, тобто його "матеріальне право".

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14