Курсовая работа: Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.
Повість минулих
літ щедро згадує Олега та його походи проти древлян та уличів, тиверців, що
вийшли з покори [1; с. 20]. Варто звернути увагу що ця зміна династій призвела
до відвернення деяких племен від Києва, всі дипломатичні стосунки, зовнішньополітичне
становище – всі досягнення Аскольда було зведено на нівець; церква та більшість
полянського боярства, що підтримували вбитого кагана почали свою опозиційну
політику.
Ситуація
докорінно змінюється тільки зі смертю регента у 912 р. зі вступом на престол
Ігора, княжіння котрого позначено релігійною толерантністю [36; с. 11]. Продовжує
політику централізації влади та об’єднання всіх східнослов’янських земель. У
913-914 рр. вів війни з древлянами, у 915 і 920 рр. виступив проти печенізьких
орд, воював з уличами, здійснив походи до Закавказзя. 941 року виступив проти
Візантії, що скінчилося поразкою русів. За для реваншу вже у 944 р. знову йде в
наступ, і того ж року підписує недуже вигідний договір з Візантією, де руси-язичникі
та руси-християни виступили як рівноправні общини [1; с. 38]. Дійство проходило
в Києві у соборній церкві св. Іллі на Подолі, а від так можна з упевненістю
стверджувати про відновлення руської єпархії, тай взагалі за правління Ігора
християне мали більший авторітет та перевершували язичників як кількістю, так і
моральністю в плані політичного впливу в державі [50; с. 64]. Тобто аналізуючи
ці факти можна сказати, що ось і почалася доба "двовір’я".
Доба Ігора
закінчується древлянськім повстанням 945 р., що стало фатальним як для князя так
і для всієї держави. За правовими канонами престол мав зайняти Святослав
Ігоревич, та в цей рік йому було лишень три роки і певна річ влада тимчасово
переходить до вдови – регенти Ольги.
Ольга помстившись
древлянам за всіма поганськими звичаями, де найвиразніше, за словами Рибакова
Б.О., змальовано поховальний обряд – в ладді на гарячому вугіллі з Перунової
святині [44; с. 275], розпочинає нову мирну прохристиянську політику щодо своєї
держави [13; с. 108], Вперше за історію Київської держави було наведено лад,
виходячи з попереднього досвіду княгиня проводить низку реформ: юридично
зарегламентувала феодальні повинності, впорядкувала податкі, провела
адміністративно-господарську реформу, закладала нові села і міста, проводила
церковно-політичні контакти, насамперед з Візантією [57; с. 44]. Напевно варто
додати що врядування Ольги проходило під приводом християнських бояр, отож
виходить з 945 і по 969 рік на Русі головною сопілкою в усіх сферах життя
заправляє християнство.
У 957 році
візитувала до Константинополя, з метою домовитися про одруження свого сина з
імператорською дочкою, уклала новий договір. Деякі джерела наголошують про її
охрещення, але є заперечний факт, бо саме в цю поїздку княгиню супроводжував
священик Григорій [8; с. 128], також можна пригадати більш ранні свідчення 947
року, про заміну Ольгою язичницьких капищ на хрести [50; с. 67]; про Аскольдову
могилу, де було створено церкву св. Миколая. І нарешті пропозиція Брайчевського
М.Ю., Ольга охрестилася таємно разом зі своїм чоловіком Ігорем, за що і вбили
князя ревнителі старої віри, а згаданий візит 957 р. "і повернулася Ольга
до Києву з почуттям гніву і розчарування" [1; с. 45] спростовує сама
повість минулих літ.
Під 964 р.
починає князювати син Ігора та Ольги [1; с. 45]. Діяльність Святослава як
державця попервах мала обмежений, виключно військовий характер; внутрішне
управління й надалі залишалося в руках рішучої і властолюбивої княгині аж до
самої її смерті у 969 р. [8; с. 130]. Спирався на язичницьке угрупування
феодально-дружинного класу, був безперечним поганином, ворожим до християнства.
Ідея всього його життя полягала у стверджені пріоритету меча тарубої фізичної
сили над розумом, правом і правдою. Доки мати була жива він був змушений
стримуватися та виявляти зовнішню лояльність щодо християнства [16; с. 23].
Спалах ненависті проривається лише з 969 по 972рр., так само як і воєнні успіхи
та слава. Провал східної політики, що спрокувала печенізьку навалу та втрату
південних, надчорноморських земель; невдачі на Балканах, розмах народновизвольної
боротьби болгарського народу, очевидна перевага візантійської дипломатії та
зброї – все це призвело до розправи над християнством, та благовірними її (будь
то свої чи чужинці) [8; с. 133]. Свідчення візантійських авторів (Лева Диякона,
Скилиці) малюють жахливу картину масових убивств, заподіяних Святославом у
болгарськіх містах. У 971р. в ніч з 19 на 20 липня на березі Дуная палають
ритуальні вогнища, на яких горіли тіла загиблих дружинників, а ті що залишилися
живими вбивали болгарських полонянок, а немовлят вкидали в річку із жертовними
півнями. Це є ніщо інше як масове жертвоприношення християн поганським богам [50;
с. 68]. Репресії також поширилися й на Русі, винищувалися церкви, християнські
святині: Софіївська і Михайлівська церкви, зведені ще Ольгою.
У битві з
печенігами 972 р. загинув князь Святослав, у Київській державі спалахують
міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи
весь час у походах, в 965-971 рр.– Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському
царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив теріторії, з яких збиралася данина,
поміж трьома синами.
У Києві став
княжити старший Ярополк, отримавши прерогативу великого князя. У Деревлянській
землі – Олег, середній брат. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва
літопись був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський
престол [9; с. 105]. На інших землях були князі міських династій.
Занадто юний вік
усіх трьох вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би
і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування,
здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення
оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував його дядько – Добриня. Ярополк мав при собі воєводу Свенельда
Блуда – що відіграв фатальну роль у
трагічній долі свого підпічного [50; с. 48-49]. Неясною залишається ситуація з
Олегом, хто був радником невідомо.
З трьох Святославичів
двоє "законних", напевно,вже були православними, бо народилися вони
коли Ольга вже встигла охреститися; Натомість, Володимира було віддано на
догляд родичам його матері, Ольгиної ключниці – Малуші, і аж до 988 р. він
залишався поганином [8; с. 160-162].
У 977 р.
починається озброєний конфлікт між Олегом і воєводою Ярополка, за приводом
вбивства сина Свенельда Люта. Відомий історик Толочко П.П., першопричиною
конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між
братами Ярополком і Олегом, останній був вбитий [50; с. 68]. За дослідженням
історика Брайчевського М.Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію
про взаємний конфлікт Ярополка і Олега, ініціатива міжусобної боротьби йшла
саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.
Володимир їде в
Швецію і повертається із загоном найманців – вікінгів, здобуває Новгород,
Полоцьк та Київ, Ярополка – підступно вбито. Отже, цитуючи літопис з 980 р. "
– став княжити Володимир у Києві один" [16; с. 29].
На Русі, та
найбільш у Києві, все ще продовжувала існувати хітка рівновага двох ідеологій.
Орієнтація на двовір’я, що вже мала слід за попередників, була невзмозі
слугувати загальнодержавною ідеєю для могутньої та єдиної Русі [50; с. 70],
тому новоспечений князь йде до влади на хвилi язичницької опозицiї та змушений до
певного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних
язичницьких вiрувань i бiльше схильна до органiзацiї зовнiшнiх военнополiтичних
акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави.
Головний напрямок
першого етапу Володимирового врядування – об’єднання шести головних
східнослов’янських племен: полян, сіверян, древлян, дреговичів, кривичів та
ільменських словенів через запровадження першої релігійної реформи – "Володимирового шестибожія"; Усе
розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність
живих носіїв релігійних традицій тощо [30; с. 25-30]. Створення такого
релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на
меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю
земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід
було покласти край [36; с. 17]. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. і
Рибаков Б.О., полягає в об’єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самим
ствердити політичну єдність Русі.
До пантеону увійшли:
верховним божеством став – новгородський Перун, запозичений у балтських племен,
бог блискавки. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим
закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас,
це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і
стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу,
дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані
літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди
зустрічався зі списом і щитом [28; с. 33]. Біля статуї Перуна завжди палало
вогнище – постійний живий вогонь, якщо ж
через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.
Другим був Хорс,
зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила,
помилково вважався богом сонця [48; с. 121], мав іранське походження. Даждьбог – одне з головних божеств язичницької Русі. Під
цим ім’ям обожнювалося Сонце, що давало життя, живило навколишне природне
середовище. Бог що дає добро.
Антиподом
Даждьбогу в пантеоні став Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і
негоду, родоначальник усіх вітрів [37; с. 99]. П’ятим став Симаргл, бог Землі
та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса,
охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [30; с. 31].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 |