Курсовая работа: Освіта та соціальна мобільність
Іншою
стороною, що визначає падіння значення освіти як фактору висхідної мобільності,
стає нерівність в одержанні освітніх можливостей для низькодоходних груп.
Соціальна диференціація відбувається вже на рівні середньої школи, коли
збільшення обсягу платних послуг з одного боку, і ріст числа ліцеїв і коледжів,
які надають освітні послуги на комерційній основі, з іншої, виводять за рамки
змагання за якісну освіту молодь із малозабезпечених родин технічної
інтелігенції, традиційно орієнтованих на вищу освіту. Дослідження Вишневського
Ю.Р. і Шапко В.О. відзначають, що скоротився приплив у вузи випускників
загальноосвітніх шкіл і виріс – випускників спецкласів і гімназій, у такий
спосіб вибір вузу, а, отже, і майбутньої спеціальності, визначені типом
середньої загальноосвітньої установи. [7, 57]
У
світлі вищесказаного, звичайний для розвинених західних країн ланцюжок Освіта-Професія-Дохід
в Україні усе більше здобуває вид Дохід-Освіта-Професія, у якому освіта втрачає
роль фактору висхідної мобільності.
З
іншого боку, ґрунтуючись на дослідженнях Г.А. Чередниченко, можна стверджувати,
що практично сформувалася тришарова система в області загальної середньої
освіти. [39, 18] Так, у цей час співіснують
три типи навчальних закладів: по-перше, елітні гімназії, ліцеї й спецшколи, як
правило платні; по-друге, школи із частково оплачуваними послугами або окремими
привілеями в освіті; по-третє, масові загальноосвітні школи, що забезпечують
мінімальний освітній стандарт. У свою чергу, різні типи шкіл надають різну
можливість доступу до вищої освіти: перші забезпечують підготовку для вступу в
«престижні» вузи, які дають гарантії досягнення високої соціальної позиції,
роботи й швидкої кар'єри в секторах економіки, які перебувають на підйомі в
умовах ринку, що розвивається; другі надають шанси на вступу в «непрестижні»
вузи, як правило, це технічні інститути, позбавлені широкої популярності й
високого конкурсу абітурієнтів, які забезпечують місця «другого сорту» у вищих
верствах суспільства, оскільки є безперспективними в плані соціального
просування в умовах стагнації виробничого сектора економіки і як слідство цього
— і відсутність попиту на інженерні кадри; треті практично не дають можливості
для вступу у вуз без додаткової підготовки.
Такий
розподіл загальноосвітніх навчальних закладів і освітніх траєкторій, які стоять
за ним, визначає тип соціальної мобільності, при якому представники різних
соціальних верств виявляються нерівномірно розподілені по навчальних закладах,
що забезпечує різні соціальні перспективи, коли вихідці із привілейованих
соціальних груп одержують переваги в освіті, а для дітей з масових верств
населення доступ до якісної освіти стає усе більш закритим.
Таким
чином, за словами Чередниченко Г., тенденція до формування тришарової системи в
області загальної середньої освіти «…закріплює диференціацію учнів, сприяє
соціальній детермінації освітніх шляхів і, тим самим, стає інструментом
відтворення існуючої соціальної структури». [39, 19]
На
думку Голенкової З., для України наслідком формування
такої системи може стати збереження «перехідного» характеру суспільства на
невиразно тривалий строк. [9, 80]
Третьою
стороною позначеної проблеми є те, що зберігається тенденція, при якій освіта
має формальний характер. Це зв'язано й з об'єктивними причинами, коли в новій
економічній ситуації незатребуваними виявилися інженерно-технічні
спеціальності, що мали найбільшу питому вагу в системі радянської вищої освіти;
і зі збереженням у суспільній свідомості думки, що наявність диплома про вищу
освіту автоматично забезпечує гарну посаду, яка звільняє від важкої фізичної
праці. На думку Голенкової З., найбільш характерне таке положення було на
початковому етапі реформ, пов'язаним із зупинкою або закриттям більшості
промислових підприємств і, як слідство цього, переходу освічених і
кваліфікованих працівників до заняття важкою й непрестижною працею: торгівля на
ринку, «човниковий бізнес», підсобні роботи. [9, 82] За результатами
соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціально-політичних
досліджень УАН в 2000 р., результати якого наводить Ковалева А. І. В
дослідженні «Криза системи освіти» — «…з рівнем освіти зв'язують можливість
підвищення своєї кваліфікації лише 25%, а зі службовою кар'єрою – 10% молодих
людей». [16, 84]
Надалі
ця тенденція щодо інженерно-технічних спеціальностей зберігалася: за даними
опитування серед студентів-випускників КПІ в 2004 р., працювати за
спеціальністю виявили бажання 61% респондентів, причому бажання піти в інші
галузі пояснюється не тим, що випускник не зміг знайти роботу по спеціальності,
а з тим, що він і не планував працювати за нею. У цілому, збиралися працювати
за спеціальністю випускники економічного факультету – 79%, юридичного – 90%, а
фізико-математичного всього 17%, причому 32% указали, що за фахом точно
працювати не будуть.
[16, 84] Зиятдинова
Ф. Г. відзначає, що опитування серед випускників елітарних спеціальностей
провідних вузів країни (КПІ, НаУКМА, НаУ ім..Т.Г.Шевченка) показав, що в
жодному з них навіть половина студентів не збирається працювати за
спеціальністю. [13, 70]
Крім
того, зберігається установка роботодавців на наймання працівників з вищою
освітою незалежно від сфери застосування й виду праці, з одного боку, і думка,
що вища освіта, отримана на платній основі, є завуальованою покупкою диплома, з
іншої. Так Шаталова І. Н. відзначає, що: «Інтерв'ю з керівниками кадрових служб
системи МВС і банків показало, що існує негласне правило не приймати на роботу,
яка вимагає вищої освіти, випускників недержавних вузів. Більше того, для
роботодавця має значення, як випускник вступив у державний вуз: на платній
основі або безкоштовно (перевага віддається тому, хто вступив, пройшовши
конкурсний відбір)».
[38, 37]
Таким
чином, на підставі сказаного видно, що освіта не тільки перестає бути чинником
висхідної мобільності, але й поступово виключається із сукупності стратифікуючих
факторів.
Проблема
жіночої соціальної мобільності, пов'язаної з освітою, в умовах суспільства, що
трансформується, здобуває досить велике значення для будь-якої соціальної
структури. Однак, для України характерною рисою є серйозний вплив на можливість
«сходження» жінки «радянського гендерного порядку» (Ашвин С.). [2, 64] Показовим є те, що хоча жінки
становлять більше половини населення України, чисельність їх в органах як
представницької, так і законодавчої влади вкрай мала, а жінка в ролі
політичного лідера являє собою рідкісний виняток.
Як
відмітна риса більшості українок зберігається нав'язане гендерним порядком
радянського суспільства прийняття ролі працівника другого сорту на ринку праці.
Домашнє господарство, що було сферою відповідальності жінки, підтримувало уявлення
про те, що підлегле положення на роботі є частиною природного порядку речей.
Наприклад, у дослідженні Болотина І.С. Козлової О.Н. відзначається, що
більшість серед жінок, які працювали на конверсійних підприємствах, — фахівців
з вищою освітою згодні з тим, що основною сферою діяльності жінки повинні бути дім
і родина. [5, 93] Крім того, респондентки не
вважають, що скорочення в першу чергу жінок є дискримінаційним заходом по
відношенню до них.
На
думку Гончарової Н.В., у наявності протиріччя між високим освітнім рівнем українок
і зниженням їхніх шансів на ринку праці. Безсумнівно, що три хвилі спадаючої
мобільності, викликані економічною кризою, більшою мірою торкнулися жінок. [11,
111] Так в 1991 р. серед фахівців підприємств ВПК з вищою освітою, які втратили
роботу, більше половини становили жінки; в 1998 р. різке зниження доходів, а
значить соціального статусу, торкнулося сфери освіти й медицини — традиційно
жіночих професій; нарешті криза 2000-2002 рр. зачепила благополучну раніше
банківську сферу – серед звільнених у першу чергу знову були жінки. Крім того,
після 2002 р. підсилилася конкуренція з боку чоловіків у таких традиційно
жіночих галузях, як банківська справа, сфера послуг і адміністративна робота
(від секретаря до офіс-менеджера): як тільки в них істотно підвищилися доходи
працівників, відразу збільшився приплив чоловіків. Іншою стороною цього процесу
є те, що середня зарплата жінок приблизно в 1,5 рази менше, ніж у чоловіків.
Фактором, що утрудняє висхідну мобільність жінок, на думку Гончарової Н.В., є й
те, що самі жінки не вважають дискримінацією менші шанси на ринку праці. [11, 111]
Так
проведені опитування, результати яких приводить Серегина І.І. у статті «Професійна кар¢єра» показали, що жінки, на відміну від чоловіків,
не ставлять для себе граничного рівня зарплати й посади, нижче яких вони не
мають наміру опускатися. [33,
81] В умовах
високої конкуренції на ринку праці подвійна відповідальність — на роботі й у
родині — обмежує професійну траєкторію жінки рамками виживання, а не прагненням
піднятися наверх. Тому жінки, які мають вищу освіту, частіше йдуть в
«човниковий бізнес» або займаються торгівлею на ринку; і навіть для тих, хто
зробив вдалу кар'єру головним фактором було забезпечення матеріального
становища родини, а не особисті амбіції.
Тенденція
формалізації вищої освіти, яка зберігається і зараз, в більшій мірі характерна
саме для дівчат, тому що при стійкій фемінізації вищої освіти (за даними
Вишневського Ю.Р. і Шапко В.Т. у вузах серед студентів, які навчаються по
соціально-економічним і природничим напрямках юнаки становили всього 1 з 6
студентів, по гуманітарним – 1 з 9, а по технічним – 3 з 5 студентів) для
більшості з них вуз виступав як форма продовження навчання або своєрідна
страховка від безробіття, а не придбання професійних навичок. [7, 57]
На
думку Гончарової Н.В., аналіз залежності жіночої мобільності від рівня освіти
утруднений, тому що більшість досліджень, як правило, стосуються або феномена
«бізнес-леді», або загальної картини професійної мобільності жінок, не
приділяючи уваги конкретним факторам, які її визначають. [11, 114] Ґрунтуючись
на сказаному, можна зробити висновок лише про те, що для жіночої висхідної
мобільності освіта ще в меншому ступені є визначальним чинником.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6 |
