Учебное пособие: Соціологія як наука про суспільство
Серед інших характеристик сучасного суспільства:
— ролевий характер взаємодії (очікування і поведінка людей
зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);
— поглиблений розподіл праці;
— формальна система регулювання відносин (на основі права,
законів, положень, договорів);
— складна система соціального управління (відособлення інституту
управління, соціальних органів управління і самоврядування);
— секуляризація (отримання світських ознак) релігії;
— виділення різноманітних соціальних інститутів.
В постіндустріальний період відбуваються зміни у всіх системах і
підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими
елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багато яких областях
виробництва головною складовою стає інформація.
В політичній сфері гасне роль національної держави, відбувається
децентралізація політичної влади, яка все частіше делегується зверху донизу.
Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба
розвертається не за контроль над власністю, а за вплив на державу.
В соціальному житті відбувається перехід від ієрархії (розподіли
на низькі і вищі чини) до мережної організації. Власність перестає бути
головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює
статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури і ціннісних
орієнтацій. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння або
неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями і контролю над
інформацією.
Постіндустріальне
суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних
технологій і освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну і інформаційну
можливості суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість
безпосереднього спілкування з іншими суб'єктами суспільства., підвищують роль
кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в
самостійну систему, яка впливає на сферу праці і економіки, є стратегічним
ресурсом державних політичних структур.
У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є
інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому
інтелектуальні технології, інформація, обробка знань набувають велике значення.
Цей термін ввів японський вчений І. Масуда.
Інформаційне
суспільство характеризується перш за все розвитком виробництва інформаційних, а
не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація
обчислювальної техніки.
Зростає не тільки економічне значення інформаційного сектора, але
його соціальна і політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками
розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного
знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає
нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове
виробництво інформації. Принципом управління виступає узгодження, а ідеологією
— гуманізм.
Проте нові технології, які визначають особливості інформаційного
суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією
"дуалістичне суспільство», яке ділиться на тих, хто програв, і тих, хто
виграв: одні його сфери процвітають, інші страждають від труднощів; житлові
райони забезпечених жителів різко контрастують з районами неімущих; соціальна
диференціація виявляється в багато яких формах.
Тому одні вчені називають таке суспільство "одномірним",вважаючи,
що можливість задоволення надпотреб викликає потенційні протести проти
соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда односторонніми. Інші
вважають - "захищеною державою", маючи на увазі, що державний апарат
контролює всі сфери суспільства; "дисциплінарним» суспільством, твердивши,
що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу,
підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і
систем, роблячи суспільство "холодним і відчуженим»; "суспільством
ризику», якому властиві розвинуте виробництво, технологічний прогрес,
економічне зростання, ефективність.
Ці характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і
добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення навколишнього
середовища, унаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними
катастрофами і соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, упроваджуючи
новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися
(ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди і відходи
виробництва і т.п.).
Перехід від однієї якості суспільства до іншого отримала назва модернізації,
яка пов'язана перш за все із зародженням і розвитком капіталізму,
розповсюдженням цінностей і досягнень саме цієї формації. Разом з тим існує
широке її тлумачення. Воно може трактуватися і як наукова теорія, і як процес
удосконалення суспільства.
Модернізація (франц.- оновлення)
— система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів
соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до
удосконалення.
Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу
трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до
постіндустріального стану, який супроводиться кардинальними змінами в економічних,
політичній, соціальній сферах.
В соціології розрізняють два види модернізації: органічну і
неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного
розвитку, підготовлену внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від
феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона
починається не з економіки, а з культури і зміни суспільної свідомості.
Капіталізм в даному разі виникає природним наслідком змін в традиціях,
орієнтаціях, думках людей.
Неорганічна модернізація
є реакцією на досягнення більш розвинутих країн, формою "доганяючого
розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія
неодноразово прагнула наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII
ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 р.). Така
модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних фахівців, навчанням за
кордоном, залученню інвестицій, імпорту устаткування і патентів, відповідним
змінам в соціальній і політичній сферах. Проте, в Японії за короткий час вона
трансформувалася в органічну.
Неорганічна модернізація починається з економіки і політики, а не
з культури, її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають
достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським
країнам.
Теорія "модернізації" містить такі стрижневі ідеї:
а) розвиненою може вважатися тільки та країна, яка має значний
рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства
через раціональне наукове знання як основу прогресу, високий рівень і якість
життя, розвинуті політичні структури, вагому частину середнього класу в
структурі населення;
б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до
"традиційних», або до "перехідних»;
в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію
модернізації іноді називають теорією "вестернізації»);
г) модернізованність, розвинутість — комплексний феномен, який має
технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою
модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.
Більш пізня теорія - "запізнілої модернізації.” Її автори
виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку
суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім
— постіндустріальною. А запозичення "раціональних” соціально-економічних
моделей найбільш розвинутих країн, не підкріплене відповідними соціальними
інститутами, структурами, соціальними якостями людини, приводить до
"іраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних
ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.
Всі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в
українському суспільстві. Слід брати до уваги і те, що:
— "запізніла модернізація» може поставити суспільство в
зовнішню залежність;
— модернізація може бути успішною за рахунок різкого зростання
чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;
— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль
центральної влади, її уміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;
— успішна модернізація вимагає широкої соціальної опори,
мобілізації соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь
від неї, авторитету лідера.
6 Соціальний інститут і його динаміка
Соціальний інститут - одне з головних понять в соціології.
Соціальні інститути дозволяють розкрити сутність суспільства. Вони є
найважливішими складовими структури соціуму. Соціальний інститут має на увазі
не якусь конкретну соціальну організацію, а позначає великі угрупування
соціальних ролей, націлених на реалізацію конкретної як для особи, так і для
суспільства потреби. Соціальний інститут - це форма закріплення і спосіб
здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування
суспільних відносин.
Соціальні інститути створюють можливості членам суспільства
задовольняти різні потреби.
В сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних
інститутів. Вона народжується в сім'ї, вчиться в школі, працює на виробництві,
користується суспільним транспортом і т.п.
Потреби бувають фундаментальні і скороминущі.
Фундаментальні -
відтворювання роду людського, безпека і соціальний порядок, добування коштів
для існування, споживання культури. Ці потреби задовольняють такі інститути, як
інститут сім'ї і шлюбу, економічний, політичний, інститут культури і
соціалізації, релігії.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 |