Курсовая работа: Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.
У народній
медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні,
поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася
словесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окрему
форму мовного навіювання – замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є
те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати
довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.
Зразки
стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров’я взагалі, для
немовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляння
мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати
віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній
магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі
словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води,
землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнських
божеств [7; с. 27].
Характеризуючи
етнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головним
матеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогою
етнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненій
формі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.
До фольклорного
матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки,
які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в
багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись
фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад,
за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна
віднести цілий рядок елементів східнослов’янського фольклора: замовляння сил
природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у
вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих
шкірах, - все це відголоскі кам'яного віку [43; с. 7]. А от пізніша стадія
мезоліту зазнала дещо змін, так з’являються божество Род та рожаниці,
найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної
Венери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір’ю-
Землею, або ж Маковою.
Основу
язичницьких вiрувань давнiх слов’ян складали рiзноманiтнi природнi культи.
Слов’яни боготворили лiси, рiки й iншi водойми, гори, каменi або безпосередньо,
або заселяючи iх особливими духами. Подiбнi пережитки, власне, анiмiстичних
вiрувань можна зустрiти не тiльки в язичництвi, а й у розвинутих національно-етнiчних
i регiональних релiгiях — досить згадати нiмф i сатирiв в олiмпiйськiй релiгiї
давнiх грекiв. Стiйкiсть поклонiння духам i природним явищам пояснюється дуже
легко – вони iснували поруч з людьми, були
для них зрозумiлiшими, нiж, припустимо, небеснi боги [37; с. 96].
В очах наших
слов’янських предкiв переважна бiльшiсть духiв ставилася до людей неоднозначно.
Саме в такому виглядi переносили люди на духiв свої спостереження за
рiзноманiтними природними феноменами, кожний з яких залежно вiд обставин мiг то
допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самi люди поводяться
так само. Сонце, наприклад, могло виступати i небесним вогнем, джерелом тепла i
свiтла, вiд якого повнiстю залежить життя i добробут людей, i нешастям, тому що
саме його променi палять руських ваїв у "Словi о полку Iгоровiм" Отже,
слов’янам-язичникам доводилося постiйно залучати на свiй бiк заради доброго
врожаю, безпеки худоби, вдалих пологiв тощо, всiх цих водяникiв, лiсовикiв i
домовикiв.
Природнi культи
давнiх слов’ян можна умовно роздiлити на чотири: культи води, культ лiсiв i
дерев, культ предкiв, культ злих сил. Зрозумiло, цим не вичерпуються прояви
слов’янського язичницького анiмiзму: цiлий ряд джерел пiдтверджує, що слов’яни
поклонялися каменям i горам, колодязям i озерам, звiрам i птахам, вогню,
зiркам, Мiсяцю та Сонцю.
Культ води
пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерiєю свiту. Насправдi "земнi"
джерела водного культу слiд шукати в значеннi води для землеробства, що було
основою господарства давнiх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам i
колодязям, полюбляли молитися над водою, називали рiчки богинями, запалювали
свiчки над колодязями i криницями. Поруч iз виключно "зрошувалъною"
також шанувалася "очисна" властивiстъ води, внаслiдок чого ще в
середнi вiки зберiгався звичай водних ордалiй [17; с. 349]. Воднi ордалi —
випробування, якi полягали в тому, що людину, запiдозрювану в чаклунствi,
кидали у воду, уважно спостерiгаючи, — потоне вона чи нi.
Найбiлъш вiдомий
прояв культу води, безперечно, — це вiра у водяникiв i русалок. Водяного
народна фантазiя зображувала у виглядi старця з довгою, заплутаною бородою, який
надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дiвчатами,
що через якiсь причини (найчастiше — через нещасливу любов) знайшли свою смерть
у водi. Танцi русалок — це хвиля на водi, а їхнi пiснi — це шум хвилі [32; с. 38].
Коли в розпал лiта, пiд час визрiвання врожаю, вранцi виступала роса. люди
вважали. шо русалки приносять її у своєму довгому волоссi, i назвали
Русальським тиждень, що передував святу лiтнього сонцестояння.
Предметом культу
дерев ставали як окремi породи дерев (найчастiше дуб — найпомiтнiше за
розмiрами i за вiком дерево лiсостепової зони), так i цiлi гаї. Там, у
священних гаях, пiд загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахiв,
полювати на тварин, навiть рубати дерева. Нашi предки були переконанi, що саме в
лiсах та гаях, де затишно i спокiйно, в пущах, подалi вiд людських очей жили
боги. Тому в лiсах найчастiше i розташовувалися культовi споруди
слов’ян-язичникiв, проводилися окремi обрядово-ритуальнi дії [17; с. 350].
Вiзантiйський iмператор Константин Багрянородний залишив опис подiбних дiй бiля
священного дуба на островi Хортиця. Торговцi, якi щойно подолали небезпечнi
днiпровськi пороги, збиралися пiд його розложистим гiллям i приносили йому
жертви: хто хлiб, хто кусень м’яса, хто живих пiвнiв. Потiм, утворивши коло з
12 стрiл, провадили ворожіння — можливо, про прикiнцевий прибуток свого
підприємства [58; с. 69].
Втілюючи загальне
бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві
позиції та вчинки. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають
уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг
сприйматися раніше і відтворився в пам’яті або створений уявою. Воно стосується
не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді
переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких
людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне,
а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.
Релігійні
уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на
віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в
існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.
Світогляд народу
завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно
відрізняти від повір’їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та
її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені в
усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.
Логічно буде
розпочати з найвищіх богів: Волос – Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род,
Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським
божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього
вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя [58; с. 65].
Перун був грізним
божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім,
золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові
о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця.
Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям
обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що
дає добро [36; с. 12].
Антиподом
Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду,
родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники
трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила,
гострі пазури та зуби [30; с. 31-33].
Представницею
жіночої статі була Мокош – це божество родючості
і домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род і Велес у кам'яну добу
відігравали найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалися
однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став
покровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю [15; с. 69-72].
У дохристиянські
часи наші предки не мали чіткого уявлення про душу. Припускалось існування
кількох душ в однієї людини [37; с. 80].
Побутувало й інше
трактування душі. Наприклад, душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували
різні погляди: Доля – душа предків; Доля – душа людини, або її двійник.
Доля як душа
предків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців
родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий
погляд переважав, були й інші повір"я, за якими Доля померлого живе в його
могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу,
хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто
Недолі.
Також хочеться зазначити
про згадані Б.О.Рибаковим [43; с. 7-9], О.П.Моцєю, В.М.Ричкою [30; с. 27] -
поховальні обряди – спалення мерця, або викладення мертвого тіла у позі
ембріону для повернення у материнське лоно за для рееркарнації духу померлого в
іншу людину, або істоту.
Уявлення про злих
духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від знахарів, примівників,
ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. У
давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим
богом, а не дідьком... Розрізняли декілька домовиків [37; с. 87].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 |