Дипломная работа: Народні звичаї і традиції як засіб екологічного виховання молодших школярів

У свідомості особистості неможливо вибудувати ієрархію цінностей без відповідних знань про світ, без уміння використовувати їх для прогнозування наслідків своїх дій. Екологічне знання, що інтегрує в собі інформацію про природу як цінність, є обов'язковим для формування екологічної культури. Воно має структуруватись з урахуванням екологічного імперативу: умов, за яких можливі існування життя, коеволюція людини і природи, збереження природного різноманіття як основи існування системи (екосистеми) [20, 40]. Але самих природничонаукових знань недостатньо, бо екологічна культура є способом адаптації етносу до свого середовища.

Знання, відчужені від національного ґрунту, історії, традицій, не розкривають почуття приналежності до свого народу. Будуючи зміст освіти лише на наукових знаннях, школа розвиває молодь однобічно, що призводить до деформації людської психіки, зміни ціннісних критеріїв і спонукань до дії.

Виховання екологічної культури як складової національного ідеалу потребує природовідповідних форм і методів. Звичайно, якихось універсальних педагогічних технологій бути не може, бо, як зауважує О.О. Люблінська, "дитина - це активна особистість і бере з освітньо-виховних впливів лише те, що забажає" [37, 112]. Зрештою, й сама культура не терпить зовнішніх заборон і норм, окрім хіба тих, які вона створює сама. Тому осердя змісту екологічного виховання належить шукати в етноекології та етнопедагогіці. Освітньо-виховні заклади тоді стануть справжнім джерелом рідної культури

Саме народні традиції є фундаментом, на якому вивершуються моральні цінності та ідеали, світогляд і світосприйняття, який органічно поєднує минуле, сучасне і прийдешнє [56, 23].

Таким фундаментом був український народний календар, побудований відповідно до біоритмів довкілля як сукупність принципів екологічного виховання. У свідомості дитини формувалися уявлення про закономірність перебігу подій, явищ, природних і соціальних процесів, що сприяло саморефлексії людини щодо свого місця у світі, спонукало до вироблення внутрішніх імперативів екологічно доцільної поведінки.

Відчуваючи співпричетність до всього сутнього, людина не відокремлювала себе від природи і гармонійно співіснувала з нею. Спілкування з природою на засадах народного календаря здійснювалося під час традиційних свят, які були і святом природи. Це сприяло злиттю світу людини зі світом природи. Еколого-педагогічний потенціал народного календаря сприяв вихованню не лише екофільної особистості, а й дбайливого господаря, патріота своєї землі, Батьківщини.

У процесі розбудови системи освіти народний календар, на жаль, не посів належного місця в освітньому полі України, що уповільнює процес зближення людини зі світом природи. Наш обов'язок - зцілити зміст освіти на засадах еколого- та природовідповідності, врахувавши досвід предків з освоєння і формування середовища. Цей досвід є золотою скарбницею для виховання любові до рідного краю, без чого не можна сформувати національну самосвідомість [68, 38].

Учені-психологи підтвердили, що навички і вміння, поведінка дитини, моральні норми й цінності формуються за умови безпосередньої практичної діяльності із застосуванням методів виховних вправ. Поза цілеспрямованою діяльністю ні вміння, ні навички, що складають їх, формуватися не можуть [8, 86].

Одним із важливих виявів творчих якостей особистості є її ціннісне ставлення до предметів і явищ життя. Ціннісне ставлення до природи означає усвідомлення самоцінності природи, яке зумовлюється системою світоглядних знань особистості, життєвим і соціальним досвідом, який формується й виявляється лише в процесі активної оцінної діяльності, тобто вмінням оцінювати. Формування саме таких оцінних умінь і навичок у дітей молодшого шкільного віку досягається вивченням народного історичного досвіду, традицій спілкування з природою, ставлення до неї [61, 12].

Надзвичайно багаті різноманітні знання про природне середовище відображають його ціннісно-практичні властивості з точки зору суспільного значення (господарського, гігієнічного, агрономічного, рекреаційного, естетичного і т.д.) [56, 24]. Тобто природа розглядається через призму суспільних потреб і цінностей: як середовище життя людини й інших живих організмів, як джерело ресурсів, що особливо важливо для формування готовності відповідально ставитися до природного довкілля. Отже, народні традиції розглядаються нами як один із дидактичних засобів вирішення завдань щодо створення умов, за яких виникають реальні можливості реалізувати духовний, інтелектуальний і фізичний потенціал особистості.

