Курсовая работа: Філософські проблеми у творчості Шекспіра
Варто відмітити, що такі середньовічні позначення
людини космічного характеру, як маленьке королівство чи мікрокосмос, в “Гамлеті”
відсутні. Не зустрічаємо також у творах Шекспіра слова “індивід”.
Найповніше нове філософське значення слова “людина”
виражено у монолозі Гамлета з другої дії, в якому міститься філософія гуманізму
і рівного якому за мовною красою немає у всій англійській літературі.
Проф. Лосєв О.Ф. в “Естетиці Відродження” пише
про те, що “Гамлет — це передусім віра у вільну й розумну людину... Це цілком
людина Відродження. В її венах пульсує титанічна кров благородної естетики
Ренесансу, яка звикла звеличувати окрему особистість, славити її розум,
хоробрість, мужність, як і героїчну жертовність в ім'я суспільства й народу”.
Ці високі ідеали наштовхнулися на бездуховну й антидуховну “нову” дійсність,
тому “вся естетика трагедії Гамлета в нічим іншим, як трагедією загибелі
індивідуалізму Відродження”. На думку проф. Лосєва О.Ф., за естетикою загибелі
титанізму Відродження стоїть те, що “кожний титан хоче володіти всім
існуванням, але в цьому прагненні він наштовхується на інших титанів, кожний з
яких також хоче володіти всім; а поза як усі титани, власне кажучи,
рівносильні, то й виходить, що кожний з них може тільки вбити іншого”. [ ]Через
те, мовляв, кожна трагедія Шекспіра закінчується горою трупів – “жахливим
символом повної безвиході й загибелі титанічної естетики Відродження”. Цей висновок
авторитетного дослідника цілком правильний щодо названої естетики в її стосунках
з трагедійною творчістю Шекспіра.
1.2. Тлумачення образу Гамлета
Образ Гамлета — один з найскладніших і найбільш
суперечливих загадковим є вагання Гамлета, загадковою є і його смерть. Існує
певна неузгодженість повільного, чутливого характеру принца Датського з “тою швидкістю,
з якою він убиває Полонія, або з тою байдужістю, з якою посилає на смерть
Гільденштерна і Розенкранца”, – автор, мовляв, узяв ті факти з інших джерел і
не узгодив з характером свого героя. Це пояснення живе й донині. О.Анікст,
наприклад, пишучи про “розлад між думкою і волею, бажанням і дією”, пояснює “необдумані
вчинки” Гамлета імпульсивністю, непрямолінійним розвитком його характеру.[ ] Ю.
Шведов заперечив американському дослідникові Е. К. Чеймберсу, який бачив
суперечність у тому, що Гамлет – “цe людина думки, якa й діє тільки під впливом
імпульсу”. Сам Ю. Шведов не належав до тих, хто схильний перебільшувати
нерішучість головного героя. Він слушно зауважив: “Як людина, Гамлет здійснив
дуже багато. Серед усіх героїв шекспірівських трагедій не можна знайти іншого,
який би зумів особисто знищити так багато носіїв зла”.[ ]
Щоправда, Е.К. Чеймбер свого часу поставив усе з
ніг на голову, звинувативши Гамлета: cмерть Офелії він зарахував в один ряд зі
смертю Полонія, Лаерта, Гертруди, Розенкранца, Гільденстерна і заявив: “Незважаючи
на всі притаманні їм вади, всі вони віддані в жертву на вівтар нерішучості
Гамлета”, а вбивство короля-злочинця “не може перекрити збитку, спричиненого
слабкою волею” принца. Гамлет, виходить, також злочинець, як і Клавдій. Чи,
може, тільки він злочинцем і є? Якби не він зі своїм “бути чи не бути”, то все
було б, як і мало бути: Клавдій правив би, всі жили б. Жили б? О, звичайно!
Клавдій їх не вбивав би. Нікого, навіть чисту Офелію. Усі вони потрібні
Клавдію. Не людині, а королю. Потрібні не як люди — як піддані, як клапани на
флейті.[ ]
Отож, Гамлет бореться не проти Клавдія як людини,
а проти зла, яке той уособлює, проти аморалізму, “освяченого” і “виправданого”
інтересами держави. Старому королю було легше — у поєдинку зі старим Норвежцем
проти нього діяла людина, а проти принца Датського — безособовий державний
механізм, слушно зауважує в монографії “Шекспір” дослідник Л. Пінський: у “Гамлеті”
“атмосфера всезагальної несвободи. Нема особистості, є функціонер. Як ланка
великого механізму державної машини, він особисто ні за що не відповідає, а відтак
здатний на все. Інтереси великого механізму збігаються для функціонера з
порядком, з інтересами цілого, а отже, і з “благом народу”. Не має значення,
хто в центрі механізму — законний король чи узурпатор-убивця. Важливо, що це
головне колесо, інстанція, від якої залежить «дихання й корм» тьми. Шекспір,
таким чином, зафіксував початок страшного процесу одержавлення особи в
абсолютистському суспільстві, тобто розлад особистості, заміну всього
особистісного державно-функціональним.[ ]
У дослідженні “Реалізм епохи Відродження” Л.
Пінський відзначав: “Прозаїчний формалізм і лицемір'я “твердого” порядку в
політиці — і тваринно - егоїстичні інстинкти, егоїзм в сімейних і суспільних
стосунках, у побуті, а головне, нівелювання людської гідності як у верхах, так
і в низах суспільства,— така картина наступаючої абсолютистської та буржуазної
культури в трагедіях Шекспіра”. У монографії “Шекспір” (присвячена пам'яті
Миколи Костьовича Зерова) дослідник уточнив: “У світі короля Клавдія
переродилися, органічно розпалися зв'язки патріархальних часів, “природні”
зв'язки, засновані на особистому служінні конкретній особі, їх поглинуло
служіння безособовому механізмові. Розпадаються будь-які приватні форми
спілкування людини з людиною”.[ ] І цей відпрацьований, функціонально системний
механізм є по-своєму ідеальним.
Так, зокрема, бачимо, що влада Клавдія спирається
на широку мережу тих, хто підглядає, підслуховує і випитує. Це вміло
підкреслили постановники “Гамлета” у Єреванському драматичному театрі. Тут у
всіх щілинах, за всіма дверима, брамами, люками, вікна чи віконцями люди
Клавдія. Крім повного штату конфідентів, до послуг Клавдія відданий короні
репресивний апарат, зокрема й високопоставлені “позаштатники” Розенкранц і
Гільденстерн, для яких злочин задля державних інтересів не злочин. Такі
потрібні королям, можливо, навіть більше, аніж той безідейний кат, який робить
свою справу задля харчу й пійла. Здобути корону Клавдій зміг убивством,
здійсненим власноручно, але для того, щоб втримати її, йому потрібен штат
легальних і замаскованих тюремників. І він його має. Одне слово, тюрма Клавдія
не повинна була впасти — така вона міцна й надійна. І – тюрма Клавдія впасти
мусила, бо проти неї повстала сила могутніша і незнищенна: сила духу, сила
моралі і правди, яка всьому дає його справжню назву. В якому світі живе
Датський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, у те, що планети
впливають на долі людей. Світ,зображений у трагедії, не цілком схожий на
нинішні представлення про життя і людей, що живуть у ньому, мислять інакше, ніж
ми – поетичними образами і поняттями.
Річ не в тім, що трагедія Шекспіра написана
віршами, але в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.
Шекспірівський персонаж наділений всіма рисами
ренесансної людини. Він не стільки розміркомує, скільки діє. Прийнявши рішення,
герой негайно приступає до його втілення в життя. У центрі шекспірівської п’єси
– розкриття вчинків людини або здатності людини до активного вчинку. Просування
до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності,
пристрасті.
Існує думка В.Белінського про Гамлета: “Від
природи Гамлет людина сильна”, а “болісна боротьба з самим собою у принца
спричинена невідповідністю дійсності його ідеалові життя”.[ ] Багато в чому
схоже тлумачення, пропоноване сучасним англійським професором А.Кеттлом: “Гамлета
не можна характеризувати як людину нерішучу.Правильніше було б сказати, що він
потрапляє в ситуацію, яку майже неможливо успішно розв’язати в дії”.[ ]
Здавалося б, так само дивиться на особистість,
яка нас цікавить, і Л.Пінський: вона для нього - “тип цілісності героїчної
свідомості”. Але обгрунтовується “цілісність” ця за допомогою несподіваного
повороту думки, який переорієнтовує всю драму на зовсім іншу концепцію: “...
Дія в цій трагедії не на колізії “мститися чи не мститися”, а на “бути чи не
бути”. [ ]
Не менш парадоксальне й трактування гамлетівського
конфлікту, що вийшло з-під пера західнонімецького есеїста А.Мюллера, автора
книги “Шекспір без секретів” (1980). Він вважає, що вбитий Клавдієм король-батько
був анархічним феодальним сеньйором. А сам Клавдій – провідник нової державної
політики, яка так чи інакше узгоджується із сподіваннями ренесансного
гуманізму: “Вбити Клавдія – означає і вбити власні ідеали”. І коли Гамлет
обирає шлях помсти, він ламається, стає ренегатом...“Тепер він ладен усе
потягнути у вир власної варварської загибелі ”. Вісім трупів не йдуть нікому й
нічому на користь, а Данія підпадає під владу чужинця Фортінбраса.[ ]
На перший погляд аналіз, зроблений Мюллером, може
здатися таким, що вкладається в русло, яке ще в першій половині нашого сторіччя
проклав Вільсон Найт – прибічник прийомів “нової критики” в шекспірознавстві:
за Найтом світ, що оточує Гамлета, здоровий а хворий лише він сам. Насправді
все виглядає зовсім не так просто. Запроваджуючи свій метод розгляду драми,
Найт, як і вся “нова критика”, виходив з уявлення про “автономію” художнього
твору, який нібито ні в чому не співвідноситься з дійсністю. Підхід Мюллера,
який певною мірою спирався на угорського академіка Д.Лукача, навпаки,
соціальний і по-своєму історичний. У чомусь він базується на домислах, але в
чомусь і на фактах.
Взагалі жодне з наведених тут тлумачень “Гамлета”
– звичайно, за вийнятком Найтонового – не можна відкидати цілком. Причому,
незважаючи на те, що деякі з них мало не діаметрально протилежні одне одному. І.Тургенєв
відзначав: “Скільки коментарів уже написано на Гамлета, і скільки їх іще
бачиться попереду!”[ ]
Безперечно, “Гамлет” – приклад найбільш одіозний,
але водночас і типовий. Адже ареною знань для інтерпретаторів зробили його не
якісь очивидні текстуальні алогізми, а незбагнена складність і глибина
концепції:
Гораціо, на світі більше тайн,
Ніж вашій вченості хоч би приснилось. [ ]
Так каже Гамлет. І ще каже він Розенкранцу, який
не згоджується з тим, що Данія – тюрма: “Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні
доброго, ні злого нема, а наше мислення утворює те чи те . Мені вона тюрма”. [ ]
Обидві ці сентенції у чомусь ключові. І нетільки для цієї драми, але і для
Шекспіра – мислителя, Шекспіра – драматурга в цілому. Недаремно цю драму багато
хто вважає най- більш “автобіографічною,” але не в розумінні життєвих, емпіричних
фактів, але в тому, що автор ніби підняв на мить маску і висловився від самого
себе.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 |