Курсовая работа: Творчість українських поетів
Як бачимо, п‘єса “Свіччине весілля" була
справжньою перлиною і в творчості самого письменника, і в українській
драматургії загалом. Показово те, за зауваженням Н. Кузякіної, в якому оточенні
вона з‘явилась на світ. “Позаду і поруч - “кооперативні" п‘єси, і “Ліза...
", в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому
відпочити, а душі нічим захопитися, попереду - грубість “Ворога на сходах”,
безсила жорстокість вигадки “Коли сурми заграють", духовне сум‘яття
“Фаустини". А в центрі - як благодатна оаза - “Свіччине весілля". Отже,
Іван Кочерга, створивши історичну драму “Свіччине весілля", залишив своїм
нащадкам дивовижний скарб - багатство добра і правди, ідеї гуманізму і
патріотизму, ідеали романтичного кохання, вірної дружби, любові до свого народу
й України.
Про нього написано чимало, щоправда
здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового
літературознавця, професора, викладача.
Повнота творчого самовияву поета і вченого
Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже
сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та
світової літератури. Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в
жорстких умовах, “залізної доби" досягти злагоди своїх поетичних захоплень
і наукових інтересів.
Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року
в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню
освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її у 1910 році і
того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись
рік він переходить на історико-філологічний факультет слов’яно-руської
філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані
російською мовою друкуються в російських журналах “Вестник Европы”, “Жатва”,
“Заветы" під псевдонімом Павло Зорев.
На національне самоусвідомлення Павла
Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 року, яку він сприймає як
“державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П. Филипович
пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:
Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати -
В поля майбутнього зайшла ти -
Минулу радість в них знайдеш.
А давнє слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.
(“Не хижі заклики пожеж”)
З 1917 року Филипович працює посаді
приват-доцента в Київському університеті до 1933 року - професором, викладачем
історії літератури.
Для поетики та естетики Павла Филиповича
характерна людяна сутність його лірики, філософського освоєння фольклорного
різноманіття української народної творчості.
У своїй поезії він рівноуважний і до
історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.
Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її
філософським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.
Кому не мріялось, що є незнана Муза -
Безжурна дівчина, привітна і струнка,
Яка в минулому з’явитися уміла,
Поетам радості, і вроди, і любові,
І навіть дудочку приносила тоненьку,
І награвала їй пісні сама.
(“Кому не мріялось... ”)
За час, коли у 1919 році “Музагеті" з’явилися
перші, написані українською мовою вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки
“Земля і вітер" (1922р) та “Простір” (1925р).
Збірка “Земля і вітер" - це лірика
зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до
простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.
Драматичну роздвоєнність людини у двох світах
показано у збірки “Простір”.
Виразно розкривається філософсько-естетична
сутність поезії Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна
пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину -
шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то
його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого
тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:
В високій залі промину малюнки,
І пильної уваги не зверну
На пил, на штучні візерунки
І на залиту фарбами стіну
Перегоріли задуми колишні
І лілія не радує мене,
Коли не сяє крізь кольори пишні
Людське обличчя мудре і ясне.
Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе:
"Я молодий, бо з молодими", хоча сподівання на молоде покоління у
нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи: “Пора і
мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні" і обираючи
“мудрість спокою."
Павло Филипович до останнього часу майже не
був “відкритий як літературознавець і критик. ” Його літературознавчі праці
зібрані у книжці “Література", що з’явилась, однак не в Україні, “як
поклін українського громадянства на еміграції в Австралії. ” До неї увійшли
дослідження про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинського.
Восени 1935 року Филипович був безпідставно
заарештований, звинувачений у причастності до терорестичної групи і засуджений
до страти. Потім вирок був змінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його
обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 році.
Фiлософiчна лiрика нiколи не правила за
загальноповажаний жанр в українському письменствi, а вже найменше - за 20-их i
30-их рокiв у пiдсовєтськiй Українi, коли духова "пролетаризацiя" нацiонального
життя на Надднiпрянщинi йшла поруч iз пролетаризацiєю соцiяльно-економiчною,
вимагаючи вiд письменника, наколи вiн зацiкавлений у широкому лiтературному
успiху, спрощення та вульгаризацiї думок i почуттiв, банальної "загальноприступної"
форми викладу, плякатно-вуличного або сантиментально-гiстерiйного виливу
трафаретiв. Навiть вельми талановитi поети й белетристи, як от П. Тичина, М. Бажан,
Ю. Яновський, прагнучи визнання вiд сучасникiв, з року в рiк дедалi знижували
мистецький рiвень своєї творчости або намагались приголомшити тих сучасникiв
цинiчно розрахованим епатажем та безглуздими екстраваґанцiями, на зразок М. Семенка
i В. Полiщука. Типовим "поетом епохи" ставав лiтературно нiкчемний i
ментально примiтивний В. Сосюра - iдеальний речник малограмотного лiтературного
"висуванства".