Тобто виникають умови для виявлення й розвитку нахилів і здібностей школярів, пізнання природи, суспільства, людини, істини; вироблення цілісного-гуманного і незалежного - погляду на навколишній світ; розвитку в дітей потреби постійно навчатися і самонавчатися; набуття ними способів і досвіду практичної діяльності в природі.

Для розвитку індивідуальності кожної дитини необхідна її особиста взаємодія з матеріальним і духовним світом, соціальним та культурним довкіллям, коли створюються умови, за яких виникають можливості для використання та реалізації духовного, інтелектуального і фізичного потенціалів. Вивчаючи й аналізуючи довкілля, учні виявляють факти його забруднення, моделюють ситуації і знаходять можливий шлях позитивного їх вирішення у формі предметних, ігрових, ситуаційних уроків, на яких кожний учень має змогу одержувати первинні результати в пізнанні навколишнього світу [68, 39].

Практична діяльність формує активне ставлення до навколишньої дійсності, перетворює здобуті в процесі пошуку знання в переконання. Саме за таких умов відбувається єднання емоційних, прикладних чинників, інтенсивно формується світогляд дитини.

Без знань закономірностей сезонного розвитку природи наші предки не могли обійтися в багатьох галузях народного господарства. Ці знання базувалися на безпосередніх спостереженнях за фенологічними індикаторами в природі, які показували синхронний зв'язок між окремими сезонними явищами і явищами, що вказують на необхідність виконання тих чи інших господарських робіт. Наприклад, побутують такі народні прикмети: "Овес сій, коли березовий лист стане розвиватись" або "Сій овес до розпускання осики" і т.д. Перевірку наведених прикмет краще організовувати в формі практичної роботи. Для здійснення її вчитель може запропонувати учням самостійно зібрати народні прикмети, пов'язані зі спостереженнями за фенологічними факторами своєї місцевості, або ж дібрати їх з літературних джерел та усної народної творчості.

Основна мета проведення спостережень - вивчити вплив антропогенних факторів на мікроклімат і сезонний розвиток природи, характер цього впливу (позитивний, негативний) та використовувати зібрані дані для розробки можливих заходів з охорони природи, створення банку даних. А також навчитися відрізняти нормальні цикли розвитку природи від порушених діяльністю людини. Наприклад, можуть спостерігатися зміщення часу сезонного розвитку дерев, кущів, трав поблизу промислових підприємств під дією забруднення повітря і ґрунту тощо.

Результати проведеного учнями аналізу фенологічних спостережень варто використати для можливих розробок заходів з охорони довкілля, визначеної інтенсивності впливу місцевих умов [7, 14].

Одним із нетрадиційних засобів екологічного виховання учнів початкової школи є, на нашу думку, український народний (церковний) календар. Відомо, що у 80-90-і рр. ХХ ст. старші люди, не користуючись будь-яким друкованим календарем, пам`ятали майже всі народні та релігійні свята, дні вшанування святих (а це всі 365 або 366 днів повного року). Сучасне покоління, на жаль, цю здатність втрачає. А на прикладі попередніх поколінь українського народу можна стверджувати про нерозривний, природний зв`язок народного календаря із національно-історичною пам`яттю нашого народу. “Практично все господарське життя чітко регламентувалось календарно-святковою структурою”, - стверджує М. Стельмахович [60, 125]

Проблема дослідження народного календаря є актуальною з огляду на необхідність активізації національно-історичної пам`яті українського народу. Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам`ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії - все те, за допомогою чого народ (етнічна спільність) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті [64, 19].

Історична пам`ять народу - це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Національно-історична пам`ять народу особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань. Підвищену нині увагу українського народу до минулого, до своїх коренів можна розглядати як запізнілу реакцію на довге ігнорування його національної своєрідності в умовах тоталітаризму.

Народний календар українців виступає як унікальне історичне джерело, осередок його національно-історичної пам`яті завдяки комплексності самого “місяцеліка", довготривалої історії його творення та універсальності у використанні, а також надзвичайно широкого ареалу застосування. Календар дає можливість зрозуміти і ту історичну соціальну реальність, коли він виник і тоді, коли він побутував. “Будь-яке джерело, чи йде мова, наприклад, про писемні, речові, усні джерела інформації, - не може бути інтерпретоване поза тією загальнокультурною ситуацією, в якій воно виникло і функціонувало" [56, 24].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14