Курсовая работа: Творчість українських поетів
Безмежні щедроти сонця у метафорі "пливло
рікою сонце в світ" передаються через аморфний образ. Засобом
децентралізації є також порівняння сонця із земним вогнем: "як ватра сонце
догоріло". В обрядовості купальських свят вогнища виконували функцію
заміщення небесного денного світила, присвячувалися найвищому вияву його
життєтворчої сили: отже, ознаки сонця приписувалися земному вогню. Б. - І. Антонич
вдається до зворотнього перенесення ознак, малюючи міфологічну картину настання
вечора. В "Елегії про перстень пісні" дім поета мислиться як цілий
всесвіт, де ростуть "ліричні яблуні" - дерева-дарувальниці натхнення,
що символізують цілісність буття, початок усіх речей, земні бажання, безсмертя
та вічну молодість. Водночас яблуко символізує спокусу. Символіка яблуні, як і
саду, багатопланова й амбівалентна. Поет осмислює її через злитість народних
уявлень про сонце й землю - основні сили, що беруть участь у створенні розмаїтих
форм життя: "Росте в мойому саді сонце - / похмільна квітка тютюну". Такий
децентралізований образ сонця містить натяк на трансформовані уявлення про
християнський райський сад як місце найвищого блаженства і язичницьку
афективність прояву двох найважливіших стихій - вогню й землі - в екстатичній
рослині. Через "похмільну квітку тютюну" означується сонце у
найвищому розпалі життєтворчої енергії, отже, поет наближається до прапервнів. У
поетичному саду натхнення Антонича ростуть на деревах заповітні слова, які
цілком визрівають серед ночі (згадаймо його здатність творити у сні).
Поет говорив про множинність змістів поезії та
багатовимірність її світів. Тут суміщуються різні часові та просторові площини:
"Життя звабливе і прекрасне / в одній хвилині пережить!". Місяць-повня
як завершений цикл часу символізує тут поетичну зрілість, а співіснування в
одному просторі помножених місяців, які "в долоні обважнілій" несе
господар саду натхнення - "юний лірик" - це зібрані й узагальнені
духовні здобутки. Людська долоня - місце для накреслень долі, тому невипадково
саме в ній опиняється кіш зі стиглими місяцями. Місяць же у "Трьох
перстенях" як супутник усілякого натхнення сприяє людській творчості.
У вірші "На шляху" місяць, що зранку
втрачає силу, асоціюється зі стертою монетою (метафоричне
порівняння-оречевлення, що базується на перенесенні ознак витвору цивілізації
на небесне світло), і це зумовлює антропоморфний образ дня: "і день ховає
місяць в кручу, / мов у кишеню гріш старий". Така децентралізація місяця
стає основою максимально виразного картинного зображення щоденно повторюваного
явища і ґрунтується на наївному зоровому сприйнятті язичника.
Далі з'являється децентралізований образ
сонця, яке зранку ще не набуло своєї повної сили й не сягнуло середини неба,
тому входить до складу розгорнутої метафори: "Іде розсміяний і босий /
хлопчина з сонцем на плечах". В аналізованій міфологемі язичницьке
сприйняття поєднується з християнськими уявленнями. В образі ранку - хлопчини,
під ногами якого "дзвенить, мов мідь, широкий шлях" небесний,
проступає постать Ісуса Христа, який несе у світ сонце правди й благодаті для
всіх народів. Децентралізований образ сонця може виражати й прагнення поета
наблизитися до суті, до праслова, і недосяжність ідеальної сутності для людини
водночас:
І хочеться хлопчині конче 3 трави нежданно
скочить сонце,
від весняних воріт ключа. немов сполохане лоша.
Джерело поетичного натхнення автора "Трьох
перстенів" - це переважно весняна краса природи. Тому співзвучне
єгипетському культу Осіріса - воскресаючого Бога, який проростає із зернин
травою, уявлення слов'ян-язичників про юнака Зельмана, що відмикає весняні
небесні ворота й проростає у вигляді зелені, модифікується в міфологемі: "І
хочеться хлопчині конче / від весняних воріт ключа". Новонароджене весняне
сонце виступає в образі лошати.
Відомо, що атрибутом небесної їзди є кінь. Але
функції образу незміцнілого ще лошати дещо інші: лоша грається у травах,
спочиває на них, а трава має амбівалентну символіку: сполучає в собі полюси
життя і смерті, як і зелений колір. Отже, в образі лошати постає воскресаюче
навесні сонячне божество.
Ідею вічного колообігу життя і смерті,
відродження живої природи навесні у зб. "Три перстені" відбиває образ
веретена. Але в Б. - І. Антонича (вірш "Веретено") образ сонця
децентралізується: "Червоним сонця веретеном / закрутить молоде хлоп'я",
підлягаючи поетичному натхненню хлопця, який творить власний світ.
Децентралізований образ сонця з'являється й
тоді, коли світло ще не набуло повновладдя: "Ось і ранок синім возом їде /
і сонця сніп в село везе". "Сніп сонця" - це жмут проміння,
явленого через виразно національну метафорику. Звукові та зорові відчуття
поєднані в антропоморфному образі ранку - українського селянина на возі (вірш
"Півень"). Наступна міфологема: "Крильми шумить червоний півень
/ співучий з міді серп".