За таких умовин, серед усiєї блискучої плеяди
київських поетiв-неоклясикiв 20-их i початку 30-их рокiв - серед того, за
вiдомим висловом М. Драй-Хмари, "ґрона п'ятiрного нездоланих спiвцiв"
- лише Максим Рильський мiг, через неперевершену гармонiю й милозвучнiсть своїх
вiршiв, а також через дещо розпливчастi, але скрiзь тiєю чи тою мiрою патетичнi
настрої в них, осягти дiйсно широкої популярности в бодай культурнiших - i тому
натодi духово ще не "спролетаризованих" - шарах читацтва. Iнакше було
з Миколою Зеровим: в очах переважної бiльшости сучасникiв вiн лишався
естетичним теоретиком i iдейним керiвником неоклясичної школи, проте бiльше
вiдомим у характерi видатного лiтературознавця та лiтературного критика i
бездоганного перекладача давньоримської та французької поезiї, анiж властиво
поета. Нарештi, Павло Филипович був сприйманий, як свого роду "третiй
неоклясик", без докладнiшої фiксацiї його власного поетичного обличчя, тим
часом як останнi двоє неоклясикiв - Михайло Драй-Хмара i Юрiй Клен (натодi ще
Освальд Бургардт) лишалися за 20-их рокiв, поза суто лiтературними колами,
сливе невiдомi.
Зрештою, не можна не добачати певної
рiвнобiжности в лiтературнiй i науково-академiчнiй дiяльностi М. Зерова i П. Филиповича,
обох цих найпослiдовнiших iдеологiв i найвiрнiших духових палядинiв київського
неоклясицизму. П. Филипович був, власне, найближчим поетичним соратником М. Зерова
i чи не єдиний з неоклясикiв активно пiдтримував у своїх теоретичних i
лiтературно-критичних виступах позицiї М. Зерова проти "плужанського"
та "гартов'янського" примiтивiзму i плянованої з Кремля ментальної
русифiкацiї українського письменства, проти провiнцiйної залежности вiд Москви
взагалi. Рiвно ж i в галузi наукового лiтературознавства П. Филипович - що
народився 20 серпня 1891 р., себто майже пiвтора року по народженнi М. Зерова,
i свою наукову освiту теж закiнчив у Києвi - офiцiйно присвятився, подiбно до
Зерова, iсторiї нової української лiтератури, i його працi в цiй галузi (зокрема
тi, що були об'єднанi пiд заголовком "З новiтнього українського письменства",
Київ, 1929), поза своєю високою науковою об'єктивнiстю та ерудицiєю,
визначаються тiєю самою основною рисою, що й лiтературознавчi працi Зерова - трактуванням
українського письменства, як повноцiнної європейської лiтератури, а не як
додаткового вияву сентиментального "народолюбства", яким українське
письменство виглядало за народницькими шабльонами Драгоманова i Єфремова (зрештою
безпосередньо скопiйованими з росiйського народництва Мiхайловського та
Венгерова). Саме науково-академiчна дiяльнiсть Зерова i Филиповича i пов'язана
з нею можливiсть безпосереднього впливу на студентську молодь видавались
московському большевизмовi та його українським поплентачам найнебезпечнiшою для
совєтського режиму стороною дiяльности обох письменникiв; тому саме Зерова i
Филиповича комунiстично-партiйне керiвництво лiтературою в пiдсовєтськiй
Українi i дресована ним "пролетарська" та "попутницька" лiтературна
критика скрiзь трактували, як непоправних "буржуазних" поетiв i
лiтературознавцiв, неприступних (вiдмiнно вiд М. Рильського) нiяким звабам,
натискам чи загрозам; i саме через це Филипович, письменник особисто далекий
вiд усякої полiтичної дiяльности, подiлив трагiчну долю Зерова: 1934 року - позбавлення
всякої можливости лiтературної та наукової працi, наступного року - арешт,
комедiя фiктивного суду та ув'язнення на Соловках i нарештi, по одному-двох
роках - iмовiрно таємна страта.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 |
