Курсовая работа: Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.
На Русі домовиків
звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами,
доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від
багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А
покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником [31; с. 284].
Нижчі духи і
півдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні в
чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки –
невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з
чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами
русалоньки дуже рідко з’являються на люди одягнені, майже завжди вони у
прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються на
гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито;
розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до
смерті [58; с. 62].
Мавки живуть у
лісах і у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику
і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають,
жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді,
стинають голову [32; с. 46-51].
До русалок і
мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), або
великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі,
пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво [31; с. 285].
Найтемніші вірування
та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів,
іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей [6; с. 1017],
поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику паніку
серед людей, аби ті божеволіли [31; с. 285].
Щодо живих людей,
таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива
здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та
зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом
серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні
здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба
дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрям
на Лису гору й справляють там чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна
та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом
(відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі,
відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя –
п’ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова
фабула повісти Гоголя "Вій"[53; с. 153-169].
Вовкулаками,
більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і
навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з’являються вже в оповіданні "Слово
о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні
гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят [17; с. 200].
Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки
душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на
заході – вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьом
на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки.
2.2 Язичницькі
святилища та святі місця
Територія Русі,
що заселена була східними слов’янами, вірогідно, мала велику кількість
язичницьких святилищ і священних місць. Десятки святилищ, відкритих на сьогодні
в різних регіонах східнослов’янського світу, доводять певну організацію
культових місць та їхню різноманітність. Такі місця були як загального
призначення – за наявності вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення
(пагорб, штучно влаштоване городище), сліди у вигляді заглиблення – від
дерев’яного чи кам’яного ідола (або й сам ідол), і нарешті спеціальні ями,
заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу; Про це свідчать
топонімічні назви поселень "святих озер", "святих рощ",
молитовників біля стодолів, що містять назви чи елементи язичницьких імен [54;
с. 339]. Згадуються вони і в деяких писемних
джерелах, зокрема, в "Слові о законі і благодаті" митрополита
Іларіона. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом
на "Желярі", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що
згадувалося в літопису під 1169 роком [55; с. 258].
Такі святилища
відкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі
Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташовувалися на
городищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок на Поділлі). Аналогічні
культові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище
поблизу Новгорода, на Перині ("пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам’яток
перебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали роль
племінних язичницьких культових місць [54; с. 339].
За дослідженням
язичницької топоніміки, що були проведені Т.В. Сергіной, виявляється декілька
тематичних груп. На першому місці стоять топоніми, що пов’язані з Волосом – Велесом. Це дає підставу вважати, що Велес був
найбільш вшанованим богом серед слов’ян. Крім того, в топоніміці відображені і
інші язичницькі сюжети: Ворожба, Ярилова, Ігрище тощо [44; с. 15-16].
Збереженість язичницьких топонімів свідчать про те, що довгий час зберігались
їх первісні функції. Але топоніміка не дає можливості повністю з’ясувати
знаходження святих урочищ, по-перше, після охрещення Русі Володимиром майже усі
колишні поганські святилища було замінено на християнські, а по-друге, такі
поклоніння чи моління, як "хто під овином молився" або "в
пшениці" чи "біля води" не залишали топонімічних слідів.
Своєрідним розрядом культових місць були священні і святі рощі "древеса"
й "рощення". Одним з дерев, що поважали була береза, з якою
пов’язаний цілий ряд весняних обрядів а хороводних пісень. Не виключно, що
береза була присвячена берегиням, духам добра [15; с. 62].
Дерева, що були
розташовані біля джерел, криниць, мали особливу повагу, адже одночасно можна
було звертатись і до сили рослин, і до живої води. Адже тут певною мірою
поєднувались культ обожнювання води, і культ рослин, що в уяві тогочасної
людини наділені великою силою, що мала допомагати тій людині, яка поклонялась і
молилась у цих містах, приносила жертви. Серед населення був поширений культ
дуба. Дуб – дерево Перуна – міцно увійшов в систему язичницьких вірувань і
обрядів. Так як прабатьківщина знаходилась в зоні, де були поширені дуби, тому
вірування, що пов’язані з дубом, мають свої коріння з давніх часів [43; с. 9-13].
Поклоніння давніх
русів Перунову дубу змальовано імператором Костянтином Багрянородним, що
датується 948 роком, він пише: "Пройдучи це місце, вони досягали остріва,
яке називають Святим Григорієм, і на цьому острові здійснюють свої
жертвоприношення, так як там росте величезний дуб. Вони приносять кісні хліба,
м’ясо, а інші приносять в жертву півней. Щодо півнів вони за допомогою жеребу
вирішують – зарізати їх, з’їсти чи відпустити живими" [9; с. 21-25].
Одне з досліджень
було зроблено ще у 1909 році, виявлено біля монастиря Пустинного Миколи. За
довжиною стовбур дуба сягав 20 метрів. Судячи по кільцям на зрізі йому було
десь 150 років. В свій час в товщу стовбура були врізані і встигли врости в
дерево, чотири кабанячих щелепи, що розташовані були квадратом.
Ще один схожий
дуб було знайдено вже 1975р., недалеко від першого, нижче гирла Десни. У
стовбурі було виявлено дев’ять кабанячих щелеп [57; с. 33]. Від свого
попередника дуб відрізнявся лише розмірами, висота якого була 10 метрів та
кількістю ритуальних предметів, що теж були вставлені у вигляді квадрату. На
двох дубах було виявлено сліди обпалення. Скоріш за все, біля дубів знаходились
ритуальні вогнища. Приблизний час існування називають VIII ст. Є підстави
вважати, що населення київських земель поєднувало між собою декілька культів:
вепра – найсильнішого і поширенішого з диких тварин та дуба – наймогутнішого і
найміцнішого серед інших дерев. Водночас вшанування дуба було пов’язано з
поклонінням богу Перуну.
Обидва стовбури
були знайдені у воді. Скоріш за все, дуби росли поблизу переправи, де
перетинались важливі шляхи: Дніпровський – шлях "з варяг у греки",
другий вів з Києва до Чернігова. Можливо тут і росли священні дуби. Недалеко
звідси було і місце зупинки торгових караванів, які приїздили до Києва з
півночі. Тому й не випадково язичницькі святилища влаштовувались на людних
шляхах, щоб дружинники і купці, уникнувши численних небезпек під час походів і
мандрівок, могли приносити жертви своїм богам. Магічну силу кабанячих ікл з
отворами східні слов’яни використовували як талісмани і вважали їх священними
речами, що мали оберігати людину. Не раз виявляли ікла, кісти й кабанячі голови
в курганних похованнях сіверян та древлян. Без сумніву можна вважати кабана
священною твариною. Його приносили в жертву богам з надією, що цим можна набути
їхньої ласки і допомоги. Деякі вчені стверджують, що поєднання обпаленого дуба
з кабанячими іклами було пов’язано із святкуванням новорічних циклів свят, коли
спалювали дубову колоду з обов’язковою стравою "васильївського"
порося [23; с. 24]. Про полювання на вепра та
урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах.
Отже, за
допомогою етнографічного матеріалу ми маємо можливість прослідкувати магічне
поєднання культів дерев, води і вогню. За народними віруваннями вогонь –
найвеличніший дар богів людям. Через поклоніння вогню пояснюється й українська
гостинність [31; с. 263]. Вода вважалась фільтром людини від гріхів.
В Україні
зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу –
печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа-Дністер) з наскельним
рельєфом-композицією та написами. Питання про достемений час виникнення цього
рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір
кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець
стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання
храму для культових відправлень у VІІІ- ІХ ст.. В.М. Даниленко ще в 1961 р.
відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку
VІІІ ст.. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери
[54; с. 340].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 |