Дипломная работа: Народні звичаї і традиції як засіб екологічного виховання молодших школярів
Особливе місце в екологічному дитячому русі
належить початковій школі. Проте "сьогодні природоохоронний принцип
повинен більш активно заявити про себе в навчально-виховному процесі. Практично
немає жодного шкільного предмета, зміст якого не можна було б зробити більш
цікавим для учнів, більш доступним для усвідомлення шляхом наповнення його
програмових завдань екологічним матеріалом" [11, 42]. Починаючи від простих
фенологічних спостережень за природою і завершуючи питаннями охорони природних
об’єктів, - все має бути підпорядковане тому, аби шкільне буття учнів
максимально сприяло розширенню екологічного кругозору, формуванню екологічної
свідомості молодших школярів.
В результаті проведеного теоретичного аналізу
цілком очевидними стають такі функції екологічного виховання:
теоретико-методологічна - зумовлює наявність
фундаментальних основ, з позицій яких дається пояснення взаємозв’язку предметів
та явищ навколишнього середовища;
соціально-культурна - виявляється в
екологічній свідомості особистості, здатності помічати та реагувати на
екологічні проблеми;
дидактична - пов’язана із забезпеченням
школярів системою екологічно спрямованих знань у сфері охорони природи;
практична (діяльнісна) - пов’язана із
практичною допомогою у вирішенні екологічних проблем, участю в активній
природоохоронній діяльності.
Вважаємо за необхідне розкрити основні джерела
формування екологічної культури молодших школярів, якими виступають:
а) пізнавальна діяльність учнів, що
пов'язана із спостереженням навколишнього середовища. Характерною особливістю
цього виду роботи є те, що в процесі її учні здобувають екологічні знання з
безпосереднього оточення. Така діяльність розвиває інтерес дітей до природоохоронної
роботи, формує позитивне ставлення до екологічної діяльності;
б) дослідницька діяльність передбачає
не пасивне спостереження, а різноманітну активну природоохоронну роботу. Це
практичний пошук, відкриття раніше невідомих фактів екологічної діяльності. У
дослідницькій діяльності особливо яскраво виявляється активність учнів, вміння
їх самостійно розв’язувати екологічні проблеми. Творчий пошук ведеться на
високому рівні пізнавальної, практичної ініціативи, активності та емоційного
настрою, що створює сприятливі передумови для розвитку високих моральних
якостей особистості, у даному випадку екологічної культури. Кожний учасник
подорожі, експедиції або екскурсії під керівництвом учителя може проводити
спостереження та елементарні наукові дослідження впливу порушення рівноваги на
життєдіяльність навколишнього середовища загалом чи конкретного природного
об’єкта. Це підвищує увагу учнів до об'єктів дослідження, сприяє активізації
процесу екологічного виховання дітей молодшого шкільного віку.
в) практична (прикладна) діяльність виникає
і розвивається під впливом цілеспрямованого дослідницького пошуку. Вона формує
активне ставлення до навколишньої дійсності, перетворює здобуті в процесі
пошуку екологічні знання у переконання та практичні навички природоохоронної
роботи [51, 38-39].
Екологічний матеріал за своїм змістом є дуже
різноплановим (природничим, історичним, літературним, географічним). Основними
джерелами його надходження є науково-природнича та інша література (науково-популярна,
довідкова, художня); місцева періодична преса (обласні та районні газети і
журнали); повідомлення місцевого радіо та телебачення; власні спостереження
учителя та учнів за природою та працею людей своєї місцевості; натуральні
наочні посібники (колекції місцевих корисних копалин, зразки ґрунту, гербарії
рослин та ін.); ілюстрації, малюнки, фотокартки, діапозитиви із зображенням
екологічно небезпечних явищ і т. ін.; спогади, розповіді спеціалістів про
екологічні проблеми [27, 69-70].
Таким чином, екологічне виховання слід розглядати
не лише як діяльність учнів, спрямовану на формування екологічних знань, але й
як одну з умов розвитку екологічної свідомості та життєвої екологічної культури.
На певному етапі біологічної еволюції наші
далекі предки "вийшли з сфери суцільного підпорядкування біологічним
законам і самі стали джерелом творення культурогенного потоку інформації,
завдяки чому відбувалася їхня дальша адаптація до дії законів природи: через
виробництво (перманентний розвиток і вдосконалення знарядь праці), засоби
комунікації (мова), традиції, мораль, звичаї і т. ін. Мінімально змінюючись
генетично і вдосконалюючи свої суспільні інститути, людина змогла вижити і
розвинутися у світі жорсткого природного відбору" [30, 17]. Невід'ємною
умовою суспільної еволюції став процес навчання і виховання.
Основою релігії давніх слов'ян, особливо тих,
що жили на землях біля середнього Дніпра, був культ природи. В уявленні давньої
людини все, що оточувало її, було живе, одухотворене, наділене магічною силою,
яка так чи інакше на неї впливала. Головні елементи і сили природи, особливо
ті, що здавалися найбільш містичними, стародавня людина обожнювала [51, 37]. Однак,
на відміну від греків і римлян, наші предки не наділяли їх людською подобою і
не приписували їм різних людських рис і пристрастей, а уявляли їх як осіб вищої
духовної сфери. Не можна створити абсолютно точної картини щодо слов'янського
Олімпу, але вважають, що було чотири або п'ять головних богів: бог грому і
блискавки Перун, бог сонця Хоре, або Дажбог, бог вітру Стрибог, бог вогню
Сварожич і опікун худоби, бог скотарства Велес. Крім того, в уявленні давніх
слов'ян увесь навколишній світ був наповнений іншими таємничими істотами нижчого
порядку: водяниками, лісовиками, русалками, мавками, домовиками, що жили у
воді, болотах, лісах, горах, полях і в людських оселях. В українському пантеоні
не було злих богів, боги та нижчі божества ставилися до людей прихильно, але
треба було здобути і утримувати їхню ласку молитвами, обітницями, жертвоприношеннями.
Характер божеств залежав від характеру етносу,
а на останній вирішальний вплив мала природа. Благодатна земля, м'якість
краєвидів не зумовлювали активно-агресивні орієнтації стосовно природи. Навпаки,
сприяли розвиткові мрійливості, толерантності і віротерпимості. У першовитоках
українських вірувань беруть початок етнічний кордоцентризм, емоційність і
чуйність - риси, які завжди переважали. Раціоналізм і цілеспрямованість
відступали на другий план [68, 22].
Ми вбачаємо в українській ментальності прямий
зв'язок з тим, то саме Україна дала світові видатних мислителів і педагогів з
глибокою педагогічною інтуїцією і тонким розумінням співвідношення між
емоційними та раціональними засадами в процесі навчання і виховання. Серед них
- митрополит Іларіон, Володимир Мономах, Климентій Смолятич, Григорій
Сковорода, Памфил Юркевич, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко, Григорій
Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський та багато інших, феномен яких
прагнуть збагнути і закордонні дослідники.
Молитви і релігійні обряди справлялися
якнайближче до таємничих сил природи: під особливим деревом (зокрема, дубом),
на полі, біля криниць, в лісі, біля річок і озер. Опоетизовані в народній
творчості і літературі верба, тополя, калина, явір, липа - надбання нашої
історії. На узвишші, часто на узліссі встановлювалися і язичницькі ідоли -
боввани. Сама природа була не тільки оселею, а й частиною єства вищих сил; приміщення
чи будови для молитов були не потрібні: храми і капиша з'явились порівняно
недавно, уже за княжої доби. Український лісостеп і степ, родючі землі,
неповторні краєвиди були тими природними чинниками, які формували національний
характер [30, 17].
Пантеїзм вірувань сприяв відчуттю єдності з
природою. Під час відправляння ритуалів людина ніби розчинялась у просторі. Ритуали
супроводжувалися проникливим співом, характер і зміст якого залежав від
призначення обряду. Так виникли й дотепер зберегли високий естетизм
стародавньої традиції гаївки, щедрівки, колядки, веснянки, обжинки, голосіння і
т. ін. [46, 42]. У ритуалі брали участь всі члени роду: від найстаріших до
найменших, дня яких споглядання обряду було водночас і великою школою
естетичного, морального виховання, і уроком набуття природничих знань та
суспільного досвіду.
Потужні корені цієї школи проросли у
високопродуктивній і природовідповідній господарській діяльності. Набожне
ставлення до землі, початки якого яскраво проглядаються ще від трипільців (4
тис. до н. е), було пронесено через тисячоліття і закарбувалось у
висловлюваннях "Земля - мати", "Земля - годувальниця". Нею
клялися: "Хоч землю їж" [60, 105]. Немало повір'їв, що збереглися і
дотепер, у давнину виконували роль заборон, імперативів і навчали берегти все
живе: дерева, звірів, птахів, не забруднювати водойми, криниці. Заборони
акумулювали природжений естетизм, потяг до краси, гармонії з природою: чорногуза
не займай - "згорить хата", у воду не плюй - "вона свята".
Сила язичницьких ритуалів народних вірувань
була така переконлива, що багато з них, особливо пов'язаних з водою, перейняло
християнство. Згадаймо хресні ходи до священних водоймищ, скроплювання
освяченою водою на Великдень, Трійцю, Спаса [30, 18].
Про грані співіснування язичництва і
християнства написано чимало. Безперечним є факт екологізації українського
православ'я через його поєднання з попередньою релігійно-світоглядною системою.
Засвоюючи нову чужу віру, вірування наших предків не розчинилися у нових
християнських святах та обрядах. Неможливо уявити собі зиму без Різдва Христового,
без ряджених, вертепу і куті, а весну - без Христового Воскресіння, Великдень -
без писанок. Літні Зелені свята невід'ємно асоціюються з клечанням хати лепехою
і свіжою травою. Спас поєднується з обжинковими звичаями та обрядами. Можна
тільки пишатися тим, що наша обрядовість є однією з найбагатших у Європі і дуже
давньою, як і сам народ [3, 201].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |
