Курсовая работа: Світ Заходу і світ Сходу
Якщо індуїзм був
самодостатньою системою, байдужою до зовнішнього світу, то індуська цивілізація
в цілому несла в собі великий культурно-цивілізаційний потенціал. Вона володіла
величезною притягальною силою і робила чималий вплив на духовний розвиток
людства. Правда, це відноситься в основному не до середньовічного індуїзму, а
до більш древньої культури Індії. В якійсь мірі це було пов’язане з поширенням
буддизму, який виріс на індійському ґрунті і ввібрав у себе загальний спадок
індо-арійського світу.
Ця спільність
історичного спадку визначила наперед деяку схожість між буддизмом і індуїзмом.
Разом з тим буддійські ідеї про рівність людей проклали між ними чітку межу і
багато в чому сприяли поширенню буддизму через неарійські народи Індії, а потім
і Південно-Східної Азії. Буддизм заперечував кастовий лад і своєрідність
соціальних і морально-етичних цінностей, які витікають звідси, дають нам право
розглядати буддійські країни як особливий субрегіон індуської цивілізації або
навіть виділити їх в окрему цивілізаційну спільність, яка тільки генетично
зв’язана з індуським культурно-історичним типом.
Але цивілізаційна
близькість Індії і країн Південно-Східної Азії не підлягає ніякому сумніву. На
початку І тисячоліття всі країни цього регіону зазнали сильної індіанізації.
Крім регіональних культів вони сприйняли багато індійських звичаїв і різні
елементи матеріальної культури, а головне, письмо, концепцію світобудови і
державності. Навіть буддизм, який утвердився тут як ведуча релігійна система,
був сприйнятий в його південній, індійській формі – в формі ханаяни(або тхеравади
– "вчення старійшин") на відміну від махаяни, яка поширилася головним
чином на північ Індії.
На рубежі Нового часу
релігійно-культурним центром тхеравади була Ланка (Цейлон). Після зникнення
буддизму в Індії вона виступила як головний хранитель істини і чистоти раннього
буддизму. Вже з ХІІІ ст. крім Ланки ханаяниський індо-буддизм став глибоко
народною релігією в Бірмі, серед шанських і тайських народів, в Камбоджі,
Малайї і на заході Зондського архіпелагу. Він був державною релігією таких
великих держав пізнього середньовіччя, Сукотан (1238 - 1438), Аютия (1350 -
1569) і Маджапахіт (1293 - 1528). Пустивши глибоке коріння, буддизм протистояв
тут іншим цивілізаційним впливам і спияв збереженню індійського характеру
культури народів Південно-Східної Азії. Разом з тим консерватизм тхеравади
послабив темпи соціально-політичного розвитку і в кінцевому рахунку позбавив
країни цього регіону широкої історичної перспективи.
Значно більшим
динамізмом відрізнявся інший напрямок буддизму – махаяна. Він склався на
півночі Індії і в перші століття християнської ери поширився в Середній Азії,
звідти проник в Китай, Корею і Японію. Дещо пізніше буддизм поширився в Непалі
і Тібеті, де у VIII
ст. утвердився у формі ваджраяни – третього напрямку в цій релігії, який
сформувався в середині І тисячоліття. Махаяна і ваджраяна насправді стали
самостійними вченнями. Вони були ближче до мирян, до простої людини, який мав
широкі можливості для самовдосконалення. Махаяністи вважали, що сутність Будди
закладена в кожній людині, треба тільки її виявити і розвинути. Крім того
махаяну зближувала з християнством концепція раю і пекла, перебування у яких,
хоча і тимчасове, було приготовлено для всіх, хто володіє кармою і залежало
тільки від спів падіння гріхів і доброчесності. Цю схожість з вченням Христа
часто пояснюють значним впливом, який Іран, зокрема культ Митри зробив на
розвиток як північного буддизму, так і християнства.
Ні махаяна, ні
ваджраяна ніколи не були єдиними релігійними доктринами. У них завжди було
багато різних шкіл і течій. Кожне із них внесло свій внесок в духовний розвиток
Китаю, Японії та інших країн Далекого Сходу. Але тільки в Центральній Азії вони
набули характер пануючого світогляду, який в значній мірі визначив
цивілізаційний вигляд регіону. Це відноситься насамперед до ламаїзму –
особливій формі буддизму, який виник в середньовічному Тібеті. Його засновником
був буддійський монах Цзонкхапа (1357 - 1419), який поклав початок вченню гелукпа
("доброчесність"). Переусвідомивши традиційний спадок буддизму, він
надав йому нову форму. Особливий наголос був зроблений на дотримання етичних
норм і ритуалів. Гелукпа вимагала від кожної людини беззаперечної покори своєму
наставнику і вчителю. Це само по собі виключало можливість вільного вибору, не говорячи
вже про особисту свободу. По суті справи це була нова релігія. Через жовтий
колір шапки її послідовників стали називати "жовтошапочниками", а сам
ламаїзм, "жовтою релігією", в противагу "червоній релігії"
і "червоношапочникам" – прихильникам старотібетської школи буддизму.
В гелукпа склався
багато чисельний пантеон шанованих будд, бодхисатв і різного роду духів,
власний канон, свої свята та обряди. Було побудовано багато монастирів, храмів
і кумирен. Мало-помалу утворилося професійне духовенство, яке об’єднувалося в
сувору ієрархічну структуру, свого роду ламаїстську церкву на чолі з
далай-ламою. Церква здійснювала функції як духовного, так і світського
керівництва придаючи ламаїстському суспільству і державі чисто теократичний
характер.
Релігійним центром
ламаїзму була Лхаса – столиця Тібету, де знаходилася резиденція далай-лами.
Тибетська мова отримала статус священної мови ламаїстської церкви. Її вивчали в
Монголії та інших країнах "жовтої релігії". Всі вони складали
особливий культурно-історичний регіон. Цивілізація ламаїзму несла на собі
відбиток індо-буддійських і древньоіранських впливів, які органічно ввійшли в
систему цінностей, які склалися на базі більш древніх культур народів
Центральної Азії.
В 1500 р. населення
ламаїстських країн оцінювалося в 3,6 млн. чол., або 0,8% жителів Землі. Але на
рубежі Нового часу ламаїзм став швидко поширюватися, особливо серед
монгольських народів. Слідом за власне монголами, його прийняли буряни, ойрати,
калмики, він мав вплив серед урянхайців і маньчжур. Вони, разом з монголами
давали пристанище буддистам, які рятувалися від репресій мінського уряду Китаю.
Сучасні історики не схильні давати однозначну відповідь на питання, чи було у
правителів Лхаси прагнення до створення обширної пан ламаїстської держави. Якщо
плани і були, то техніко-економічна відсталість ламаїстського світу і слабкість
соціально-політичних структур визначили наперед такі плани на невдачу.
Експансія ламаїзму зупинилась на кордонах Китаю і Росії. В 1581 р. Єрмак
завоював Сибірське ханство і відкрив шлях на схід для російських
землепрохідців, які в 1637 р. вийшли до берегів Тихого океану. Подальші успіхи
ламаїзму, таким чином, замкнулися на зоні Центральної Азії і він прийняв
порівняно локальний характер.
В центрі світових подій
як і раніше була конфронтація ісламу із західним християнством. З самого свого
виникнення іслам володів незвичайної сили динамізмом. Він протиставляв себе
всім іншим релігійно-філософським системам і бачив свою історичну місію в
утвердженні на Землі Нового порядку.
Як і іудаїзм і
християнство, іслам опирався на біблейську традицію суворого єдинобожжя. Вона
набула в ньому найбільш повне і послідовне втілення. Догмати і обряди ісламу
були прості і доступні, особливо для простих людей, і швидко завоювали у них
широке визнання. По своєму духу іслам був консервативним. Мухаммад розглядав
свою проповідь не як новий щабель в розвитку релігійної свідомості, а як
відновлення древньої істини, спотвореної єврейськими і християнськими
пророками. В ісламі немає ідеї прогресу, немає уявлень про боголюдяність та співпрацю
і, як наслідок, немає вимоги продовжувати справу творця. Навпаки, сама думка
про "співтовариство" з богом розглядалася як страшна єресь.
Мусульманин повинен був коритися богу (саме слово іслам означає "покірність")
і жити у відповідності з об’єктивними законами, які встановлені згори.
Вчення ісламу наклало
глибокий відбиток на характер суспільства і держави. Як спосіб життя, як
особливий культурно-історичний тип, ісламська цивілізація сформувалася в ХІ –
ХІІІ ст. вона склалася на основі синтезу рано-тюркських традицій і
арабсько-сірійської цивілізації, яка поступово зживала в епоху халіфату
духовний спадок еллінізму. Релігійним центром ісламу протягом всієї його
історії була Мекка, культурно-політичним на рубежі Нового часу був Каїр, після
падіння мамлюкського султанату в 1517 р. – Стамбул, столиця Османської імперії.
На початку XVI
ст. утворилися ще дві великі мусульманські імперії: держава Сефевідів і держава
Великого Могола. До цих трьох великих держав ісламу так чи інакше прилучалось
чимало дрібніших мусульманських держав, які були розташовані як в Азії і
Африці, так і на сході Європи. Всього в ареалі ісламської цивілізації в 1500 р.
проживало 47,5 млн. чоловік (11,2% всього населення Землі), а включаючи
мусульман Поволжя, Індії і Південно-Східної Азії і того більше.
Притягальна сила
ісламу, яка багато в чому визначала його успіхи, полягала насамперед в
глибокому почутті колективізму і рівності людей. Для ісламу характерний крайній
анти індивідуалізм. В ньому не було місця для окремих прав та інтересів
особистості. Він був ворожий самому принципу приватної власності і визнавав
тільки те, що було зроблено або зароблено самою людиною. У ісламі всі люди
вважалися однаковими від народження. Вони не повинні були мати ніяких переваг,
які були б пов’язані з їхнім походженням, навіть фамілій. В ідеалі всі
мусульмани були рабами Аллаха, однаковими, як зубці одного гребінця.
Ісламське суспільство
за характером було теократичним і авторитарним. Теоретично мусульмани складали
одну братську общину – умму, у якій все було підкорено принципам соборності (шура)
і товариства. При такому колективістському ідеалі соціальна рівновага
досягалася за рахунок повної відмови від свободи особистості і її підкорення
теократичній ідеї загального щастя. Іслам завжди турбувався про людей взагалі,
але ніколи – за інтереси окремої людини. Людина завжди виступала як член
колективу. Вона могла скаржитися що до нього не застосовують загальний закон,
але ніколи – на те, що зачіпають його особисті права і привілеї.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 |