Курсовая работа: Творчість українських поетів
Село вночі свічок не світить, що жовтим без
наймення квітом
боїться місяця збудити, цвіте в садах, дощем
умитий.
Децентралізація образу місяця, який цвіте по
садах "жовтим без наймення квітом", виражає збайдужіння до лемків: адже
світило, з одного боку, - наближене, а з другого - непойменоване, тому до нього
не можна звернутися по допомогу.
У збірці "Зелена Євангелія" децентралізація
образу місяця у вірші "Перша глава Біблії" зумовлюється зіставленням
біблійної легенди про першородний гріх з авторським апокрифом:
Коли із яблуні зірвала Єва місяць, Адамові
сини по світі розійшлися,
у раї збунтувались буйногриві леви, Здвигаючи
міста і тереми для Єви.
Яблуко в українській міфології вважалося
атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові - Лади. В міфосистемах
індоєвропейських народів яблуко і яблуня - символ цілісності, першопочатку всіх
речей. Єва як першопочаток людства асоціюється з українською Даною - великою
праматір'ю-водою, що тісно пов'язана з місяцем. Суміщення часопросторових
площин, на якому базується заміна яблука місяцем у контексті поезії Антонича, є
переосмисленням сутності першородного гріха як приреченості людини, фактично - запереченням
її гріховної природи. Обурення левів - вогнеочисної сонячної сили - спричинене
відчуженням людини від світу живої природи, особливо рослинної, намаганням
вивищитися над нею. За Біблією, Бог поставив перших людей володарювати над усім
створеним світом, окрім небесних світил і стихій. Отже, Антоничева Єва,
зірвавши з яблуні місяць, порушила усталений у світі порядок речей, через що
збунтувалися леви (зооморфна персоніфікація вогнеочисної сили торжествуючого
сонця). Після цього сталося розмежування добра і зла, що виявляє себе через
поняття совісті. І в Біблії, і в Антоничевому апокрифі після порушення
первісного порядку відбувся перехід до цивілізації. У поета тут лунають міські
мотиви, які в останній збірці ("Ротації") стануть виявом
десакралізації буття. Єва ототожнюється з ранковою зорею. Тому мотив зривання
місяця з яблуні, побудований на зіставленні різних просторових структур, може
означати і настання світанку як прозріння добра і зла. Час, коли місяць зникає
з нічного неба внаслідок завершення циклу, передбачає настання нового циклу в
язичників та нового шляху для християн.
У "Другій главі" "Зеленої
Євангелії" у вірші "Хліб насущний" децентралізований образ сонця
базується на наочному міфологічному сприйнятті картини ранку: "У землю
вбите полум'яним цвяхом, / розколює надвоє сонце обрій". Сонце, тільки-но
з'являється над обрієм, мислиться як ремісницький витвір. Такий образ сонця
ніби передбачає Бога-творця.
Основне змістове наповнення "Зеленої
Євангелії" - поклоніння рослинній природі, тому тут досить часто
зустрічаються децентралізовані образи світил, що ростуть на деревах: "і
вітер листя розгортає, / бо хоче сонце з вільх зірвати" ("Вільхи").
У вірші "Весна" "на вільхах місяць розклюють зозулі" - це
трансформоване уявлення про зозулю, яка пророкує людині кількість залишених
років життя, і місяць як циклічне мірило часу. Зозуля відлічує роки, а місяць -
дні, і цим спричинене співвідношення між ними: "місяць розклюють зозулі".
Дещо відмінний децентралізований образ сонця, особливо близький до первісного
наївного сприймання, зустрічаємо у вірші "Село": "Застрягло
сонце між два клени".
Важливе зауваження зроблене поетом у вірші
"Поворот": "Тут я у кучерявім травні між вільхами і сонцем
народився": Поет повертається до сонця і землі, між якими - його творче Я,
всі три величини - рівновіддалені й рівнозначні.
Децентралізований образ сонця пов'язаний також
з уявленням про місце його ночівлі: "Колись давно співала неня про
золотоморе, / підводне царство, де ночує сонце в білих віллах, / у зливі
світла, їде віз - колеса сьомизорі". Повновладдя світанку передає
міфологема "Іде віз - колеса сьомизорі". Число сім символізує
вичерпну міру, в даному разі - прояв найвищої сили ранкової зорі, а колесо
близьке до праобразу досконалості, адже воно - один з різновидів язичницького
ритуального кола. Прикметною рисою кожної Антончевої збірки є циклізація
образів та сюжетів по колу, за принципом цієї універсалі змикаються перша й
остання збірки поета.
У "Молитві за душі топільниць" сонце
й місяць децентралізуються стосовно неба і посідають місце на протилежній осі
світобудови - у підводному царстві: "На дні слизький і мокрий місяць - шлюбний
перстень, / і сонце тут холодне, мов загаслий камінь". Настання світанку
змальоване як зміщення зірок з небесного простору: "З погаслих зір
срібляве порохно / обсипує дубове листя". Тут трансформоване уявлення про
дуб, який росте на першоземлі богів у центрі світу.
У збірці "Ротації" зміщення образів
світил відносно центру світобудови має відмінну од попередніх збірок мотивацію.
Міське сонце зловісне, воно асоціюється з довгоногою комахою, що чигає на
жертву: "А сонце, мов павук, на мурів скіснім луку / антен червоне
павутиння розіп'явши, / мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки ". Децентралізований
образ сонця у вірші "Весна" зумовлений перенесенням ознак міського
оточення на світило: "метелики, мов пил, спливають роєм / в калюжі сонця".
Отже, у місті, де "місяць - мідний птах натхнення злого", децентралізація
світил стосовно світобудови, зміщення їх з небесного простору пов'язана із
втратою сакрального змісту буття. Коли почуття втрачають цінність, то й назви
світил звучать як перифрази (вірш "Назавжди"): "Мужчини в сивих
пальтах із кишень виймають зорі / і платять їх паннам за 5 хвилин кохання".
В українській демонології існував птах Лунь,
що хапав душі і відносив у потойбіччя. В давньоримській міфології кожне місто
мало свого покровителя - генія, доброго чи злого, - в Антонича він злий.
У "Баладі про блакитну смерть" образ
місяця роздвоюється на кота, що скрадається дахами і стає свідком загибелі
закоханих, і "цинічну й куцу мишу", яка є зооморфною персоніфікацією
місячної плями світла: "На ліжко - човен розкоші й нудьги кохання / сідає
миша місячна - цинічна й куца".
Образ зруйнованого сонця знаменує собою кінець
світу (однойменний вірш): "Й Земля розкрила зворів пащі / Й розбите в
кусні Сонця коло". Після того, як розбито Сонце - найдосконаліша міра, що
імітується в усіх сакральних ритуалах, - існування припиняється.
Порівнянням тривалого й швидкоплинного
твориться образ зірок, позначений байдужістю до них мешканців міста: "На
голови міщан злітають зорі, наче листя". Збірка "Ротації" виповнена
деструктуризованими образами світил, які означають перехід до післяісторичного
хаосу: "Мов кусні зір розбитих, сплять / на цвинтарях машин завмерлі авта".
Часом реалії міста порівнюються зі зруйнованими світилами, а міські обставини
змальовуються через спотворені світила: "географи малюють зорі / крейдою
на неба мапі".
Символ міського місяця в Антонича
амбівалентний. За М. Костомаровим, типізовані персоніфіковані рослинні й
тваринні образи перетворюються на символи у міфології. Місяць розмежовується
автором на світило на небі й на сяйво, що проникає в кімнату у вигляді
зооморфного образу: "А місяць золотим котом лежить у мене на канапі".
Це індивідуальна авторська міфологема. Цікаво, що коли зооморфних рис кота
набуває саме світило, його сяйво втілюється в образі цинічної миші, яка стає
свідком смерті. В індійській міфології існував взаємодоповнювальний образ білої
та чорної мишей, які поступово розточують життя.
У вірші "Сурми останнього дня" апокаліптичні
мотиви звучать у зіставленні різнопланових явищ: "міщанський бог рахує
зорі, душі та монети".
Отже, образ зірок децентралізований і
підпорядкований злому генію міста, розбещеного цивілізацією, що має згубний
вплив на людські душі. Цим післяісторичним хаосом "майже біологізованого",
як зазначав сам поет, міста й замикається збірка "Ротації".
Таким чином, образи світил децентралізуються в
різних випадках: коли сонце й місяць ще не набули повновладдя, тобто не досягли
середини неба, як це має статися опівдні чи опівночі; коли поет хоче надати їм
національного колориту, образи сонця й місяця втрачають свою центральну позицію
стосовно всієї світобудови і стають частиною лемківського краєвиду; коли
світила підпорядковані натхненню митця, яке перетворює світ, і передають силу
поетичного таланту навесні; коли вони асоціюються з явищами культури чи
цивілізації; коли порушується цілісність сприйняття світу, втрачається
довершений зміст явищ, десакралізується буття.
Образи світил централізуються: коли сонце,
місяць, зоря чи зорі мисляться компонентами астральної тріади і посідають
горішню позицію світобудови; коли астральна тріада асоціюється з мойрами, які
визначають творчу долю митця і весняної природи; коли сонце й місяць виступають
в образах ремісницьких виробів; коли рух сонця по небу передається в образі
веретена чи мотовила, що обертається, або ж через образи небесної їзди на конях
второваним небесним шляхом.
Збіркою "Привітання життя" (1931) розпочалися
міфопоетичні "прояснення" сутності життя, невтолимої спраги образного
вживання в таємничу доцільність існування всього сущого в повсякчасній
мерехтливо-переливній видозмінності, в перетіканні одного виду матерії в іншу,
ще дивовижнішу форму.
Перша збірка поезій Б. - І. Антоновича не
вражала ні концептуальною завершеністю образно-виражальної системи поета, ні
високою культурою стилетворчого "впокорення "захмелілої від щастя життя
юнацької фантазії, ні чітким проблемно-тематичним "краєвидом" його
світоглядної позиції. Це було справжнє, нічим не скуте, не "зобов'язане"
задумом, ідейно-смисловою доцільністю "привітання життя" юнаком, який
відчув хмільну силу потужних крил фантазії, уяви, образного мислення. Для
висловлення свого зачудування життям у його безперервній змінності й
взаємозалежності живої й неживої природи Антоничу не вистачало слів. Вірніше,
він ніяк не міг досягти повноти вираження свого емоційного стану, своїх переживань,
уявлень, фантазувань, мрій... Слова-метафори, образи, порівняння навальне
нагромаджуються, емоційна напруга образного самовираження наростає - і ось поет
уже наче в сомнамбулічному стані. Вже хтось інший, той "другий" (чи
перший?)"бере слово" - виповідає те, що пульсує в підсвідомості, що
виринає з глибин народної прапам'яті, з язичницького стану розчинення в
природі, що колись творило єдиний ритм людського життя і природних циклів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18 |