Дипломная работа: Філософький грунт та стиль літературних творів Джеляледіна Румі та Григорія Савича Сковороди. Порівняння, спільні риси.

                   ПІЗНАННЯ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ ЛЮДИНИ

              Проблема людини перебуває у центрі «його філософської системи». Він ставить собі такі основні питання: що таке людина? Яка її природа? Її доля? Що таке сенс її життя?

              Як і світ, людина складається з двох натур: 1) із зовнішнього і єдиного фізичного тіла; 2) із внутрішнього світу, що є прошарком поверхні душі, пізнанням зовнішності, психічних рухів, мозку, зовнішнього розуміння.

              Внутрішній світ людини – глибокий прошарок реальної істоти, схований у тілі і душі людини, тобто істоти, яку Сковорода називає світом людини. Праця людської істоти, за Сковородою, полягає в перетворенні самого себе на справжню людину. Щоб стати на цей шлях, людина повинна починати з визнання існування розуму в глибинах своєї душі: це результат пізнання самого себе.

                                   ПІЗНАЙ СЕБЕ САМ

              Пізнання самого себе вимагає власного цілеспрямованого і постійного зусилля. Сковорода чітко усвідомлює, з чого треба починати. Отже, самопізнання – це початок мудрості. Якщо людина не пізнала себе сама, то пізнання фізичного, зовнішнього світу, навіть пізнання ближнього дає мало і віднині стає навіть неможливим. «Якщо ти не виміряв спочатку всього себе, яку користь ти матимеш від пізнання міри в інших істотах?»,  «хто може пізнати суть земних і небесних матерій, якщо не зміг спочатку розібратись  у своїй плоті?».  «Насіння всіх наук заховані в людині, там знаходиться їхнє приховане джерело».  «Якщо ми хочемо виміряти небо, землю й океан, почнемо з вимірювання самих себе і зробимо це відповідно до своїх власних мірок. Але якщо нам не вдасться знайти нашу власну внутрішню мірку, то за допомогою чого ж тоді ми змогли б виміряти інших? І якщо ми не можемо зрозуміти себе самих, то який же інтерес ми можемо мати від знання точної міри інших створінь?». І, перш за все, чи можливо це. «Одначе, твоєю головною турботою повинна бути ця. Пізнай себе сам». Пізнай себе сам , прислухайся до самого себе, - безперервно повторює це Сковорода. «Прислухайся до себе для того, щоб почути себе», «подивитись спочатку на себе», «виміряй спочатку себе», «повернись до самого себе». «Пізнати себе і пізнати Бога – це одна і та сама праця». Щоб підтвердити свою думку, Сковорода звертається до античності. «древні єгиптяни, іудеї та греки шанували ці слова: « пізнай себе. Ніхто не може пізнати зовнішній світ не пізнавши спочатку свого внутрішнього світу. Отже, необхідно пізнати себе, інакше не пізнаєш інших. Присвяти себе одному: пізнанню самого себе і Бога. Адже «ти нічого не знатимеш про божественну природу, якщо ти не пізнаєш спершу себе».  «Ось необхідне слово: пізнай самого себе».  « Немає нічого кориснішого для піднесення людського розуму, ніж мистецтво пізнання самого себе» сковорода зазначає, що не можна пізнати Бога не пізнавши самого себе. Люди намагаються пізнати Бога в потойбічному світі, тоді як його треба шукати в самій людині. Пізнати самого себе – це пізнати своє, енергійне «серце». Це шлях, що веде людину до пізнання Бога. Цей принцип пізнання самого себе став для Сковороди як заповідь « коли людина проникає в середину себе», вона «починає бачити Бога». Жити, діяти, вступати у повсякденне життя і бути щасливим – все це також витікає з основної тези Сковороди: пізнай себе. «ви все знаєте і всім володієте, ви лише не вмієте знайти себе, і ви цього не хочете». Людина - це також невеликий світ бажань – «мікрокосмос». Погляд її серця відображає в ній цілий світ. Ковалинський, біограф Сковороди, підводить такий підсумок його міркувань з цього приводу: «я знаю, я знаю, що все те, що є у великому світі, є і в малому, все, що можливе у великому світі, є можливим у малому завдяки гармонії обох і єдності духу, який все доповнює». Людина перебуває на землі для того аби виловити, здійснити і розвинути свої прагнення. Адже людина від свого народження до самої смерті – це істота, що прагне до чогось. Дія і слово також повинні витікати з прагнень серця людини, щоб розвиватись у реальному світі і давати плодотворні для людини результати. Для здійснення своїх прагнень, - підсумовує Сковорода, - людина повинна пізнати саму себе, тобто прислухатись, пізнати і підкоритися рухові свого серця. Пізнання своїх прагнень, своїх задумів і можливості їх здійснення являють собою вище пізнання. Людина – це відображення її звичок, віри і прагнень. Знати, які прагнення реалізувати, і знати як їх розвивати, - це і є мистецтво глибокого самопізнання, тобто пізнання не лише прагнень тілесних, душевних, а й пізнання глибоких прагнень серця, розуму.

