Курсовая работа: Інституційне право Європейського Союзу
Більшість
міжнародних угод фіксують те, що у звичайному порядку вже склалося між
державами. А в ЄЕС багато звичаїв приймалися в увагу ЄСП при розгляді
конкретних справ. Як не дивно, у західних дослідженнях чомусь взагалі
недооцінюється роль звичаю як джерело права ЄС. Хоча в загальній теорії
міжнародного права цими ж авторами звичай як джерело права висувається поперед
договору.
Договори
виносяться на перший план по формально юридичних міркуваннях. За аналогією із
внутрішнім правом для ЄС - це закон. Але відомо, що в житті, подобається нам це
чи ні, підзаконні акти часто мають більше значення. Закон, особливо якщо він
викладений занадто в загальній формі, - може підправлятися на практиці до
невпізнанності.
Договори
в ЄС укладають держави-члени, це - міжнародне право, а їхнє тлумачення й
застосування стосується компетенції інститутів ЄС, а це вже внутрішнє право
Союзу. [7]
Основним
договором, свого роду Конституцією ЄС, залишається Римський Договір 1957 р. про
створення ЄЕС. У ньому викладені основні принципи й механізм функціонування
ЄЕС, позначені мети створеного Загального ринку.
Стаття
119 Договору передбачала, що в країнах ЄЕС чоловіка й жінки повинні за рівну
роботу одержувати рівну зарплату.
В
1965 р. був укладений Договір про об'єднання. Як пам'ятаємо, в 1951 р. було
утворено Європейське Об'єднання вугілля й стали, а в 1957 р. разом з Римським
Договором сторони дійшли згоди про створення Європейського об'єднання по
атомній енергетиці. Згаданим Договором 1965 р. ці об'єднання були приєднані до
ЄЕС.
В
1973 р. був укладений договір про вступ у ЄЕС Великобританії, Ірландії й Данії;
в 1981 р.- про приєднання Греції; а в 1986 - Іспанії й Португалії.
В
1986 р., як би підбиваючи підсумок діяльності ЄЕС і у зв'язку зі збільшенням
числа членів до дванадцяти, сторони уклали Єдиний Європейський Акт, яким всі
вони зобов'язалися завершити створення єдиного Загального ринку до 31 грудня
1992 р.
В
1992 р. був укладений Договір про Європейський економічний простір, відповідно
до якого економічний режим ЄЕС поширювався на територію країн "зони
вільної торгівлі" - Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія,
Швеція, Фінляндія.
Згадані
вище договори становлять правову базу і є основним джерелом права. Будучи
споконвічно міжнародними договорами, вони набули характеристики державного
(конституційного) права того державного утворення, яким є ЄС.
З
іншого боку, не можна не бачити, що як тільки на міжнародній конференції
держави - члени ЄЕС приймали на себе відповідні зобов'язання, органи ЄЕС для
їхнього розвитку й закріплення видавали постанови, директиви або рішення,
іншими словами, норми внутрішнього права, поява яких визначалося й було
обумовлено міжнародними актами.
Сказане
стосується не тільки ЄС. Кожне цілком незалежна суверенна держава є під впливом
міжнародного правопорядку. І не тільки тих інструментів, у яких воно бере
безпосередню участь. Загальні принципи й норми міжнародного права мають не
менший прямий ефект.
Практично
будь-який законопроект у національному парламенті проходить свого роду перевірку
на відповідність міжнародному стандарту. Особливо це відноситься до сфери прав
людини і його основних свобод. [5]
А
якщо держава офіційно взяла участь у міжнародному правовому акті, то норми
цього акту найчастіше мають пряма дія в рамках внутрішнього правопорядку. Для
ЄС це тим більше вірно, оскільки конституції країн, його тридцятилітніх,
визнають примат права міжнародного над внутрішнім.
Таким
чином, говорячи про джерела майже будь-якої галузі внутрішнього права, варто
визнати такими загальні принципи й певні норми міжнародного права. Природно,
далеко не всі погодяться з подібною точкою зору, але не можна не бачити
тенденцію в цьому напрямку. І дійсно, загальна світова інтеграція країн і
народів не може не впливати самим прямим образом на розвиток внутрішніх
правопорядків у цих країнах і народи.
Постанови
- це акти, видавані СМ і ЄК "відповідно до положень" Договору 1957 р.
(ст. 189). Мають пряме застосування на всій території ЄС. Іншими словами немає
необхідності приймати додатково які-небудь внутрішні акти в державах - членах
ЄС, якщо сама постанова не пропонує цього. Постанови з моменту їхнього видання
вже є частиною внутрішнього права членів ЄС.
З
іншого боку, відзначене зовсім не означає, що постанова повинна обов'язково
застосовуватися у всіх державах ЄС. Вона застосовується в міру необхідності.
Якщо такої не спостерігається, то юридична чинність постанови відкладена.
Договір
1957 р. ст.ст. 190 і 191 передбачає дотримання ряду формальностей, необхідних
для набрання постановою чинності. А саме: постанова повинна бути опублікована в
Офіційному журналі ЄЕС; повинні бути наведені міркування, що обумовили видання
її; до неї повинна бути додана фраза: "Сьогодення Постанова є повністю
обов'язковою і має пряме застосування у всіх державах-членах".
Здавалося
б, все ясно. Але бували випадки, коли держави йшли на видання власних правових
актів як би в розвиток прийнятої постанови, але маючи на увазі щось іншому,
вигідне національному бізнесу. А нам відомо, як шляхом підзаконних актів можна
серйозно спотворити волю законодавця. Відповідно ЄСП у справі ЄК проти Італії в
1973 р. виніс рішення, що "всі методи імплиментації, які мають як
результат створення перешкод прямому застосуванню Постанови Співтовариства й
ставлять під загрозу його одночасне й однакове застосування на всій території
Співтовариства, не відповідають Договору".
До
питання прямого застосування правових норм ЄЕС ЄСП звертався й у багатьох інших
випадках. І справа начебто б для розуміння не складна, але суть у тім, що
держави-члени ЄЕС в особі їхніх органів дуже неохоче позбавляли себе
повноважень із питань, як здавалося, їхньої внутрішньої компетенції.
Директиви
- це правові акти, які у відповідності зі ст. 189 Договору ЄЕС можуть видавати
СМ і ЄК Союзу. Кожний такий акт "має обов'язкову чинність для досягнення
результату в державі-члені, до якого він адресований, але національні влади
зберігають вибір форми й методу його застосування".
Таким
чином, на відміну від постанови директива, що не має прямої дії, припускає дію
з боку держави-члена. Держава зобов'язана вжити заходів протягом певного часу.
Нормативні акти держави не обов'язково відтворюють формулювання директиви.
Головне - забезпечити її повне виконання. Передбачається, що державні акти
дадуть громадянам і юридичним особам ясне представлення про їхні права й
обов'язки у зв'язку з директивою, а національним судам - основу для розгляду
конкретних справ.
Рішення
- це окремі акти ЄК, пов'язані з конкретними діями осіб (фізичних, юридичних)
або держав - членів ЄС. Вони обов'язкові відносно адресата й не вимагають
додаткових заходів з боку національних органів. Для національних судів рішення
ЄК - це норма права.
Приклади
рішень: ЄК неодноразово вказувала державам-членам на неприпустимість сприяння
національним підприємствам у порушення ст.ст. 85 і 86 Римського Договору про
справедливу конкуренцію. У такий же спосіб вказівка може бути звернене до
конкретної компанії, що, на думку ЄК, порушує зазначені статті Римського
Договору. [11]
Основних
правових актів (договорів), що лежать в основі ЄС, усього сім.
До них
відносяться у вигляді своєрідних додатків і доповнень ряд нормативних актів, що
деталізують і розвивають їх. Але основні акти містять все-таки положення,
досить загальні за формою. Звідси випливає велика роль тієї інстанції, що
покликана їх інтерпретувати, добиваючись однакового розуміння й застосування їх
у державах - членах ЄС. Такою інстанцією є ЄСП. Причому так уже виходить, що в
силу об'єктивних обставин ЄСП повинен був не обмежуватися вузькою
інтерпретацією написаного тексту нормативного акту, а в окремих випадках вийти
за його рамки. І це не було свавіллям ЄСП, оскільки такі дії в загальній формі
передбачені Римським Договором 1957 р.
Отже,
основні принципи права наступні:
1.
Пропорційність. Цей принцип, безперечно, загальний для всіх систем права.
Змінюються тільки формулювання й документи, у яких він закріплений. У
Конституції Німеччини записано, що на громадянина державний орган може
покладати зобов'язання тільки до рівня, абсолютно необхідного для досягнення
мети в інтересах суспільства. Якщо ж цей рівень перевищений, то зобов'язання
анулюється.
2.
Рівність (недискримінація). Цей принцип включений у сам текст договору ЄЕС.
Так, у ст. 7 говориться про неприпустимість дискримінації по ознаці
національності, а ст. 119 говорить про рівну оплату праці. Але ЄСП пішов далі
зазначеного в Договорі. Фактично він установив, що в рамках ЄЕС не може бути ні
в якій формі дискримінації між будь-якими соціальними й іншими групами й
особами. Він підтвердив це в ряді розглянутих справ.
3.
Захист законних очікувань.
4.
Захист основних прав людини. Як основний, цей принцип був закріплений у ряді
рішень ЄСП.
5.
Забезпечення процедурних прав включає право на справедливий процес і право
викласти в ході процесу свою думку. Необхідність у цьому принципі викликається
тим, що в п'ятнадцяти державах ЄС різні як правопорядки, так і правові
традиції. Десь вони розвинуті в силу історичних особливостей більше, десь
менше. Завдання союзного права згладити ці розходження, привівши їх до єдиного
знаменника.
Договір
реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів
функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що
поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського
Співтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union
and the Treaty establishing the European Community).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |