Книга: Держава та її економічні функції

Четвертою економічною функцією держави є забезпечення поступового входження національної економічної системи у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у свою чергу, вимагає від держави:

а) забезпечення оптимального входження національної системи продуктивних сил у світовий процес їх інтернаціоналізації (а з урахуванням техніко-економічних відносин — в інтернаціональний технологічний спосіб виробництва, що активно формується);

б) забезпечення нею (державою) поступового процесу поєднання відносин економічної власності країни з інтегрованою капіталістичною власністю, яка також набула певного розвитку, передусім, у межах регіональних еко­номічних об'єднань типу ЄС;

в) узгодження національного господар­ського механізму з наднаціональним. Про ці проблеми буде сказано в одній із наступних тем.

Названі вище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представити як зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця, виробника, споживача, боржника (пов'язану з існуванням державного боргу), організатора, центрального регулюючого органу та ін., які у взаємодії формують найпотужнішу економічну силу.

Для виконання названих економічних функцій необхідні відповідне правове забезпечення, встановлення державних стандартів ваги та якості товарів і послуг, контроль за їх дотриманням, забезпечення народного господарства необхідною кількістю грошей, наявність політичної та соціальної стабільності, а також ряд інших чинників надбудовчого характеру.

Оскільки процес реалізації економічних функцій держави починається з обґрунтування науково виваженої економічної політики, розглянемо сутність останньої.

Економічна політика держави. Сутність економічної політики, її цілі та заходи визначаються характером суспільно-економічної формації, передусім, типом економічної власності, конкретною історичною обстановкою, міжнародними умовами та іншими чинниками. Свій початок економічна політика бере з появи класів і держави, а отже, зі становлення рабовласницького ладу.

Економічна політика — це комплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народним господарством, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни або окремих класів і соціальних груп. Щоб економічна політика була ефективною, вона має базуватися на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнаних об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб'єктів.

Категорія "економічна політика" є близькою за змістом до поняття "державне регулювання економіки" яке означає сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних органів на розвиток економічної системи (у т. ч. продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму) з метою її стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.

Основні відмінності між державним регулюванням і економічною політикою держави полягають, по-перше, у тому, що таке регулювання включає прогнозування, планування, обмін і контроль, а, по-друге, що воно здійснюється не лише за допомогою економічних, але й правових та адміністративних методів.

Найважливішими об'єктами державного регулювання, що конкретизують вищеназвані елементи економічної системи, є окремі сфери, регіони та галузі народного господарства, відносини економічної власності, економічний цикл, процес нагромадження капіталу, грошовий обіг, зайнятість населення, регулювання техніко-економічних відносин (концентрації виробництва, спеціалізації виробництва тощо), організаційно-економічних відносин (передусім, менеджменту), цін, процесу підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку техніки та технології, науки, інформації, бюджетного процесу, платіжного (у т. ч. торговельного) балансу, захисту довкілля та розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до більшості з названих об'єктів виділяють промислову, аграрну, регіональну, антициклічну (в т. ч. антикризову, антиінфляційну), інвестиційну, інноваційну, грошову, кредитну, кадрову, наукову, інформаційну, цінову, бюджетну (у т. ч. податкову), амортизаційну, соціальну, торговельну, зовнішньоекономічну форми економічної політики.

Державне регулювання економіки, як і економічна політика, ґрунтуються, як уже зазначалося, на певних теоретико-методологічних засадах, що розвивають різні напрями, школи та течії економічної теорії. Це передбачає з'ясування основних моделей державного регулювання економіки.

Основні моделі державного регулювання економіки. Першу найпростішу модель державного регулювання запропонували представники меркантилізму. Так, уже ранні меркантилісти обґрунтували політику протекціонізму, а пізні важливим принципом політики торговельного балансу проголосили збільшення продажу і зменшення закупівель. Найвідоміший представник меркантилізму А. Монкретьєн на початку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного втручання держави в економічне життя країни з метою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, має проводити активну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. Це був період первісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребувала допомоги держави.

У XVIII ст. у Західній Європі виникає класична школа політичної економії. Це був період, коли капіталізм твердо став на ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічної системи, у тому числі попиту і пропозиції, досягається через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, прагнення кожного індивіда задовольнити свої егоїстичні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці та товарного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною системою рівноваги виражена у сформульованому французьким економістом Ж.Б. Сеем законі ринків, про що вже зазначалося раніше.

Такі ідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливість автоматичного саморегулювання економічної рівноваги в народному господарстві. Тому твердження класичної школи з часом все більше піддавалися критиці.

Найґрунтовніше критичний аналіз цієї школи дали К. Маркс та В. Ленін. Вони довели, що ринковий механізм функціонування економіки призводить до значної диференціації суспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення усієї системи економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв'язання яких відбувається під час криз надвиробництва.

Критичне крило прихильників економічного вчення К. Маркса на­магалося внести корективи у його положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так, М. Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію між рухом заощаджень та інвестицій (насамперед, у галузях, що виробляють засоби виробництва), недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Виходячи з тези про інновації як рушійну силу капіталістичного способу виробництва, М. Туган-Барановський дійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарства достатньо здійснювати відповідне регулювання інвестицій. Ця ідея стала одним із складових елементів концепції Дж. Кейнса.

З ідеями класиків не погоджувався німецький економіст М. Вебер, який важливим елементом капіталістичної економіки називав раціональну державну організацію. Обстоювали державне втручання в економіку представники історичної школи, які вважали таке втручання єдиною умовою ефективного функціонування народного господарства; представники інституціоналізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет) ще у 30-ті роки XX ст. та інші.

Задовго до них економічну неминучість посилення державного втручання в економіку обґрунтовували К. Маркс і Ф. Енгельс, а відтак і В. Ленін.

Проте найбільшої завершеності необхідність широкомасштабного державного регулювання економіки набула у праці Дж. Кейнса, що означало формування кейнсіанської моделі такого регулювання.

Головну увагу Дж. Кейнс приділив проблемі регулювання попиту та чинників, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, має стимулювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи на зростання споживчого попиту. В останньому випадку дії держави допомагають послабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати повільніше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

Крім проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції у масштабі національної економіки, Дж. Кейнс прагнув з'ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, має регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Надзвичайно важлива роль держави, зокрема державних інвестицій, у період економічних криз. Так, у період найглибшої за всю історію США кризи 1929—1933 pp. уряд за рекомендаціями Дж. Кейнса збільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, загат, мостів та ін.), виплати безробітним тощо і таким чином створив додатковий платоспроможний попит (або "ефективний попит") на нові товари і послуги, оскільки спрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів за умов їх надвиробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10