Курсовая работа: Інституційне право Європейського Союзу
Одночасно
зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів,
прикладом чого є затягнутий переговорний процес із Туреччиною. [23]
У
таких умовах, Україна, дотримуючись незворотного шляху на поглиблення
європейської інтеграції, повинна спрямовувати основні зусилля на виконання
домашнього завдання із проведення внутрішніх реформ, які, якщо і не виллються в
безпосереднє членство в ЄС, то значно покращать життєдіяльність нашої держави і
наблизять її до європейських стандартів.
Висновки
Європейське право - великий і розгалужений комплекс
(фахівці користуються нерідко поняттям "правовий масив"), що включає
норми, що відносяться до різних галузей права. Тут переплітаються норми
публічного й приватного права, традиційних і нових галузей права. Європейське
право відрізняється й тим, що нерідко відмовляється від стандартних, звичних
підходів і йде власним шляхом. До його аналізу часто важко підходити зі сталими
критеріями й поданнями, тому що його принципова з вимагає серйозного перегляду
багатьох колишніх поглядів. З відомою часткою умовності можна говорити нс
тільки про комплексний, але й про "гібридний" характер європейського
права, що, розвиваючись, вбирає в себе все прогресивне, досягнуте в самих
різних галузях права сучасного світу. Одночасно європейське право сміло
заглядає в майбутнє, створює й перевіряє на практиці нові інститути, процедури,
традиції. Європейське право в певному змісті є збірним поняттям, що охоплює
хоча й близькі й часом взаємозалежні, але проте різні правові феномени. Строго
говорячи, одного, єдиного європейського права в природі не існує. Щораз, коли
ми говоримо про європейське право, необхідно уточнювати, про що, власне, мова
йде, що саме мається на увазі. Ситуація ускладнюється нерідко неоднаковим
підходом до європейського права в різних країнах, що найчастіше відбиває
принципові розходження відносно політичного керівництва тієї або іншої країни
до інтеграції. Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у
своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку
використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що
право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до
національного й міжнародного публічного права).
У
західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення
функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу
беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. Відповідно в
системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або
"інституціональне") право й право "матеріальне" (або
"змістовне"). До "інституційного права" відносять норми,
покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз,
статус її інститутів і інших органів. "Питома вага" норм різних
галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного
розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми,
що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.
Керівні
органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве
Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань
Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів
Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому
країнами-членами. Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири,
нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата.
У
західноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційно
характеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу.
Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах,
хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числі
й з виконавчої влади. Рада по загальних питаннях, що засідає в складі міністрів
закордонних справ або міністрів по "європейських справах" (така
посада нині існує в урядах деяких країн-членів). Рада по загальних питаннях
приймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто в сфері відносин
Співтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, що зачіпають
Європейський Союз у цілому ("загальні питання"), наприклад, про
скликання конференції по перегляду установчих договорів. Рада по загальних
питаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію між різними
"формаціями" галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.
Європейський
парламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені у
відповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно
(представництво невеликих країн завищене). Кількість депутатських місць для
кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейське
співтовариство, тобто є "твердою" нормою. Ніццький договір,
переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийому нових
країн-членів (і, відповідно,обрання додаткових депутатів) чисельність
Європарламенту не стала надмірно великою. Представницький характер Парламенту
обумовлює наділення його депутатів вільним мандатом: вони не зв'язані наказами
своїх виборців (тому що представляють всі народи ЄС, а не тільки свій округ),
не можуть бути відкликані й голосують у відповідності зі своєю совістю й
переконаннями.
З
1967 р. Комісія - єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС і Євратому - Комісія європейських
співтовариств. Комісія в західній літературі й засобах масової інформації
традиційно характеризується в якості головного виконавчого органа Союзу, а
іноді навіть як його "уряд".
Європейський
Суд являє собою незалежний правовий орган, необхідний для того, щоб через
тлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право Європейського
Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Національними судами
відповідно до процедур; 2. Позовами Європейської Комісії проти країн-членів; 3.
Позовами, збудженими одною країною-членом проти іншого.
Європейська
Рахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетного
договору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р.
Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні до
однієї з галузей влади ЄС.
Лісабонська
угода, привнесла в інституційну будову ЄС наступні зміни:
·
вводяться посади президента і вищого представника із закордонної
політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного
представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені
·
голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 %
країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття
рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який
дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох)
вимагати нового обговорення текстів офіційних документів
·
посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції
Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі
програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального
вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.
·
кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785
до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість
депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.
·
Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде
наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.
·
в Європейському Суді буде створено три додаткові посади
генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було
зроблено за вимогою останньої.
·
Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх
країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає
обов'язковість дотримання прав людини.
·
стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС
розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне
спостереження пересікання зовнішніх кордонів».
Список використаної літератури
1.
Арах М. Европейский Союз. Видение политического объединения. М.,
2005.
2.
Барановский В.Г. Политическая интеграция в Западной Европе. М.,
2003.
3.
Документы Европейского союза. Т. I—V. М., 1993—2004.
4.
Евратом: правовые проблемы / Отв. ред. А.И. Иойрыш. М., 2002.
5.
Европа в меняющемся мире. Международные связи Европейского
сообщества / Под ред. Ю.А. Борко. М., 2005.
6.
Европа на пороге XXI в.: ренессанс или упадок. М., 2000.
7.
Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга первая / Отв.
ред. Б.Н. Топорнин. М., 2002.
8.
Европейский союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития /
Под ред. Ю.А. Борко и О.В. Буториной. М., 2001.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |