Дипломная работа: Народні звичаї і традиції як засіб екологічного виховання молодших школярів
Виникнення ранньофеодальної держави Київська
Русь історики відносять до IX ст. У дохристиянський період існування нашої
держави звичаєва педагогіка, яка сформувалася і закріпилася в традиціях,
символах попереднього етапу суспільного розвитку, продовжувала відігравати
панівну роль. Вона збереглася і в наступних століттях, ніколи не втрачаючи
свого значення. Як зазначалося раніше, процеси виховання і навчання були
взаємопов'язані і носили практичний характер.
Діти пізнавали життя під час трудової
діяльності: разом з батьками полювали, обробляли землю, оволодівали ремеслами
тощо. Перші моральні настанови і знання вони одержували через звичаї, обряди,
традиції, народний фольклор. Великий образно-емоційний потенціал несла в собі
казка, яка за язичницькою традицією втілювала ідею спорідненості життя тварин і
рослин з життям людини, поетизувала роль надприродних сил, а отже, виховувала
любов до природи. Ігри та ігрові пісні ("Льон", "А ми просо
сіяли", "Зайчик", "Ворон", "Коза", "Гуси",
"Просо"), зоофагічні танці, загадки також мали природничий зміст і
передавали досвід природо-відповідної поведінки [60, 110].
У Київській Русі була започаткована
природозаповідна справа: охоронялися урочища, призначені для полювання князів
("Звіринець", "Соколиний Ріг"), За Володимира Волинського
створена добре відома й нині Біловезька Пуща, з ХІX ст. під охороною перебуває
тур. Охорона угідь, пташиних гніздовищ, звірів у період виведення молодняку та
інші імперативи, обов'язкові для виконання всіма жителями ранньосередньовічної
держави, також мали переконливе виховне значення.
З прийняттям першого писемного законодавства
"Руської Правди" вони частково перейшли із звичаєвої сфери у площину
правових відносин. Як і раніше, дітей привчали шанобливо ставитися до землі - головного
багатства держави і гаранту її достатку. Ця традиція виявилася такою сильною,
що її беззастережно сприйняло християнство, передбачивши церковне покарання
поклоніннями протягом 15 днів для того, хто "бив землю". Зберігся і
культ Матері, який деякі сучасні автори відносять до головних архетипів
колективного безсвідомого українців і, як доказ, наводять приклад поклоніння
Богородиці нарівні з Христом.
Крім моральних засад і світоглядних настанов,
у Київській Русі дитина здобувала професійні знання, які також передавалися за
правилами звичаєвої педагогіки: від батька - до сина. Селянин-землероб володів
майже 200 професійними навичками успішного ведення господарства. Значною мірою
продуктивному господарюванню сприяв агрокалендар, складений нашими предками
завдяки спостережливості, господарській інтуїції та глибоким знанням природи [64,
19].
Природні прикмети відігравали велику роль у
виховному процесі, з дитинства входили у свідомість, розвивали
спостережливість, образне мислення, сприйняття кольорової гами навколишньої
природи: "Ясний місяць дощу не бачить", "Червоне вечірнє небо - жди
дощу", "Трапляється такий год, що на день по сім погод", "Сухий
квітень - голодний рік"-, "Весна багата на квіти, а хліба в осені
позичає", "Як травень дощі сіє - жито половіє", "Як у
травні дощ не впаде, то і золотий плуг не виоре", "Не радій великому
посіву, а радій гарному врожаю", "Зима біт, та снігу не їсть, а
тільки сіно".
Після прийняття християнства все ж велику роль
продовжували відігравати служителі язичницького культу і носії ізотеричних
знань та магії - волхви. Пригадаймо факти з "Літопису руського", коли
за порадою до волхвів звертаються великі князі Київської Русі, зокрема - князь
Олег, якому було напророковано смерть від власного коня. Будучи невід'ємною
часткою культури праукраїнців, дохристиянські вірування відігравали роль
екологічного чинника в пристосуванні етносу до природного середовища.
Християнство з чітко регламентованими канонами
і нетерпимістю до поганства трансформувалося на місцевому фунті - з огляду на
об'єктивні процеси самоорганізації та самозбереження етносу. І в наступні часи
служителі уже християнського віровчення прославляли рідну землю, її красу,
велич і силу її людей, утверджуючи політичну повноправність батьківщини серед
інших християнських країн, відстоюючи її інтереси в протистоянні ідеологічному
впливові Візантії та збройному втручанню войовничих сусідів [33, 19].
Екологічні мотиви писемних джерел сягають
часів Київської Русі. "Слово о полку Ігоревім", створене через 200
років після офіційного прийняття християнства, найповніше з усіх давньоруських
оригінальних джерел відображає ментальність народу. Важко відшукати твір
середньовічної літератури, який би так зримо ілюстрував роль культури як засобу
пристосування до конкретних умов проживання. Тут людина і природа, природа і
батьківщина (у творі - це земля Руська) - одне ціле; стала екологічна система
тримається на високому патріотизмі і моральності. Природа співпереживає своїм
захисникам, набуває людських якостей, сприяє діям героїв, іноді стає на
перешкоді, попереджаючи про небезпеку. Назви птахів тут зустрічаються 54 рази,
назви рік - 23.
