Книга: Держава та її економічні функції

Поряд із безплатною передачею державних підприємств у приватну або колективну капіталістичну власність (перехід до останньої здійснювався в останній третині XIX ст.) держава в окремих країнах, наприклад у Японії, продавала свої заводи, залізниці за цінами в 2—3 рази нижчими від їхньої вартості. Водночас у Росії у 80-х pp. XVIII ст. держава почала інтенсивно викуповувати залізниці, внаслідок чого на початку XIX ст. вона стала власником майже 70 % залізниць.

Частка державних підприємств на різних етапах розвитку вищої стадії капіталізму в окремих країнах то розширювалась, то звужувалася внаслідок націоналізації або роздержавлення економіки. Так, в Японії у 1906 р. була націоналізована більша частина залізниць. Найбільшою мірою це явище було властиве Великобританії під час зміни лейбористським урядом консервативного і навпаки. Зазвичай частка державних підприємств зростала в період глибоких економічних криз та війн. Засобом зростання державних підприємств були також будівництво державою нових підприємств, темпи якого в такий період значно перевищували темпи будівництва недержавних підприємств.

Широкою хвилею прокотилася націоналізація країнами Західної Європи після Другої світової війни, що було зумовлене, передусім, переходом до рук держави підприємств колабораціоністів, посиленням демократичного руху, необхідністю відбудови народного господарства. Загалом у розвинених країнах світу наприкінці 50-х pp. склались три групи країн за різним співвідношенням основного капіталу державних комерційних підприємств до сумарного основного капіталу у всій економіці та чисельності зайнятих на них щодо загальної кількості зайнятих. У першій групі країн відповідні дані у СІЛА становили 4 і 2 %, у Бельгії — 11 і 4 %, в Японії — 11 і 6 %; у другій групі країн, зокрема у Західній Німеччині — відповідно, 17 і 8 %, у Голландії — 15 і 7 %, у Швеції — 17 і 8 %, в Норвегії — 15 і 10 %; у третій групі країн, зокрема в Австрії — відповідно 33 і 16 %, в Італії — ЗО і 15 %, у Фракції — 38 і 14 %, в Англії — 35 і 16 %.

Крім того, до державних підприємств західна статистика не включає місцеві державні дрібні та середні підприємства (наприклад, у Німеччині, Франції, Іспанії), численні "дочірні" та "внучаті" підприємства, в Англії окремі промислові підприємства, що не охоплюють всієї галузі, хоча вони повністю знаходяться у державній власності, що знижує загальну кількість цих підприємств. Внаслідок цього у Франції, наприклад, понад ЗО % державних підприємств на початку 80-х pp. не були віднесені офіційною статистикою до державного сектору.

Загалом у країнах Західної Європи у 70-х pp. XX ст. (напередодні політики роздержавлення і приватизації) державні підприємства виробляли від 20 до 30 % промислової продукції. У державному секторі Франції сконцентровано від 40 до 100 % виробничої інфраструктури, було вироблено 38 % продукції та послуг. У Англії державна власність на засоби виробництва становила майже 20 %, частка держави у валових капіталовкладеннях досягла 50 %, у ФРН — 17,2, у Франції — 24, в Італії — не менше 40 %. У державному секторі Англії у 1972 р. було задіяно 25—27 % робочої сили, в Італії — 24 %, в Австрії — близько ЗО % всіх робітників і службовців і вироблялось приблизно 1/3 промислової продукції. На державні фірми Австрії припадало 66,6 % акціонерного капіталу найбільших промислових компаній, 82 % акціонерного капіталу в кредитно-фінансовій сфері.

Державні підприємства, як один із основних елементів державної власності, у своєму розвитку проходять ряд етапів. На першому етапі вони використовувались як засіб оздоровлення збиткових капіталоємних галузей промисловості. Якраз таку функцію і здійснювала англійська держава, яка націоналізувала збиткову вугільну та інші галузі промисловості, виплативши при цьому величезні суми колишнім власникам. За словами відомого англійського економіста Р. Прайка, націоналізований сектор у першому десятиріччі був сферою розчарування. Тому необґрунтованими є спроби окремих західних авторів видати післявоєнну націоналізацію в Англії як соціалістичну політику розширення суспільного контроль за ресурсами, нібито спрямовану проти мо­нополій. В Італії державний сектор служив як оздоровче джерело ще до Другої світової війни і протягом першого десятиріччя повоєнного періоду.

На другому етапі головне призначення державних підприємств полягало в тому, щоб сприяти розвитку приватного сектору за допомогою надання йому товарів та послуг за заниженими цінами. Привласнення додаткової вартості, створеної на державних підприємствах, в інтересах монополій здійснюється на другому етапі, переважно, через механізм цін. На продукцію державних підприємств ціни набагато нижчі, ніж на продукцію, що купується державою. Так, на державній електроенергії капіталісти в другій половині 60-х pp. економили щорічно не менше 73 млн. ф. ст. Ціни на продукцію націоналізованих галузей стримувалися.

Французьке національне товариство залізниць постійно проводило політику зниження транспортних тарифів для великих монополій і, водночас, підвищувало пасажирські тарифи. Ціни, що встановлювались урядом на вугілля, становили всього 60 % від роздрібних. Такий же нееквівалентний обмін мав місце в Австрії, США та інших країнах. Це свідчить про те, що процес розвитку та функціонування державної власності відбувався не в інтересах більшості населення, а мав прокапіталістичний характер.

Деякі західні науковці намагаються будь-якими засобами показати державний сектор економіки нерентабельним, із низьким зростанням продуктивності праці, з бюрократичним управлінням і протиставити йому приватний сектор як більш динамічний, що не обмежує свободи конкуренції. Націоналізовані галузі, за їхнім твердженням, розвиваються за рахунок приватного сектору і є неефективними. Так, норма прибутку в державному секторі Англії в 1968 р. (за дещо заниженими даними через методику розрахунку) була насправді нижчою, ніж в окре­мих галузях приватного сектору.

Справжня причина такої рентабельності державних підприємств полягала, по-перше, в антидемократичному характері націоналізації, через який вони змушені сплачувати довгий час рештки величезних компенсаційних платежів та відсотків із заборгованості; по-друге, політики цін, явними і прихованими формами датування недержавного сектору. Наприклад, в Англії протягом 10 років (1964—1974) приватний сектор отримав від держави 5460 млн. ф. ст.

Проте в 1968 p., за підрахунками Р. Прайка, індекс погодинної продуктивності праці в державному секторі Англії складав 167,9 пункти, тоді як на підприємствах приватного сектору (обробна промисловість) — 143,8 (1958 = 100). У 1971 р. кожен зайнятий у державному секторі створював приблизно 2500 ф. ст. національного доходу, тоді як у при­ватному секторі — 1900 ф. ст. Щорічно від 1963 до 1972 pp. прибуток у державному секторі економіки у розрахунку на одного зайнятого був більшим, ніж у приватному. Англійський економіст М. Харінгтон, розглядаючи причину збитків вугільної промисловості, а також залізничного транспорту в Англії, відзначає, що це викликано не тим, що робітники та управляючі менш здібні та менш енергійні, ніж у приватних галузях. Величезні промислові державні корпорації, за його словами, є основою розвитку і цілком можливо, що націоналізовані галузі будуть зараховані до числа найбільш прогресивних та ефективних підприємств країни.

Дещо нижча фінансова (а не техніко-економічна) ефективність державного сектору була зумовлена і тим, що в ньому сконцентровані базові галузі промисловості з високою органічною будовою капіталу, низькою віддачею. Державний сектор змушений розвивати галузі виробничої та соціальної інфраструктури, щоб, з одного боку, створити нормальні умови для капіталістичного розширеного відтворення, а з другого — до певної міри задовольнити широкі національні інтереси, зокрема розвивати систему освіти, охорони здоров'я та ін., що в кінцевому підсумку також необхідне для забезпечення основних вимог процесу капіталістичного відтворення.

За умов загострення валютної кризи нижчі ціни на продукцію державних підприємств слугували, певною мірою, стримуючим фактором зростання інфляції, змушували монополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві конкуруючих товарів. Всі ці галузі могли бути рентабельними як у випадку відсутності обмежень на зростання цін продукції цих галузей, так і після того, як таке обмеження буде скасоване.

На другому, а частково і на першому етапі, держава вимушена була зміцнювати державний сектор економіки, поновлювати підприємства, здійснювати їх модернізацію, інакше, будучи сконцентрованим у базових галузях промисловості, він не зміг би забезпечити відтворення сукупного капіталу. У тому, що націоналізовані галузі промисловості, державні підприємства в Англії стали технічно передовими, важливу роль відіграла здійснювана політика капіталовкладень, систематичне реінвестування прибутків. Такі риси розвитку були притаманні і держав--лм підприємствам в Італії. Лише у випадку виходу державних підприємств на рівень передових у технічному відношенні, високоефективних відносин економічної власності, що складалися в результаті їх функціонування, можуть частково привести у відповідність розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.

Крім того, державні підприємства виконують такі функції, як індустріалізація відсталих регіонів, а отже, вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів; впроваджують економічно чисті технології, а отже, ак­тивніше здійснюють охорону довкілля; служать засобом послаблення гостроти економічних криз, зростання зайнятості, важливим важелем інтициклічного регулювання, структурної перебудови економіки, підви­щення конкурентоспроможності промисловості, зокрема шляхом збільшення витрат на НДДКР.

Суспільною формою державних підприємств у розвинених країнах звіту є система відносин економічної власності, насамперед, між вищими чиновниками державного апарату (які здійснюють прямий і опосередкований вплив на господарську діяльність цих підприємств, їх цінову, амортизаційну, торговельну політику тощо) та вищими менеджерами, з одного боку, і найманими працівниками з другого боку.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10