Курсовая работа: Філософські проблеми у творчості Шекспіра

На перших порах Лір, стикаючись з своїми дочками, в дещо схожий на них. Він вимагає шани. Свита із ста чоловік повинна його всюди супроводжувати. Він зовсім не збирався потурати злу, нагородивши його, і карати добро. Розділивши владу і багатство між дочками, Лір добивався того, щоб світ залишився таким, яким був: “уклінним перед колишнім володарем. І тепер, в новій обстановці, Лір виявився рабом своїх старих уявлень: принаймні, спочатку так було. Лір вважав, що Гонерілья і Регана визнають за щастя для себе надати гостинність батькові і його челяді.

Після самозречення Лір не був для них страшним. Він не міг позбавити їх відданої їм влади і багатства. А що до любові до батька, то вона у Гонерільі і Регани була показною. Взагалі надії Ліра на милосердя з самого початку – ілюзорні. Не хто інший, як сам Лір, нещадно порвав з улюбленою дочкою, яка йому не догодила.

Як же вісімдесятирічний король міг так грубо помилитися? У Шекспіра все виправдано: Лір, обожнюючи себе, не міг не помилятися в людях, він просто не знав їх... він чув тільки себе. Від Гонерільі і Регани він почув спочатку те, що сам про себе думав. Самовтіха Ліра за інерцією продовжувалася якийсь час і після того, як він зняв з себе корону. Почесті, які колись виявлялися йому як монарху, він вважав добровільною платнею суспільства Ліру-человеку. Лір не розумів, що його колишній авторитет створювали влада і багатство. Він не розумів, яка небезпечну зброю проти себе він віддав дочкам. І до того, як критики стали тлумачити про помилки Ліра, їх пояснив блазень. Від блазня він впізнав, хто він: “Тінь Ліра”. Людина без звання і багатства, він позбавлений колишньої сили, незалежності, свободи”. Він, отже, втратив свою плоть. Він тінь. І блазень, що розважав інколи Ліра, балагур, “дурень” (Pool, як його називає Лір), учить короля. Перший урок блазень дав йому відразу після розділу королівства, сказавши, що Лір зробив найбільшу дурість в своєму житті.

Опинившися в положенні безправного вигнанця, Лір відкриває нові для нього уявлення про велич і відмовляється від колишніх інтересів, його починають хвилювати насправді значущі проблеми життя. Так кінчається його трагічна помилка.

2.4. Трагедія короля Ліра – людини

Завершується перший етап трагедії, і починається трагедія не короля, але людини. Лір спочатку усвідомлює її як трагедію батька. Феодальний монарх по примсі відлучає від себе Корделію. При цьому він нічого не виграє. Він карає неслухнянку позбавленням любові. А потім Гонерілья і Регаїа рвуть з Ліром, тому що вони не можуть терпіти бідняка з претензіями. Вони користуються своєю власницькою мораллю, своїми слугами, як це “прийнято” у людей нового часу. Старшие дочки, виганяючи Ліра, цинічно думають про вигоду, про те, скільки вони заощадять, позбавившись витрат на батька і його свиту.

Невдячність дочок лише приватний прояв закону нового часу, що розповсюджується на все життя. Як в таких умовах могла скластися доля Ліра? Йому залишалося або змиритися з долею раба своїх дочок, або повстати проти несправедливого світу.

До цієї людської величі він дійшов своїм неспокійним розумом, лише ставши убогим і безправним. Вустами блазня, його афоризмами, його їдкими жартами виражав своє неприйняття несправедливості знедолений народ. Нагота бідного Тома відкривала Ліру трагедію знедолених людей, що складали більшість нації. Лір почув голос народу і побачив його трагедію:

Бездомні, голі бідолахи, Де ви зараз?

Чим відобразите ви удари цієї

лютої негоди — В лахмітті, з непокритою

головою І худим черевом? Як я мало

думав про це раніше![ ]

Думки Ліра благородні, повні історичного значення тривоги за долю “бідолах”. Цей монолог — “самостійний” ідейно-психологічний центр трагедії. Звичайно, насправді переживання Ліра невід'ємні від всього “тіла” трагедії, вони краще всього демонструють, як високо віднявся він в своєму духовному розвитку. Лір духовно вільний, його не обмежують тепер забобони власника. І він судить про бідняка Едгара так, як судить народ. Справжня, “неприкрашена людина — і є само ця бідна, гола двонога тварина, і більше за нічого”.[ ]

Отже, у свідомості Ліра відбувся перелом. Зіткнення з ворожою дійсністю, зміна соціального положення, особиста трагедія Ліра і соціальна трагедія безправної людини — все це знайшло своє віддзеркалення в погляді Ліра, що змінився, на світ. Але не можна сказати, що битва із незгодами і несправедливістю обійшлася для нього безболісно, без втрат. Гостра думка Ліра перестала уловлювати деякі життєві зв'язки, а ті, які вона оцінювала, представали перед нею фантастично перетвореними, розірваними. Деякі критики випустять з уваги цю суперечність і намагаються встановити якусь послідовність з еволюції розумової діяльності Ліра: спочатку він був нормальною людиною, а потім збожеволів. Але одержані Ліром удари (“Я поранений в мозок!”) привели до запаморочення, яке не підсилило, а знесилило Ліра.

Реальне і фантастичне, логічне і ірраціональне — все це спалахи одної трагічно розщепленої свідомості. Таким його, Ліра, зробив час: мудрим і божевільним.

Лір замислювався над суттю людини, щоб задовольнитися уявним розділенням людського роду на: “лисиць” і страждаючих “голих бідолах”. Напористості Гонерільі, Едмонда, Регат протистоять неподатливість і зростаючий опір Ліра.

Надмірна самовпевненість, навіженство і безпечність Ліра, його зосередженість на своїй персоні, “самообожнювання”, що виходить “зі всяких меж здорового глузду”, як писав Добролюбов, є слідство його “варварски-безглуздого положення”, в якому він “звик вважати себе джерелом всякої радості і горя, початком і кінцем всякого життя в його вдрстві”.[ ]“Людина — міра всіх речей”, - принцип гуманістів, що проголосили людину істинною цінністю, відповідає умонастрою Ліра, але він не поширює цей принцип далі власної персони. Він вимагає беззастережного визнання своїх достоїнств і чеснот, цілком задовольняючись зовнішнім його виразом і проявляючи крайню нетерпимість до незгоди з його поглядом, хоча б ця незгода виходила з кращих спонук, була щирою і обґрунтованою. Звернення Ліра до гуманістичних принципів несе на собі печатку його колишнього положення, що виростило несвідоме самообожнення. Характер, що сформувався в цьому положенні , дає себе знати в безтурботній і самовдоволеній щедрості, коли Лір, позбавлений всякого “такту дійсності”, ділить своє царство між старшими дочками Гонерільєю і Реганою, що керуються іншим, чисто буржуазним принципом: людина стоїть стільки, скільки вона має.

Характер цей позначається в божевільному, жахливо-кошмарному, космічно-похмурому, але, на щастя, немічному озлобленні, коли Лір, приголомшений дочірньою невдячністю, волає до стихій:

Ти, грім,

В коржик сплюсни опуклість всесвіту І в прах розвій прообрази речей.

І насіння людей невдячних.

Втративши свою королівську владу Лір зустрічає з їх сторони нелюдську жорстокість. Залишений без крову в грозову ніч, опинившись в становищі бездомного злиденного, Лір розуміє всю глибину своїх помилок. „Тут ось...- пише Добролюбов,- і розкриваються всі кращі сторони його душі”. [ ] Він розуміє тапер тяжкий стан бідняків, розкаюється в тому, що так мало про них турбувався, будучи королем. Лір помирає, але ціною важкого досвіду прозріває під кінець життя . Чесні люди, свідки його страждань, залишаються жити і продовжують боротьбу.

В цій трагедії у Шекспіра з найбільшою гостротою висловлена думка про важкий стан знедоленого народу, його безправ'я, велику несправедливость, на якій тримається не тільки феодальне , але і буржуазне суспільство. Багато глибоких думок про моральність хижацького світу Шекспір вклав в цій трагедії в уста блазня - мудрої людини їз народу. Пізніше їх осягає і сам Лір.

Розділ ІІІ. Зіткнення Добра і Зла у трагедії “Макбет”

“Макбет” – картина абсолютного зла. Характери і події мають нікчемне значення у трагедії порівняно з образною системою п’єси, яка представляється проф.Найту миттєвим творчим актом злиття образів, розгортаючих страшне дійство зла, повністю пануючого в світі. Світ повний назрозумілості, всі персонажі в неспокої, запитують, дивуються. Читача також огортає сумнів, або дійство полишене логіки. П’єсу огортає морок, і в цьому світі сумнівів і пітьми народжуються дивні та страшні істоти; поряд із мерзенними тваринами діють звірі, схожі на людей, такі ж полишені розуму і вражаючі своїми вчинками.

Таємниця, морок, неприродність, ужаси породжують страх, страх панує в п’єсі, в ній всі чогось бояться. Вся трагедія – кошмар. Відьми – це його пряме втілення; злочин Макбета – кошмар, який став реальним вчинком. Ми приходимо до зіткнення зі злом в його абсолютному вигляді, і звідси особливі естетичні якості трагедії – її сатанинська краса. Нічого подібного немає в героях трагедії. Леді Макбет не стільки вольова жінка, скільки істота, одержима злом. Макбет ніскільки не честолюбний. Безсилий як людина в кошмарі, він наелектризований злом, і сила, вируюча в ньому, штовхає його на злочин, вчинивши який, він ніби сплачує данину злу, що володіє ним. Однак в кінці йому вдається перемогти страх, він досягає своєрідного стану гармонії мороку, що виражена в монолозі:

Я жив достатньо: мій шлях земний

Зійшов під синь сухиго і жовтого лисття. [ ]

Всі були жертвами мороку – і Макбет, і його жінка, але більше за інших – Шотландія. Пройшовши через морок, країна запалюється світлом.

Ми бачимо, наскільки послідовно відображено у великій трагедії Шекспіра усвідомлення того, що людина – частина всесвіту, як його представляли собі тоді. В такому світовідчутті частково відбилася релігійна теогонія. Такий поділ світу на три частини: небеса як дім богів. Земля – дім людства і ад – зібрання всіх темних сил – виникло задовго до християнства та існувало у всіх давніх релігіях, включаючи і грецьку. Це давнє уявлення про свтобудову унаслідували і люди епохи Відродження.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7