Курсовая работа: Світ Заходу і світ Сходу
Іншими словами, великі країни і світогосподарські регіони
Азії і Північної Африки включно до середини ХІХ ст. зберігали повну
автономність, розвивалися за своїми внутрішніми законами і самостійно
задовольняли свої головні потреби. Більше того, в XVI - XVIII ст.
країни Сходу як і раніше залишалися постачальниками на Захід готових виробів
(тканини, цукор, прянощі, кава і т. п.), і до того ж мали позитивний торговий
баланс. Навіть Англія, яка була найвинахідливішою у міжнародній торгівлі, 75%
свого імпорту із Індії в 1708 – 1760 рр. оплачувала поставками дорогоцінних
металів.
До середини ХІХ ст. Схід диктував свої умови торгівлі, на
протязі трьох століть обмін товарами між Європою і Азією проходив у
відповідності із правилами, які встановлювалися правителями Сходу (Китай,
мусульманські країни і як привілей не всім султан дарував капітуляції – право селитися
у певних кварталах міста і торгувати згідно встановлених правил). Це не був
каприз східних владик, а міра захисту від торгової експансії Європи.
Після Лепанто (1571 р.) і Відня (1683 р.) військові
перемоги відійшли в область історії. Боротися з європейським флотом, "захоплювати"
береги і торгівлю було вже не можливо. Океан став продовженням Європи, а
правителі Сходу і далі прагнули відстояти свої попередні позиції, діючи при
цьому всіма доступними їм засобами, насамперед засобами зовнішньоекономічного
примусу, заборонами і контролем. При цьому ні один уряд Сходу не проявив ні
достатньої гнучкості, ні дальновидності, щоб пристосувати свою політику до
ситуації у світовій торгівлі, яка змінювалася. Більше того, ні один із них не
встояв перед спокусою до кінця використати положення єдиних виробників і
постачальників. Всі вони проводили політику монопольно високих цін і забороняли
вільну торгівлю. Але замість закріплення переваг, які історично склалися це
привело до прямо протилежних результатів.
Відсутність і дорогі ціни на східні товари, стимулювали їх
виробництво в Європі та інших країнах, до того ж товари кращі по якості і по
значно нищим цінам. Наприклад, папір винайшли в Китаї; в VIII – Х
ст. його виробництво налагодили в мусульманських країнах, в ХІІ ст. – в
Іспанії, в ХІІІ – в Італії. У ХV ст. Європа почала експортувати папір на Схід. Така ж доля
у сирійського скла, шовкових тканин, вогнепальної зброї і багато чого ще.
Гармати були винайдені в Китаї і вперше використані монголами при завоюванні
Сунської імперії (1251 - 1279). Але вже на початку ХVІ ст.,
на думку одного китайського чиновника, португальські гармати були значно
досконалішими і точними в бою.
Іще. В результаті монополізації виробництва і збуту країни
Сходу втратили навіть ті переваги, які витікали із чисто природного фактору:
родючості ґрунтів, теплого клімату і т. п. Бразильський цукор витіснив із
європейських ринків цукор із Сирії і Єгипту, "балтійська" пшениця –
зерно із арабських країн. На кінець ХVІІ ст.
арабський льон, бавовна і рис втратили своє значення як експортні культури і
навіть на внутрішньому ринку витіснялися імпортом. Кава і чай європейських
плантаторів підірвали монополію Південної Аравії і Китаю. У ХVІІІ
ст. цукор, кава і рис із Вест-Індії майже повністю замінили на Близькому Сході
продукцію місцевого виробництва.
Поступове наростання цих тенденцій, які діяли з епохи
Хрестових походів, мало незворотні наслідки. В кінцевому рахунку воно привело
до корінної зміни в характері та структурі європейсько-азіатської торгівлі, яка
на кінець ХVІІІ ст. набувала все більше типових рис "периферійності".
І в цьому в чималій мірі сприяли самі східні правителі. У погоні за монопольно
високими прибутками, за європейським золотом і сріблом вони втратили переваги,
створені історією і природою, втратили положення ведучих виробників і в кінці
кінців поступилися своїми позиціями на світовому ринку альтернативним
постачальникам. Іншими словами, Схід програв в економічному змаганні, як він
зазнав поразки у відкритому військово-політичному протистоянні Заходу.
Сьогодні більшість істориків дотримуються концепції "випереджаючого
розвитку" Європи. З цієї точки зору відставання Сходу було відносним його
можна уявити собі тільки на фоні європейського життя, по контрасту із Заходом.
На кінець ХVІІІ ст. Європа ніби залишила позаду країни Сходу, в
розвитку яких не відбулося і не відбувалося якихось принципових змін. Ніяких
катаклізмів не було. І лише у порівнянні із Заходом, Схід дійсно став
сприйматися як резерват відсталості і застою. Однак ясно одне, що за
виключенням окремих країн, в цілому на Сході не було абсолютного господарського
регресу і навіть темпи економічного розвитку принципово не відрізнялися від
того що було в Європі.
У сфері духовного життя Сходу теж не відбулося ніяких
принципових змін. Якщо не брати до уваги елітарних форм, то ніде, навіть у
мусульманському світі, не було занепаду культури. Вона продовжувала розвиватися
у руслі традиційних цінностей. Порівняно високим був рівень елементарної
грамотності, шкільної освіти і традиційних знань. Як і раніше інтенсивним було
релігійне життя. В періоди миру і соціальної стабільності достатньо високим був
рівень моралі і нормативної поведінки. Єдині, що в історичній ретроспективі
може бути віднесене до елементів культурного застою або навіть відсталості, -
це збереження традиційного характеру культури та її самобутності, іншими
словами відсутність інновацій, які б можна було спів ставити з інтелектуальними
і культурними досягненнями Європи, яка проявила в цей період безумовну перевагу
своїх традиційних цінностей і соціально-політичних інститутів.
Де ж ключ до процвітання Європи ХVІ - ХVІІ
ст.? більшість істориків сходяться на тому, що він знаходиться в Європі.
Історики однолінійного прогресивного розвитку пов’язують це з утвердженням
капіталізму, а представники сталінської школи навіть з перемогою буржуазної
революції. Дійсно, на Сході не було буржуазних революцій, "визрівання"
капіталістичних відносин, хоча за теорією Маркса революції відбуваються у
країнах з повним розвитком продуктивних сил, а саме Схід був таким на ХVІІІ
ст. І науково-технічні винаходи це теж не пріоритет Європи, а Сходу.
Тут слід зауважити, що всі знання (компас, книгодрукування,
виготовлення вольфрамової сталі, географія, астрономія і т. п.) вперше якраз
були на Сході, але вони не зробили ніякого впливу на соціально-економічний
розвиток Сходу, вони відштовхувалися східним суспільством. На кінець ХVІ ст.,
наприклад, припинили існування мануфактури Сирії і Палестини, які були
розраховані на використання в якості двигуна водяного колеса – технології
завезеної з Північної Іспанії. Така ж доля і фарфорових мануфактур в Єгипті,
які копіювали китайські зразки. Ніякого капіталізму не виникло також в
результаті розвитку торгівлі і мануфактурно-ремісничого виробництва. Ні в
могольській Індії, ні в Китаї бурхливий ріст товарно-грошових відносин,
торгового капіталу і лихварства, не говорячи вже про розвиток різних форм
приватного присвоєння (і навіть володіння) не породжував "нічого, - як
замітив К. Маркс, - крім економічного упадку і політичної корупції".
І в самій Європі не капіталізм з його культом грошей, не
панування буржуазії, тим більше не "буржуазні революції" були
причиною "європейського дива" ХVІ - ХVІІ ст.
Не купці і не лихварі-банкіри змінили обличчя Заходу, розкрили його
інтелектуальний і художній потенціал. Не вони здійснили революцію свідомості,
яка перетворила Захід в епоху Відродження і привела до створення
індивідуалізованого суспільства, яке було раціонально перебудовано на принципах
свободи. Сам капіталізм як система вільної ринкової економіки був наслідком тих
змін, які відбулися в Європі на рубежі Нового часу.
Ще в 1973 р. Д. Норт в своєму "Піднесенні західного
світу" відмічав, що науково-технічні інновації, ринкові структури, освіта,
нагромадження капіталу і т. п. були не причиною піднесення, а самим
піднесенням, його проявом в різних сферах економічного і соціального життя.
Таким чином, капіталізм був одним із результатів прогресу Заходу, розкриттям в
області економіки тих тенденцій, які містилися в його соціальних і духовних цінностях.
Це був чисто західний спосіб виробництва. Він витікав із самого характеру
соціальних структур, властивих Європі з глибокої давнини.
В епоху середньовіччя, особливо з ХІ - ХІV ст.
під впливом католицької церкви і рицарства ці цінності отримали подальший
розвиток, привели до виникнення нової етики і моралі. Праця стала самоціллю,
вищим релігійно-моральним ідеалом у поєднанні з розвитком правової свідомості,
самоконтролю і особистої відповідальності створили на Заході ту
соціальну-моральну атмосферу, яку М. Вебер не зовсім вдало визначив як "дух
капіталізму".
Релігійно-моральні ідеали Сходу мали прямо протилежний
характер. Аскеза зв’язувалася насамперед із відходом від світу. У світі ж
панували колективістські начала, які, як ми вже відмічали, лежали в основі всіх
цивілізацій Сходу. Більше того, більшості із них була властива установка на
рівність і соціальну справедливість. Відповідно в системі пріоритетів
переважало розподільче начало, орієнтація на порівняльне і гарантоване
задоволення матеріальних потреб, яке було пов’язане не з індивідуальними, а з
колективними зусиллями.
Звідси витікало відношення до праці. При всіх відмінностях
в його культурі і релігійно-моральній основі він ніде на Сході не був
самоціллю, не мав того глибоко особистого і в ідеалі некористолюбного
характеру, який він набув у країнах Заходу. У всіх цивілізаціях Сходу праця
була насамперед джерелом добробуту і мала суспільне значення. Праця одного була
працею для всіх і в ідеалі всі працювали як один. На практиці це породжувало прагнення
"не перепрацювати за іншого", в кращому випадку бути на рівні з
іншими. Ніде на Сході людина не відповідала перед собою за результати своєї
праці, завжди – перед суспільством, кастою або кланом. Відповідно ніде не
склалося тієї соціально-моральної атмосфери, тієї культури духу, в середовищі
якої відбувався економічний розвиток Заходу, який без протиріч поєднувався з
раціональним розрахунком і навіть меркантильністю.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 |