Півень - передвісник світанку, символ життя,
вогню й сонця, а також домовитості й господарності, і його поява закономірна у
замальовці передсвітанкового села. Виникають також асоціації за кольором вогнисто
червоного гребеня півня із яскраво-червоним сонцем, яке щойно виринає з-за
обрію. Як писав О.Ф. Лосев, міф завжди має свою строгу, внутрішньо мотивовану
структуру. Суть міфологічного дива полягає у незвичному зчеплені тих реалій, що
їх дає нам лише видимий і підвладний органам чуття навколишній світ. У вірші
"Півень" Б. - І. Антонич чітко дотримується селянської образності у
змалюванні світил.
"Марнотратний гімн" Антонич
присвячує щедротам світил: "І зір розтратниця зла ніч і день сліпучий! /
Розтратно твореним і нищеним багатством... ". "Сонячний день" - це
свято життя, диво-явище, що (у вірші "Ярмарок" зі зб. "Зелена
Євангелія") за співучастю в єдиній світовій містерії співвідноситься з
такою урочистою і гамірливою подією селянського життя, як ярмарок. Ярмарок
стоїть на межі селянського побуту і сакрального дійства:
Співають теслі, бубни б'ють. червоне сонце
продають
Розкрию таємницю: на ярмарку в Горлицях".
Децентралізація образу сонця, яке асоціюється
з яскравими хустками, що "горять, немов стобарвний гребінь", застосована
саме з метою сакралізувати ярмаркове дійство. Ковальське ремесло в поетиці
Антонича теж межує з містерією. Децентралізуючи образ місяця, поет наділяє
ковальство сакральним змістом: "Хай, люба, місяць на підкови / нам ковалі
перекують". Нагадаємо, що підкова - це символ родинного щастя.
У вірші "Різдво" децентралізований
образ сонця побудований за принципом осмислення ознак небесних світил через
земні реалії, що притаманне давнім українським колядкам: "Народився Бог на
санях" / в лемківськім містечку Дуклі". Ця міфологема синтезує в собі
сюжет християнської легенди з українськими розрізненими уявленнями про різдво
сонця, узагальненими поетом. За Біблією, Діва Марія народила Ісуса у хліві й
поклала його в ясла з сіном для овець. Таким чином, Син Божий з'явився на світ
серед земних реалій унаслідок благодаті, посланої Богом-Отцем на земну дівчину.
В українців часів Київської Русі їзда на санях символізувала перехід в інший
світ. Замість трьох царів зі сходу, які прийшли поклонитися новонародженому, в
Антоничевому підкреслено локалізованому лемківському варіанті "Прийшли
лемки у крисанях і принесли місяць круглий". Лемки тут знаменують собою
зорі, після яких з'являється місяць. Крізь давньоязичницький неантропоморфний
образ місяця-повні, який бере на себе болі й страждання смертних, сповнюється
ними дощенту, після чого старіє, вмирає, щоб знов відродитися (місячний цикл) 10,
проступає образ Христа, який узяв на себе всі гріхи людства, поніс за них
страждання.
В Антоничевих міфологемах про різдво світлих
богів проводиться аналогія між язичницькими сюжетами про народження чи спочинок
світил на землі, у воді, у вирії та їх сходження на небо вранці чи навесні й
біблійними легендами про боголюдське походження Ісуса Христа і його земне
життя, про воскресіння і вознесіння на небо.
Прикметне, що крізь образ Марії проступає
Велика Матір давніх українців - вода як жіноча першооснова світобудови. Через
єдність води з чоловічою першосутністю - вогнесвітлом - створене розмаїття
життєвих форм, зокрема найшанованіша в язичників рослинна природа. Праматір-вода
тримає у своїй долоні місяць. В цьому уявленні простежується чітка
закономірність: місяць керує припливами і відпливами води на землі, він здатний
притягувати і відштовхувати воду, але й сам деякою мірою підпадає під владу
земного тяжіння, тому втрачає свою центральну позицію в нічному небі. Всі ці
вірування втілені в міфологемі "У долоні у Марії місяць - золотий горіх".
У вірші "Черемхи" місяць
децентралізується стосовно світобудови і стає частиною лемківського краєвиду:
Моя країно верховинна, коли над ними місяць
лине
ні, не забуть твоїх черемх, вівсяним калачем!
Тут вимальовується творче кредо, висловлене
Антоничем 1935 p.: "Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм
рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму,
Варшави чи Москви [...] Вірю в землю батьківську і в її поезію".
Тут децентралізація образу місяця є засобом
створення національного колориту і вираження своєрідності Лемківщини. Архетип
хліба - один з найголовніших першообразів народної підсвідомості, який у поезії
наповнюється по-новому усвідомленим змістом і виступає в довільних конструкціях.
Місяць українці-язичники вважали ближчим, аніж
сонце, звідси й численні звертання до нічного світила. Універсальна здатність
місяця забирати на себе болі й страждання смертних людей стає у поезії Антонича
засобом гіперболізації, через яку передаються безпросвітні бідування лемків у
вірші "Забута Земля":
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 |