Курсовая работа: Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)
Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, і
суспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався в
кожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. У
той час як процес формування державного сектора вищої школи найбільше
інтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різко
зросла на початку XX ст.
У досліджуваний період мережа вищої школи України включала
вищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети
(Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третя
частина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533
чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському – за ті ж роки – з 945-ти
до 2606 чол., Новоросійському (Одеському) – з 178-и в 1866 р. до 714 чол.
у 1899 р. При цьому слід зазначити, що зростання чисельності студентства
не було постійним. У 70–80-і рр. у Харківському університеті, наприклад,
кількість студентів зменшувалася внаслідок урядових гонінь за політичні
виступи. Вузи відігравали значну роль у поповненні лав інтелігенції. Одеський
університет за 1868–1900 рр. закінчили 2942 чол. Харківський і Київський з 50-х
років XIX ст. до 1900 р.,
за неповними даними, – 9077 чол.[2.8; 41]
Зростанню чисельності студентства сприяло відкриття нових
вищих навчальних закладів і розширення ряду факультетів в університетах. У 1859–1910
рр. в Україні були відкриті ветеринарний (1873 р.) і технологічний (1885 р.)
інститути у Харкові, політехнічний (1889 р.) і комерційний (1908 р.)
інститути у Києві, Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.),
історико-філологічний інститут у Ніжині (1875 р.) та ін. З проведенням
судової реформи 1864 р. збільшився контингент студентів юридичних
факультетів університетів.
Напередодні Лютневої революції на Україні
функціонували також 5 інженерно-технічних, 5 вищих жіночих, 3 комерційних, 3
сільськогосподарських, 2 педагогічних, 3 жіночих медичних курсів і інститутів,
2 музичні консерваторії і 1 духовна академія. По числу студентів слідом за
університетами йшли вищі жіночі курси з університетською або близької до неї
навчальною програмою. В роки першої світової війни в них навчалася п'ята
частина контингенту вузів, що учаться, України. Вагомі і швидко зростаючі групи
складали інженерно-технічні і комерційні інститути. Так у 1910–1917 р.
інженерно-технічна освіта на Україні одержували близько 15% усіх студентів, а
відсоток, що навчалися у вузах комерційного профілю зріс з 10 на початку нового
революційного підйому до 15–17 -і напередодні й у період першої світової війни.
У трьох університетах України в 1855–1878 рр. частка вихідців
з дворянства зменшилась з 65,3 до 39, 4%. Па початку XX ст. ця тенденція
посилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903–1916 рр. частка
дітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас
кількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із
селянства з 2 до 5,5%.
Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладів
України на початку XXст. змінювався таким чином: у Харківському технологічному
інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894–1904 рр. з 40 до 32%;
навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян – з 7 до 11%.
У Київському політехнічному інституті з 1898 по 1913 р. частка дворянських
дітей зменшилась з 47,7 до 36,2%, вихідців із міщан – з 34, 6 до 27, 0%, але
значно збільшилась кількість селянських дітей – з 5,9% до 16,3%. У
Катеринославському гірничому училищі протягом 1900–1909 рр. частка дворян дещо
зменшилася – з 15 до 14%, кількість міщан зросла 8 26 до 33%, селян – з 1З до 18%.
Незважаючи на послідовну демократизацію
соціального складу студентства, вихідці з демократичних, переважно дрібнобуржуазних
шарів населення складали тут меншість. Так, частка дітей міщан, селян, козаків,
дрібних службовців, представників народної інтелігенції й ін. у загальній масі
російських університетів, що навчаються, дорівнювала: у 1911 р. – 35,1%,
1912 р. – 40,6%, з 1913 р. -41,0%, 1914 р. – 41,3%, у 1915 р.
– 45,3%. Якщо порівняти ці дані з динамікою зміни соціального складу студентів
Київського, Харківського і Новоросійського університетів за відповідні роки, то
неважко помітити, що три, що знаходилися на Україні університету мали у своєму
розпорядженні більш демократичний склад студентства на 5–8%.
Представники демократичних шарів переважали в
складі учнів комерційних навчальних закладів. Так, у Київському комерційному
інституті вони складали 57,7% від загального числа студентів у 1910/11 н. р., а
серед слухачок Харківських Вищих комерційних курсів – 72,2% у 1914/15 н. р.
Гостра недостача фахівців для обслуговування промисловості і торгівлі, що
надзвичайно зросла з початком війни, змушувала царат допустити подальше
поповнення складу студентів вихідцями з демократичних шарів населення. Варто
враховувати, що багато дворян і чиновники охоче віддавали своїх синів у
привілейовані вузи, що полегшували одержання потрібного звання або чина для
подальшого просування по службі. На складі студентів комерційних інститутів
виявлялася і та обставина, що в них дозволялося надходити без класичної
середньої освіти (досить було закінчити комерційне або реальне училище). До
того ж дана група приватних і суспільних вузів була вільна від обмежень по
національності і статі, що існували в державному секторі вищої школи.
Відзначені фактори визначали порівняно демократичний склад студентів як вищих
комерційних навчальних закладів, так і всього неурядового сектора вищої школи.
Тенденція демократизації соціального складу
слухачок була характерна і для групи Вищих жіночих курсів, хоча вихідці з
демократичних шарів населення займали тут меншу питому вагу, чим у вузах
інженерно-технічного і комерційного профілю. Так, за 4 роки (1911–1915 р.)
частка дітей міщан, селян, козаків, цехових, осіб приватних професій і інших
представників непривілейованих станів серед курсисток Києва і Харкова зросла
приблизно на 5%, а серед слухачок Вищих жіночих курсів в Одесі збільшилася з
49,2% у 1912 р. до 56,8% у 1917 р. За цей же час питома вага
представників дворянсько-буржуазних елементів (діти дворян, чиновників,
почесних громадян і купців) понизився на 4–5%.
Матеріальне становище студентів яскраво
характеризує аналіз їхніх бюджетів. На кошти, одержувані від рідних, проживала
приблизно третя частина вищих навчальних закладів Києва. Забезпеченість
стипендіями і допомогами була вкрай невелика. У руках адміністрації грошова
допомога служила важелем політичного тиску на студентів, тому що розглядалася
як нагорода за «благонадійність». Так, правом одержання стипендій із сум
державного казначейства і звільнення від плати за навчання користувалися тільки
особи християнського віросповідання, що не брали участь у студентських «безладдях».
Різними видами пільг було охоплено в середньому біля одного п'ятої всього числа
студентів. Але в деяких вузах цей показник знижувався до один сьомої (Київський
університет) або навіть один десятої (Харківський технологічний інститут)
контингенту учнів. Характерно, що в більш демократичних по складу студентства
спеціальних вузах досвід пільг був значно нижче, ніж в університетах.
Ще гірше обстояли справи в приватних і суспільних
вузах. Так, а 1910/11 н. р. у Київському комерційному інституті стипендії
одержували всього 2 слухача з 2429, що навчалися. Студенти Харківських Вищих
комерційних курсів стипендій і допоміг не одержували зовсім. Крайня матеріальна
незабезпеченість змушувала студентів звертатися в різні «суспільства», ціль
яких складалася в наданні фінансової підтримки. Але ці джерела, крім своєї
незначності, відрізнялися «крайньою мінливістю і випадковістю». Різко знизилися
і без того малі матеріальні субсидії студентам з боку благодійних організацій у
період першої світової війни внаслідок зменшення числа пожертвувань, у той час
як «потреба студентів значно зросла».
У дохідній частині студентського бюджету
центральне місце належало особистому заробіткові. Він складав 57,7% бюджету
недостатніх студентів Київського комерційного інституту. Добування кошт до
існування займало велику частину вільного часу. Улаштуватися на роботи було
непросто.
Щоб допомогти студентам у пошуку роботи, різними
благодійними організаціями створювалися трудові бюро. Аналіз звітів по
трудовому бюро «суспільства швидкої допомоги учням у вищих навчальних закладах
м. Києва» показує значне підвищення попиту на роботу над пропозиціями, що
надійшли. Так, у 1913 р. 446 пропозицій роботодавців викликалися виконати
1545 студентів, тобто на одне місце роботи претендувало відразу 4 чоловік.
Найбільше що часто зустрічалися з усіх видів робіт були уроки, переписки,
переклади, але труднощі в їхньому пошуку змушували учнів прибігати до важкої
фізичної праці. Багато київських і харківських студентів улаштовувалися
чорноробами: перевізниками, пожежниками й ін.
Таким чином, більшість вузівських молодей – представників
демократичних шарів населення – не мало постійного доходу.
Важливим показником матеріального становища
студентства є видатковий бюджет. Саму велику статтю витрати складали витрати на
наймання квартири. За даними результатів квартирного перепису в Київському
комерційному інституті (1909 р.) студентами на житло витрачалося в
середньому 9 руб. 87 коп., або 0,4 місячні бюджети. Дорожнеча кімнат змушувала
студентів довгий час знімати кімнату вдвох, втрьох і більш людей. Багато кімнат
не задовольняли мінімальним вимогам гігієни, були холодними, сирими, темними,
про що свідчать підсумки студентських переписів і квартирних анкет.
Не краще обстояли справи і з харчуванням. При
загальній ціні одного обіду в 25–30 коп., плата за обід складала 8–9 руб. на
місяць, тобто лише деяким менше, ніж за квартиру. 9,2% учнів різних вузів
Харкова обідали не щодня, близько 40% не могли витрачати більш 15–25 коп.
Студентські анкети неодноразово підкреслювали, що їжа найчастіше відрізнялася
недоброякісністю, а те і просто була непридатна для вживання.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16 |