                        ПІЗНАТИ СЕБЕ –  ЦЕ ПОЛЮБИТИ СЕБЕ

              У своєму творі під назвою «Наркісс» Сковорода звертається до однойменного персонажу, щоб показати різницю між самолюбством, егоїстичною любов’ю і справжньою любов’ю до свого «Я», що витікає із пізнання самого себе. По-справжньому пізнати себе – це значить полюбити себе «любов – це дочка софії, мудрості, це відкриття своєї власної глибокої краси». Сковорода продовжує: «послухай, християнине, з серцем язичника, чи довго ти будеш так принижуватися на цій землі? Чи станеш ти, нарешті, людиною? Чому ти нею не стаєш? Тому, що ти милуєшся своїм тілесним прикриттям. Поки ти не піднімеш свій погляд із землі на небо, тобі не вдасться пізнати справжньої людини» «А коли тобі вдасться її пізнати , ти її зустрінеш. Ти вже пізнав в собі людину з необмеженою силою. Зустрівши її, повір її. Той хто зрозумів таку людину, той її полюбить. Ось чому вираз «полюбити себе» стає синонімом слів «полюбити свою внутрішню суть людини, своє «справжнє я», одним словом, своє «серце». І Сковорода продовжує: «Образ Наркісса проголошує : пізнай себе! Як ніби він хотів сказати: Якщо хочеш бути задоволений сам собою і закохатися в себе, пізнай себе. Уважно роздивись себе. І це справедливо! Як можна закохатись у невідоме?». А вже відомий Олександр Кульчицький так коментує цю думку: «В цьому уривку йдеться про любов, здатну викликати почуття морального задоволення собою, про вчинок, що є достойний любові і морально її заслуговує, тому що наша особистість являє собою цінність, або, швидше сузір’я  цінностей, частково реалізованих, а частіше, потенційних, але здатних реалізуватися і розквітнути. Така любов, зумовлена цінностями.

              Отже, це не значить любити себе заради самозакоханості. Ця любов до себе не має нічого спільного із самолюбством, а навпаки, вона протиставляється йому. Любов до свого «я» заснована на любові до ближнього, на любові до «я» ближнього. Я люблю себе, щоб любити свого ближнього, тому що я повинен любити свого ближнього так, як я люблю себе самого. Ось основний сенс тези Сковороди, відповідно до якої потрібно пізнати себе, щоб полюбити себе. Але наш філософ іде далі: я люблю свого  ближнього таким, яким він є, відмовляючись при цьому бути таким, як він, і навпаки, я відмовляюсь від бажання уподібнити когось собі лише для того, щоб його любити. Я його люблю таким, як він є. «але тепер я твердо переконаний, що люблю Вас, відмовляючись бути Вами». Любити – значить любити серце іншого, хоча воно й відрізняється від вашого. Саме різниця облагороджує красу любові.

                             НОВА ЛЮДИНА

Тим часом людина може «відродитися», щоб стати справжньою людиною. Сковорода порушує звичайну тему християнської філософії, тему «нової людини». Він висловлює переконання такими словами: «Всякий, хто пізнає вічну і справжню людину, не помре, смерть не має над ним ніякої влади, тому що він має вічну владу, владу пана відносно свого вірного слуги, владу людини, що зняла з себе старе покривало, щоб одягти нове тіло». «пізнавши таку людину, ми відразу перетворюємося». Кожна людина тримає в лабіринтах своєї істоти «дух Бога». Критерії справжньої людини, за Сковородою, однакові для всіх людей. Для справжньої людини характерними э ознаки Бога. Істинна людина – це оновлена людина. Внутрішня, «повна» людина демонструє своїм єством красу, форму і мету. «Існувати – значить народжуватися, їсти, рости. І зменшуватися, а життя означає плодючість, яка є продуктом сімені – істини, яка царює в серцях людей».

              Таким чином, людина для Сковороди – це неділима особа, що складається з «тіла та душі», «тіла і серця».

              Головне у філософії Сковороди – це пошук справжньої, істинної людини. Ця основна мета і лежить в основі його пошуку: світ, суспільство відійшло далеко від абсолюту, і людина втратила сенс свого покликання. «Прокинься, християнине», - закликає наш філософ. Людина – більше, ніж сума її знань, ніж соціальна структура, яку вона створює і в яку включає себе, бо суть справжньої людини не залежить від її становища видимому світі. Людина – це сума прагнень, здогадок, безконечних бажань усього людства. людина має необмежені можливості серця.

              Ось основа, на якій Григорій Сковорода розроблятиме свою філософію серця.

                                   ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ

             Основна філософська ідея Г.Сковороди сконцентрована навколо поняття «серце» людини. Він вважає, що поняття «зовнішня людина» належить до царини почуттів та психологічної сфери життя людини, включаючи і психологічну діяльність. Те , що більшість людей вкладає у поняття внутрішнього життя, включає в себе діяльність нашого мозку, аналітичні і творчі здібності, які виявляються в аналітичному мисленні та логічному міркуванні. Сковорода охоче з цим погоджується, але він розглядає цю так звану внутрішню активність як дуже поверхневу і другорядну відносно того більш глибокого, що є у людини – основного духовного суб’єкта. Він допускає, одначе, що цю сферу свідомого і духовного життя людини можна назвати загальними словами «внутрішній світ».

             Сковорода розрізняє дві зони такого світу людини: психологічну і кордоцентричну. Він бачить у першій «поверхневу» сферу нашого духовного , інтелектуального, свідомого життя, сферу поверхневої свідомості, яка зазнає впливу соціальних умов повсякденного життя і є цариною душі. Поверхнева свідомість – це здатність аналізувати і творити.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12