Курсовая работа: Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.

У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окрему форму мовного навіювання – замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.

Зразки стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров’я взагалі, для немовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляння мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнських божеств [7; с. 27].

Характеризуючи етнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головним матеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогою етнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненій формі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.

До фольклорного матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки, які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад, за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна віднести цілий рядок елементів східнослов’янського фольклора: замовляння сил природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих шкірах, - все це відголоскі кам'яного віку [43; с. 7]. А от пізніша стадія мезоліту зазнала дещо змін, так з’являються божество Род та рожаниці, найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної Венери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір’ю- Землею, або ж Маковою.

Основу язичницьких вiрувань давнiх слов’ян складали рiзноманiтнi природнi культи. Слов’яни боготворили лiси, рiки й iншi водойми, гори, каменi або безпосередньо, або заселяючи iх особливими духами. Подiбнi пережитки, власне, анiмiстичних вiрувань можна зустрiти не тiльки в язичництвi, а й у розвинутих національно-етнiчних i регiональних релiгiях — досить згадати нiмф i сатирiв в олiмпiйськiй релiгiї давнiх грекiв. Стiйкiсть поклонiння духам i природним явищам пояснюється дуже легко – вони iснували поруч з людьми, були для них зрозумiлiшими, нiж, припустимо, небеснi боги [37; с. 96].

В очах наших слов’янських предкiв переважна бiльшiсть духiв ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому виглядi переносили люди на духiв свої спостереження за рiзноманiтними природними феноменами, кожний з яких залежно вiд обставин мiг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самi люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати i небесним вогнем, джерелом тепла i свiтла, вiд якого повнiстю залежить життя i добробут людей, i нешастям, тому що саме його променi палять руських ваїв у "Словi о полку Iгоровiм" Отже, слов’янам-язичникам доводилося постiйно залучати на свiй бiк заради доброго врожаю, безпеки худоби, вдалих пологiв тощо, всiх цих водяникiв, лiсовикiв i домовикiв.

Природнi культи давнiх слов’ян можна умовно роздiлити на чотири: культи води, культ лiсiв i дерев, культ предкiв, культ злих сил. Зрозумiло, цим не вичерпуються прояви слов’янського язичницького анiмiзму: цiлий ряд джерел пiдтверджує, що слов’яни поклонялися каменям i горам, колодязям i озерам, звiрам i птахам, вогню, зiркам, Мiсяцю та Сонцю.

Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерiєю свiту. Насправдi "земнi" джерела водного культу слiд шукати в значеннi води для землеробства, що було основою господарства давнiх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам i колодязям, полюбляли молитися над водою, називали рiчки богинями, запалювали свiчки над колодязями i криницями. Поруч iз виключно "зрошувалъною" також шанувалася "очисна" властивiстъ води, внаслiдок чого ще в середнi вiки зберiгався звичай водних ордалiй [17; с. 349]. Воднi ордалi — випробування, якi полягали в тому, що людину, запiдозрювану в чаклунствi, кидали у воду, уважно спостерiгаючи, — потоне вона чи нi.

Найбiлъш вiдомий прояв культу води, безперечно, — це вiра у водяникiв i русалок. Водяного народна фантазiя зображувала у виглядi старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дiвчатами, що через якiсь причини (найчастiше — через нещасливу любов) знайшли свою смерть у водi. Танцi русалок — це хвиля на водi, а їхнi пiснi — це шум хвилі [32; с. 38]. Коли в розпал лiта, пiд час визрiвання врожаю, вранцi виступала роса. люди вважали. шо русалки приносять її у своєму довгому волоссi, i назвали Русальським тиждень, що передував святу лiтнього сонцестояння.

Предметом культу дерев ставали як окремi породи дерев (найчастiше дуб — найпомiтнiше за розмiрами i за вiком дерево лiсостепової зони), так i цiлi гаї. Там, у священних гаях, пiд загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахiв, полювати на тварин, навiть рубати дерева. Нашi предки були переконанi, що саме в лiсах та гаях, де затишно i спокiйно, в пущах, подалi вiд людських очей жили боги. Тому в лiсах найчастiше i розташовувалися культовi споруди слов’ян-язичникiв, проводилися окремi обрядово-ритуальнi дії [17; с. 350]. Вiзантiйський iмператор Константин Багрянородний залишив опис подiбних дiй бiля священного дуба на островi Хортиця. Торговцi, якi щойно подолали небезпечнi днiпровськi пороги, збиралися пiд його розложистим гiллям i приносили йому жертви: хто хлiб, хто кусень м’яса, хто живих пiвнiв. Потiм, утворивши коло з 12 стрiл, провадили ворожіння — можливо, про прикiнцевий прибуток свого підприємства [58; с. 69].

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам’яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір’їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Логічно буде розпочати з найвищіх богів: Волос – Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя [58; с. 65].

Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро [36; с. 12].

Антиподом Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [30; с. 31-33].

Представницею жіночої статі була Мокош – це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род і Велес у кам'яну добу відігравали найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став покровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю [15; с. 69-72].

У дохристиянські часи наші предки не мали чіткого уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієї людини [37; с. 80].

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля – душа предків; Доля – душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір"я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

Також хочеться зазначити про згадані Б.О.Рибаковим [43; с. 7-9], О.П.Моцєю, В.М.Ричкою [30; с. 27] - поховальні обряди – спалення мерця, або викладення мертвого тіла у позі ембріону для повернення у материнське лоно за для рееркарнації духу померлого в іншу людину, або істоту.

Уявлення про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. У давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком... Розрізняли декілька домовиків [37; с. 87].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15