Дипломная работа: Народні традиції у вихованні учнів початкових класів
Отже, традиції - це філософське,
соціально-психологічне і педагогічне явище. Вони усталено відображають
наступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування
суспільних відносин і взаємин між людьми певної національності, забезпечують їх
закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих
видів суспільної діяльності.
На активність виникнення і розвитку традицій
значний вплив має конкретна історична епоха чи її період. Вони актуалізують
свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят,
ритуалів, яка є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом
національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в залежності
від системи господарювання та соціальної культури суспільства. Отже, традиції,
звичаї, обряди та свята - необхідний елемент соціального і особистого життя
людини. Не можна не погодитися з тим, що зневажливе ставлення до національних
надбань, характерне для недалекого минулого нашої історії, нехтування
національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати
національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу,
національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання,
самовдосконалення.
У кожного народу історично склалася власна
система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах
менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує
підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного
- до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до
свого рідного і близького.
"Феномен народно-традиційної культури
полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний
теоретико-культурний зв'язок поколінь у часі і просторі, віковічні традиції, -
пише С.Павлюк, - завжди були кровоносними артеріями в національному організмі,
де одночасно проходить процес синтезу старих і новоутворених традиційних
елементів, що узвичаювалися в повсякденному житті і ставали основою для
подальшого поступу" [123,152].
Оскільки виховання школярів здійснюється в
певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то
врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення
у змісті й засобах виховання.
Діалектичні зв'язки між національним і
загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету.
Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку
культури передусім корінного етносу певної території. Це ж, на наш погляд,
стосується і регіону, розвиває значення регіональних традицій у
загальноукраїнському контексті. Отже, виховання на традиціях реалізує,
по-перше, глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури,
духовності і на цій основі - загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним
школярем самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, і в той же
час, по-третє, - як самобутньої індивідуальності, необхідності з цією метою
самоучіння і самовиховання. Завдання молодої української держави у зв'язку з
цим полягає у створенні оптимальних умов оволодіння народними традиціями, в
наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування
високоморальних якостей громадянина.
Традиції - це широке філософсько-педагогічне
поняття. Як педагогічний феномен вони являють собою основу і комплексний засіб
виховання в умовах українського державотворення, центральний, структурний
компонент
українського народознавства. Таким чином,
традиції входять до складу українського народознавства або українознавства і
визначають його основний зміст.
Педагогічна сутність національно-культурних
традицій полягає у відтворенні в наступних поколінь того кращого, що вироблено
українським народом упродовж усієї історії свого існування. Отже, виховання
учнів початкових класів на національно-культурних традиціях українського народу
забезпечує їх прилучення до високих духовних і матеріальних надбань свого
народу, засвоєння і примноження кращих звичаїв, моральних норм, естетичних
цінностей та інших елементів культурної спадщини, кращих психічних якостей
українського народу, специфіки його емоційної та інтелектуальної сфери, що
зберігаються нацією, розвиваються і передаються протягом століть.
Таким чином, традиції - це самобутнє
культурно-історичне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність
усіх поколінь українського народу, і навіть більше - єдність усіх етносів, що
населяють Україну. Традиції забезпечують формування вірності Вітчизні і
національним вартостям, а через них - і вічним загальнолюдським цінностям.
Разом з цим, національно-культурні традиції
нашого народу, його окремішність, здібності; здобутки - це вклад української
нації в загальнолюдську скарбницю духовності, в світову культуру.
М. Грушевський першим розгорнув концепцію
вселюдського значення національних традицій. За висновком видатного діяча
української культури, національна творчість і надбання українського народу
"не має суперника серед народів Європи". В багатотомній
фундаментальній "Історії України - Руси" М.С.Грушевський стверджував,
що український народ "у творах свого духа зложив пророчисті свідоцтва
своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого
історичного життя" [38, 3].
Інший активний діяч суспільно-політичного руху в
Україні М.П.Драгоманов у своїх працях з українознавства переконливо поєднав
національні скарби і загальнолюдські цінності, вчив, щоб ми ставили
"величну будівлю українського культурно-громадського життя в зв'язку з
вселюдською культурою..."[142,4].
О.Р. Мазуркевич пише, що, за вірогідним
свідченням М.Грушевського, у всьому світі "гаряча проповідь Драгоманова
про необхідність європеїзації українського народознавства, надання йому
прогресивного характеру, соціального змісту була цілком на своєму місці, вона
була потрібна". М.П. Драгоманов наголошував: "Українське письменство
й наука про Україну мусять перш за все обновитись, приставши до тих методів і
напрямків, котрі тепер творять силу письменського і наукового руху в Європі й
Америці, й котрі найтісніше зв'язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом,
вийти з того вузького й поверхневого національства, котре в Європі втратило
смисл..., відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності" [94,
4-5]. Отже, уважно ставлячись до традиції, слід уникати примітивної ідеалізації
національних ознак українського народу.
У зв'язку з цим постає необхідність правильного
усвідомлення взаємозалежності національного й інтернаціонального. В цьому
доцільно, на наш погляд, сприйняти висновок В.Винниченка. Він писав, що
інтернаціоналізм, який "вимагає відречення від своєї національності й
розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не
тільки абсурд, а й лицемірна, шкідлива пропаганда самогубства, пропаганда
убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм як сполучення всіх національних сил
людськості, якщо кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є
вищий щабель поступу людськості" [27, 73-74]. Отже, через національне ми
зможемо наблизитися до загальнолюдського, завдяки збереженню своєї
високоморальної національної самобутності увійдемо як рівноправні до
європейської співдружності народів і країн.
Отже, життя не сприяє виховному процесу. З цього
приводу доцільно згадати переконливі слова американського письменника Марка
Твена, що характеризували Сполучені Штати кінця XIX століття: "Якщо ти
вкрав булку хліба тебе можуть посадити в тюрму, якщо ж ти вкрав залізницю, тебе
виберуть у сенат". Подібна ситуація характерна для нас сьогодні. Гальмує
виховання й те, що з екрану, газет, естради, молодіжних програм, різних
виступів не лише артистів, а й офіційних осіб ллються потоки неконструктивної
критики, що стосуються різних аспектів життєдіяльності України. Це формує
іронічне ставлення молоді до своєї країни, гальмує, а не допомагає у вихованні;
громадян і патріотів.
Найбільш ефективним чинником виховання поваги і
любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу.
Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у
молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом.
Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати
у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної,
правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати
національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний
обов'язок.Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості,
інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на
національно-культурних традиціях українського народу.
Отже,
національні традиції - це святиш певного народу, те, чим він керистується в
своїй життєдіяльності. В.О.Сухомлинський писав: "Душа не може жити без
святині. Щось для людини стає дорогим і непорушним, невикорінним і
незнищенним". Видатний педагог вдумливо говорить, що людська душа для
нього, неначе родюче поле, на якому потрібно виростити пшеничний колос.
"Не будеш орати землю й зрошувати її потом, запліднювати турботами і
тривогами, - поле буде пустирем, а на пустирі виросте чортополох". Далі
він пише: "Я тридцять три роки працюю в школі, і тридцять три роки мені не
дає спокою думка: як створити людину з багатою, щедрою, благородною душею,
готовою віддати свої багатства людям?" Педагог переконливо доводить, що
все залежить від учителя. "Альфою і омегою моєї педагогічної віри є
глибока віра в те, що людина є така, яке в неї уявлення про щастя.
В.О.Сухомлинський впевнений, що вихователь є творцем людської душі, плугатарем
і сіячем, він формує уявлення про щастя. Якщо йому не вдалося посіяти справді
людське насіння щастя, то в душі може утвердитися інша святиня [174, 394]. Він
називав народні традиції "живим, вічним джерелом педагогічної
мудрості", "зосередженням духовного життя народу". Таким чином,
ритуали, звичаї, обряди, норми, свята, ідеали мають у своїй основі народні
святиш, вони об'єднують минуле і майбутнє народу, утверджують в душах
нинішнього покоління віковічні традиції рідного народу, інтегрують певну
спільність людей у високорозвинену сучасну націю: Через систему традицій кожний
народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх
дітях. Отже, в основі понять "народ", "нація" лежать стійкі
віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні [119, 132]. Тому прилучення
школярів до національних традицій має не лише педагогічне, а й глибоке
соціальне значення. Дослідження показує, що педагогічний вплив народних
традицій, особливо сімейних, на формування особистості неперевершений. Учні
сприймають їх легко, природно и просто, навіть у школі не відчуваючи, що її
виховують. Очевидно, це й дало підставу П.Д.Ушинському прийти до висновку, що
"виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має
ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних
ідеях" [199, 100]. Тому національно-культурні традиції є обличчям народу,
значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 |