Природа має багатокольорову гаму: синій колір
у поемі зустрічається вісім разів, червлений - шість, чорний - чотири, сірий та
зелений - по три, білий - два, багряний - один раз. Князівські чвари і війна,
все те, шо руйнує екологічні зв'язки, заслуговують найглибшого осуду. Автор
свідомо використовує багатовіковий досвід самозбереження етносу, акумульований
в язичницьких віруваннях, і підпорядковує його привнесеній ззовні християнській
традиції. Така трансформація автохтонної світоглядної системи через призму
християнства простежується і в інших творах давньоруської літератури ("Слово
про закон і благодать" Іларіона, "Поучения" дітям Володимира
Мономаха та ін). Вона має єдину мету: зберегти самобутність та ідентичність
народу, що тисячоліттями проживав на цій землі і мав колосальний потенціал
колективного несвідомого [57, 38].
Для навчально-виховних традицій Київської Русі
характерні зачатки формування валеологічних знань. Народні традиції зберегли
способи лікування грижі, ревматизму, геморою, сечокам'яної хвороби тощо. Цими
знаннями володіли знахарі, баби-повитухи, чаклуни. Євпраксія, онука Володимира
Мономаха, в трактаті "Алімма" описала основи догляду за немовлятами,
гігієни з використанням народної медицини, тощо.
Школа Київської Русі, поєднавши візантійську
традицію з місцевою, формувала природничі уявлення та знання, моральні
цінності, навички пізнання навколишнього світу, тобто закладала екологічні
традиції в розуміння явищ навколишньої дійсності. І хоча школи набули великого
поширення, особливо з прийняттям християнства, звичаєва педагогіка, екологічний
зміст якої був зумовлений тисячолітнім досвідом етносу, продовжувала жити [64,
20].
У сучасних умовах у практиці початкового
навчання формування екологічної культури молодших школярів здійснюється у
різноманітних видах діяльності: навчальній, трудовій, громадсько-корисній,
особливо таких її видах, де учні поставлені в ситуації безпосереднього вияву
турботи про природу та людину, надання допомоги і підтримки, захисту слабшого,
молодшого, хворого і т. ін. До форм екологічного виховання відносять спеціальні
уроки, екологічні бесіди, відверті розмови, диспути, лекції, тематичні вечори,
зустрічі свят народного календаря, благодійні заходи, створення альманахів з
історії родоводу, вечорниці та інші.
Таким чином, в важливим засобом екологічного
виховання школярів є народні традиції, тобто досвід, звичаї, норми поведінки,
смаки, що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Дотримуючись
традицій своїх предків у сфері збереження і охорони довкілля, люди зможуть
урятувати навколишнє середовище від знищення й екологічної кризи.
Екологічна освіта й виховання молодших
школярів здійснюється на міжпредметній основі. Зміст чинних програм дає змогу
сформувати у дітей елементарні природничі та природоохоронні уявлення й
поняття, виробити окремі природоохоронні уміння і навички, розкрити
взаємозв'язки між неживою та живою природою, природою і людиною.
Людина - частка природи. Потяг до всього
живого закладений у ній від самого народження, та чи не найяскравіше
виявляється в дитячому віці. Однак відчуття краси, розуміння природи не
приходить саме собою. Його треба виховувати з раннього дитинства, коли інтерес
до навколишнього особливо великий [56, 23].
Розпочинаючи цю роботу з 1 класу, треба прагнути
викликати в дітей передусім допитливість, а згодом - стійкий інтерес до природи
і на цьому ґрунті - відповідальне ставлення до всього живого.
Процес цей складний і тривалий. І "найперша
умова його результативності, особливо в міській школі, - вихід навчання за межі
підручника" [4, 51]. Справді, хоч якими захоплюючими й цікавими не були б
розповідь учителя й матеріал навчальної книжки, навколишній світ в усій своїй
красі і неповторності відкриється перед учнем лише тоді, коли він сприйматиме
його безпосередньо. Спостереження засвідчують: молодші школярі виявляють
турботу передусім про ті об'єкти, які бачили, про які мають чимало відомостей; незнання
ж спричинює в кращому разі байдужість. Нерідко ж, не усвідомлюючи наслідків
негативного ставлення до навколишнього, діти завдають шкоди рослинам і тваринам.
Як же зробити, щоб людина змалечку не тільки
оволоділа певними знаннями й уміннями, а й виросла чуйною, активною, коли
йдеться про захист природи поліпшення навколишнього середовища? Педагогічних
засобів, що сприяють активізації природничої й природоохоронної підготовки
молодших школярів, існує чимало. Одним із найважливіших вважають "систематичне
ознайомлення учнів з природою своєї місцевості, здійснюване неодмінно шляхом
безпосередніх спостережень" [18, 39]. Таке спілкування з природними
об'єктами стане надійним фундаментом для подальшого вивчення дисциплін
природничого циклу. До того ж використання екологічного матеріалу активізує
пізнавальний процес, сприяє розвитку самостійності.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |
