Курсовая работа: Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.

Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище – культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капища залишився, власне, фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [44; с. 70].

В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу – печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа, притока р.Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достеменний час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ – ІХ ст. В. Даниленко ще 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VІІІ ст. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [54; с. 340].

Через поодинокі згадки про слов’янські капища відтворити повну картину місць поклоніння давніх словян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити, як же виглядали слов’янські святилища.

В 1975 році розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме у цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [4; с. 131].

Таким чином, досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби Київської Русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки після прийняття християнства.

1.2 Історіографія

З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння "отай" старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств[12; с. 182].

Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства.

Увага до історії язичництва помітно зросла у XIX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.

В цей час з’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва [6; с. 1022-1024].

Демонологією та уявленнями слов’ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалкі, польовики та багато іншіх створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль [32; с. 58].

Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницькіх вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про "Тіні забутих предків", де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітки-Основ’яненка "Конотопська відьма" [34; с. 665, 536]. Також слід згадати твір "Лісова пісня" Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.

Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.

Дослідження Є. Анічкова ніби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційних авторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. [2].

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чи християнських своїх проявах – стала розглядатися як "опіум для народу". Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. В радянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалися проблеми язичницькіх вірувань та їх пережитків.

Найбільш широко досліджував проблему слов’янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков [43; 44]. Його роботи "Язичництво Древньої Русі" та "Язичництво давніх слов’ян" базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов’ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов’янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.

Серед радянських дослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н. Велецької, В.Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняття християнства на території Русі, як державної релігії.

Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов’янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становище Давньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра та інших археологів, істориків та культурологів.

Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці "Коло Свароже" [28; с. 78, 115, 180]. Одна з найгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства – "Київська Русь: від язичництва до християнства" О. Моці та В. Рички [30].

Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, всежтаки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.

Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі

2.1 Язичництво та язичницький світогляд

Язичництво (вiд давньослов. слова "язики" — народи) є досить невизначеним термiном, що свого часу виник у церковному середовищi для позначення всього нехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд "язичництвом" розумiють рiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували в рiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило, світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтових релiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державної релiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов’янського язичництва надзвичайно широкi — своїми коренями воно сягає в кам’яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ — початку ХХ ст. [17; с. 347].

Язичництво давнiх слов’ян саме по собi не є унiкальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це — слов’янський варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiант неповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов’ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося.

Перше релiгiйне нашарування в давньослов’янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра —Десна), що заселяло цю територiю ше з кам’яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи , першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.

Другий шар у язичництвi давнiх слов’ян, деякі дослідники, пов’язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV—ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра — Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов’язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15